Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 15)
— А яка альтернатива? — розчаровано запитує Тея. — Вічно тримати всіх у пастці на цьому острові? Коли вперше з’явився туман, ти сказала нам, що наш обов’язок — врятувати якомога більше людей і захищати їх стільки часу, скільки знадобиться, щоб повернути їм світ. Коли ти відмовилася від цієї місії? Коли цієї частки життя стало достатньо?
Німа відсахнулася, приголомшена презирством, яке так відверто виказувала Тея. Роками вона думала, що для примирення вистачить лише однієї розмови. Вона знала, що Тея не схвалить її експериментів, тому і тримала їх у таємниці. Їй досі не відомо, наскільки вони насправді віддалилися одна від одної. Дотепер вона не розуміла, яким отруєним був ґрунт між ними.
— Мені краще піти, — каже Німа тихо, забирає зі столу металеву скриньку й розвертається до яскравого світла у дверному отворі.
— Що саме моя учениця побачила в саду? — запитує Тея, зупиняючи Німу на її шляху. — Хвей страшенно налякалася, але вона нічого не каже, як і Ебі, мабуть, за твоїм наказом. Ця твоя нещасна служниця лише сказала, що це пов’язано з якимось експериментом, над яким ти працюєш.
Німа опускає очі, але не обертається.
— Я повідомлю, коли він завершиться, — каже вона. — Мабуть, десь опівночі. Якщо ти хочеш знати більше, приходь на подвір’я. Я з радістю все поясню.
— Ні, — каже Тея й обертається до свого мікроскопа. — Я не танцюватиму під твою дудку, Німо. Я не Гефест, щоб завжди бути на твоєму боці.
Німа обертається до неї обличчям.
— Я збираюся розповісти селянам правду про цей острів, — каже Німа. — Більше жодних таємниць.
Вона репетирувала цю фразу цілий день, намагаючись придумати, як усе розповісти Теї та Гефесту й не наразитися на їхній гнів. Німа спробувала гордовито і відсторонено, потім заспокійливо й вибачливо, нарешті обрала владний тон з відтінком занепокоєння. Вона ніколи не уявляла, що ці слова просто так зірвуться з її вуст, позбавлені будь-яких емоцій, окрім виснаження.
Очі Теї округлюються від шоку, її рот розтуляється й стуляється в пошуках якоїсь відповіді.
— Востаннє, коли хтось із селян дізнався правду, він намагався вбити тебе, — нарешті каже вона.
— Я про це не забула, — відповідає Німа, проводячи рукою по шраму на передпліччі.
— Від селян залежить усе потрібне нам обладнання, — каже Тея, намагаючись змінити її думку. — Вони дають нам їжу. Якщо ми втратимо над ними контроль, то втратимо й можливість вижити на цьому острові.
— Вони заслуговують знати правду.
— Заслуговують? — глухо повторює Тея, її шия вкривається червоним рум’янцем. — Думаєш, мене хвилює, на що
Тея вдивляється в розслаблене обличчя Німи, намагаючись знайти в ньому хоч якесь пояснення. Проте Німа, як завжди, переконана у своїй правоті, і її не зрушити з місця. Тея сперечається з припливами й відпливами в спробі переконати Місяць змінити свою форму.
— Ти вб’єш нас усіх, — розчаровано каже вона. — І навіть цього не розумієш.
Розділ 16
Сутеніє, і я дзвоню у дзвін на знак початку комендантської години.
Бен спостерігає, як його нові друзі негайно припиняють свою гру, розвертаються й, не промовивши й слова, йдуть геть.
— Що відбувається? — розгублено запитує він. — Куди ви?
— Настала комендантська година, — пояснюю я. — О 20:45 я вкладаю всіх спати, хай де б вони були й що б робили. Я розбуджу тебе на світанку.
— Чому?
Діти завжди ставлять це запитання. Вони спостережливіші за дорослих. З часом його цікавість згасне. Дорослі ж бо ненавидять складнощі.
— Тобі потрібно відпочити, — відповідаю я.
Але не лише діти. Селяни вимагають моєї уваги й засипають мене тисячами запитань щодня. Вони мають біль, який хочуть втамувати, і невпевненість, яку хочуть зменшити. Вони — емоційні губки, які постійно вбирають заспокоєння. Вони потребують мене цілком, і це виснажує. Комендантська година звільняє острів від їхніх голосів, даруючи солодку тишу. Іноді я ловлю себе на тому, що рвуся до неї з непритаманним мені завзяттям.
— Я не втомився, — бурчить Бен.
— Це не має значення, — кажу я.
— Що буде, якщо я прокинуся? — запитує він.
— Ти не зможеш.
— За жодних обставин?
— За жодних обставин, — відповідаю я, що звучить доволі чудово попри загибель трьох селян у пожежі, поки вони спали.
Зі ста двадцяти двох людей, які живуть у селі, лише восьмеро не поспішають до своїх ліжок.
Клара нишпорить селом у пошуках Хвей, якій вдавалося уникати подруги цілий день, і зараз вона прямує до бункера, де спить Тея.
Сет на пірсі готує човен, щоб відвезти Німу до маяка. Гефест уже всередині, заварює чашку чаю для молодої жінки, яка кутається в халат і засипає його запитаннями.
Аділ спустився до пристані біля маяка й нипає туди-сюди, з жахливою нетерплячістю стискаючи ніж.
Шилпа й Аббас на фермах на сході, вони намагаються допомогти корові народити теля.
Еморі плаває в океані, а безліч кольорових риб кружляє довкола її ніг. Вона думає про Клару, яка зазвичай була з нею. Це їхня традиція — плавати в останньому промінчику денного світла, який щомиті дедалі вужчає й вужчає, а згодом повністю розчиняється в океані.
— Лунає дзвін комендантської години, — попереджаю я, намагаючись підштовхнути її назад у будинок.
Еморі прокручує в пам’яті події сьогоднішнього дня, шкодуючи, що не вчинила інакше. Протягом останніх трьох тижнів вона хотіла лише знову поплавати з донькою й почути її голос. Їй варто було перепросити на станції канатної дороги, поки була змога, а не стояти там і чекати, поки перепросять її.
— Завжди є завтра, — кажу я.
— Вона сердиться? — запитує Еморі, плавно пливучи назад до галькової бухти, де пришвартовані човни.
— Скоріше розгублена, — кажу я. — Але це ненадовго. Вона любить тебе.
Еморі викручує волосся й поглядає крізь ворота на порожнє подвір’я, спостерігаючи, як один за одним у гуртожитках гаснуть вогні. Це влучна метафора про життя, які будуть втрачені сьогодні ввечері, та я не можу їй про це розповісти. Адже це тільки засмутить її.
Вона не розуміє, що село — це частина механізму, кожне життя — один із його гвинтиків і шестерень. І допоки він працює, доти й протримається людство. Сьогодні загинуть люди, але їх можна замінити. Я вже робила так раніше.
Значення має лише механізм.
Розділ 17
Зорі осяяли небо, океан темний і неспокійний. У нічному небі клубочаться хмари, перші краплі дощу м’яко падають на самотній човен, що пливе до маяка.
Негода — характерна риса постапокаліптичного світу, де нестерпна спека часто змінюється лютим штормом. Людство наблизилося до того, щоб виправити шкоду, заподіяну зміною клімату, але, перш ніж воно отримало цей шанс, його знищив туман.
Німа сидить, занурена в темряву, у задній частині човна і ненавидить свій страх. Її руки тремтять так, що вона змушена сховати їх під ноги, щоб цього не помітив Сет. Уперше за день вона замислилася про те, що їй доведеться зробити, якщо кандидат помре під час процедури.
Частина її хоче сказати Сету, щоб він плив далі повз маяк і кружляв навколо острова аж до світанку. Вона повернулася б до свого класу, відновила б життя, яке чомусь залишила позаду.
— Боягузка, — шипить вона собі.
Вона має шанс подарувати людству золоте майбутнє, вільне від імпульсів, які ледь не знищили його вперше. Це варте будь-якої ціни. Має бути вартим.
На протилежному боці човна Сет стурбовано спостерігає за нею. Німа не промовила жодного слова відтоді, як вони покинули село, і він вимушено веслує в непорушній тиші.
Для неї це незвично. Вона любить виходити в океан, особливо вночі. Зазвичай це змушує її філософствувати, а в її пам’яті виринають уривки поезії чи стародавньої мудрості, що неможливо почути на острові.
Він думає, що хай що її турбує, це пов’язано з металевою скринькою на сидінні поруч із нею. Вона приносить її до маяка приблизно раз на рік, але завжди приховує її вміст. Він ніколи б не став вимагати в Німи добровільно поділитися інформацією, але це не вгамовує його допитливість.
— Я коли-небудь казала тобі, що це був мій острів? — раптом запитує вона, вдивляючись в узбережжя. — Я купила його в збанкрутілого уряду й побудувала свою лабораторію в коридорах старого ядерного бункера під ним.
— Я й не знав, що острови можна купувати, — здивовано каже він.
— У старому світі все можна було купити, — відсторонено відповідає вона. — Людей, щастя, молодість, спогади, політичну прихильність. Острів був найменшим із цих речей.
Вона хмуриться, намагаючись пригадати жінку, якою колись була, і жахається від знайдених спогадів.
— Я думала, що була щаслива, справді думала, — продовжує Німа, звертаючись радше до себе, ніж до Сета. — У мене було все. Гроші, слава, влада, вплив. Але це… ці дев’яносто років, які прожила серед вас. О, як же я це полюбила.
Вона нахиляється вперед, у м’яке світло від ліхтаря, що гойдається на носі човна.
— Що ти
— Люблю? — повільно перепитує він, занурюючи весла у воду. — Я не часто про це думаю.