Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 17)
Розділ 20
Клара прокидається від несамовитого тривожного гомону, що луною прокотився казармою.
Вона оглядає кімнату, очікуючи побачити Хвей, яка зіскакує з ліжка, але помічає, що її подруга взагалі не ночувала в гуртожитку минулої ночі. Натомість на матраці лежить її улюблена скрипка зі зламаним грифом і розтрощеним корпусом, і лише кілька розтягнутих струн досі тримають її разом. Скрипка була сімейною реліквією, переданою Хвей від далекого родича. Вона єдина в селі, і Хвей ревно оберігала її. Безумовно, мало статися щось жахливе, якщо інструмент у такому стані. Клара збирається попросити в мене пояснень, але раптом у дверях з’являється Маґдалина.
— Німа загинула, — крізь сльози промовляє вона. — Твоя мати знайшла її тіло на складі, що горів. Судячи з усього, на неї обвалилася стеля.
Ці слова шокують, і Клара одразу ж думає, що їй почулося. Старійшини не старіють і не хворіють. Чомусь Клара вирішила, що вони також застраховані від нещасних випадків.
Її голова йде обертом, вона вдягає шорти й розтягнуту сорочку, та вмить помічає п’ять цифр на правому зап’ясті. Вона, мабуть, написала їх там учора ввечері, але геть цього не пам’ятає.
Без жодної гадки про їхнє значення Клара взуває сандалі й вибігає на вулицю слідом за Маґдалиною. Коли вона дістається заднього двору, склад досі тліє під дощем, а з десяток селян витягають зі сховища старий, безліч разів залатаний шланг. У стіну покинутого лазарету вмонтовано пожежний гідрант, який качає воду з океану.
Кілька хвилин тому Еморі витягнула зі складу тіло Німи й обережно поклала його на сходах станції канатної дороги. Кілька жителів плачуть поряд, але Еморі стоїть навколішки біля тіла, холоднокровно проводячи пальцем по закривавленому розриву на сукні Німи.
— Мамо, — мовить Клара та кладе руку на плече матері.
Еморі підводить очі. Попіл з її обличчя змиває дощ, оголюючи оливкову шкіру. Її червоні від сліз очі порожні від горя, але в них досі вбачається блиск.
— З тобою все гаразд? — тихо запитує вона.
— Щось тут не так, — відповідає Еморі та дужче роздирає дірку в сукні, відкриваючи глибоку рану в центрі грудей Німи.
Її цікавість здається неповагою, і Клара вже чує, як повітря наповнюється обуреним шепотінням.
— Ходімо, — каже Клара, намагаючись відтягнути матір від тіла. — Тобі треба помитись.
Дерево скрипить і з тріском руйнується. Крізь двері й вікна розтрощеного складу виривається величезна хмара пилу. За кілька секунд чути три глухі удари об мокру землю.
Еморі зустрічається з Кларою переляканим поглядом. Звук був надто тихим як для падіння дерева чи цегли, і в обох виникла однакова жахлива підозра.
Знову повернувшись у дим, вони бачать тіла ще трьох селян, що лежать на купі уламків. Підлога над ними, мабуть, обвалилася, тягнучи їх разом із собою.
Поглянувши вгору, Клара бачить руки й ноги, що звисають з краю дірки в стелі.
— Скільки їх там ще? — запитує Еморі, страшенно шокована.
— Занадто багато, — визнаю я.
Розділ 21
Не знаючи про події в селі, в укритті з бляшаним дахом на одній із ферм на сході острова Шилпа й Аббас прокидаються поруч із мертвою коровою, яку вони намагалися врятувати минулої ночі. Капуста, листя салату й пастернак навколо них укриті слизом і гниють.
— Ебі? — запитує Аббас і поглядає на розтовчену моркву під п’ятою.
— Я бачу, — відповідаю я.
Шилпа пропускає землю крізь пальці. Кожен овоч на невеличкому клаптику землі навколо них чорний і позбавлений життя.
— Він мертвий, — жахається Аббас. — Ґрунт мертвий. Що могло зробити це за одну ніч?
— Хвороба, — брешу я. — Треба поховати корову, поки вона не почала гнити.
— Де мої черевики? — запитує Шилпа й посмикує пальцями ніг. — Вони були на мені, коли я заснула. Навіщо комусь забирати мої старі черевики?
— Ми маємо більші проблеми за твої черевики, — каже Аббас, зайшовши у відчинені двері складу, де зберігаються зібрані врожаї.
Усі полиці порожні.
— Наші запаси зникли, — перелякано каже він. — У нас немає їжі.
Розділ 22
Рохас кладе останнє тіло на сходи станції канатної дороги, відходячи назад у повному заціпенінні.
Після ретельного обшуку складу вони виявили всередині тіла ще трьох людей, збільшивши загальну кількість загиблих до семи. Їх акуратно поклали в ряд, щоб їхні сім’ї мали можливість попрощатися з ними. Люди тримаються одне за одного й ридають, благаючи розповісти, що з ними сталося.
— Німа та інші намагалися загасити пожежу, — кажу я. — На Німу осипалася стеля, а інші загинули, надихавшись диму. Жахливий нещасний випадок.
Ця версія звучить цілком правдоподібно, і вони приймають її без зайвих запитань. Зрештою, неможливо жити в селі, не втративши когось через нещасний випадок або хворобу. Інструменти розлітаються на шматки. Спалахують пожежі. Руйнуються дахи. Не так давно Тея втратила п’ятьох учнів через аварію човна, у якій загинув чоловік Еморі.
Клара проходить крізь натовп, намагаючись втішити людей і водночас роздивитися обличчя жертв. Вона не дуже добре їх знала, адже вони зазвичай сиділи в іншому кінці великого стола — попри завжди привітне ставлення одне до одного близькими друзями вони не були.
Клара обводить поглядом подвір’я в спробі знайти матір, яку загубила серед метушні.
— Вона повернулася на склад, — кажу я їй.
Клара дивиться на будівлю, яку зараз поливають таким потужним струменем води зі шланга, що для його утримання потрібно аж шестеро селян. Ми щомісяця проводимо навчання на випадок пожежі, і селяни вправно гасять полум’я, поки з вікон вириваються величезні шлейфи брудного диму.
— У цих шлангах двісті барів тиску, — недовірливо каже Клара. — Якщо хтось із них влучить у маму, то наскрізь проб’є нею стіну.
— Я їй це казала.
— І?
— Вона сказала, що ухилиться.
Клара оглядає вікна, шукаючи ознаки присутності Еморі, але всередині не видно жодного руху.
— Що вона робить?
— Просто є сама собою, — відповідаю я.
На заднє подвір’я прибуває дедалі більше селян, які почули новину про трагедію. Спостерігаючи за ними, Клара розуміє, що всі вони мають на тілі якісь поранення. У когось порізи й подряпини, у когось синці під очима й забиті кінцівки. Дехто кульгає, тримаючись за зламані ребра, і здригається щоразу, коли вдихає. Кількість поранених турбує Клару, до того ж вона ще не бачила Хвей. Якщо її подруга не в ліжку, то вона зазвичай там, де вирують події, але тут її ніде не видно.
— Де вона? — запитує Клара, згадавши про розбиту скрипку, знайдену в їхньому гуртожитку.
— Хвей більше не приєднана до моєї мітохондріальної мережі[5], — зізнаюся я.
— Що це означає?
— Це означає, що я не можу чути її думки або бачити її очима.
Клара дивиться на тіла, і внизу її живота з’являється неприємне відчуття.
— Це означає, що вона…
— Не обов’язково, — втручаюся я.
— Я не розумію… як може… якщо вона… — Її думки насідають, наче десятеро людей, що одночасно намагаються протиснутись у вузькі двері.
— Де Тея? — нарешті запитує вона.
Розділ 23
Тея хропе на розкладному ліжку на дні старого боєприпасного складу, її руки й ноги звисають із країв. Вона переселилася сюди кілька років тому, коли виявила, що тут набагато прохолодніше, ніж деінде на острові, і, на щастя, немає щурів.
У руці вона стискає камінь пам’яті, зелене сяйво якого просочується крізь її пальці. Навколо неї розкидані ще чотири камені; їх усі вона взяла з Блекгелзу ще до його втрати.
До краху людства ці камені були основним видом розваг. Люди платили за спогади, так само як раніше за музику, книги, відеоігри та фільми. Вони не дивилися спорт, натомість купували чиїсь спогади про участь у ньому, переживаючи саму гру. На кілька годин кожен міг стати вокалістом рок-гурту або особисто знятись у порнофільмах.
Авжеж, не все було так безневинно. Спогади серійних убивць вилучали та продавали на чорному ринку, щоб фінансувати їхній захист. Деякі країни послабили свої закони, дозволивши легальну торгівлю спогадами про зґвалтування та експлуатацію дітей. Кілька урядів намагалися заборонити цю технологію, але людство не так легко відмовляється від своїх задоволень, навіть найогидніших.
Щоночі Тея поринає в минуле, де добирається на роботу в Сінгапурі надсучасними транспортними засобами або клонує домашніх тварин у ветеринарній клініці. Їй байдуже, яким буденним був цей досвід. Для неї будь-що краще за жалюгідне буття на цьому острові.
Я намагалася переконати її знайти радість у красі навколо, але Тея ніколи не любила природу. Вона любила міста. Вона сумує за гамором, хмарочосами й тихими лініями транспорту над головою. Сумує за обличчями своїх друзів у натовпі. Сумує за кавою вранці. Сумує за копченим м’ясом та одягом, від якого тіло не свербить. Сумує за швидкою їздою та концертами в парку під світлом прожекторів. Сумує за спортом і чорними екранами.
Її будять гуркіт води та крики пожежників, що долинають згори.