Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 18)

Позіхаючи, вона розминає шию, намагаючись випростатися, та здригається від раптового болю. Її долоні закривавлені, шкіра обдерта, а на великому пальці немає нігтя. На зап’ястях і передпліччях видніються яскраво-фіолетові синці.

Очевидно, вона намагалася впоратися з пораненнями перед тим, як заснула, оскільки її рюкзак валяється розстібнутий на підлозі, а навколо нього зошити, аптечка й різні дрібниці. Поруч стоїть іще одна сумка, наповнена чистим одягом, наче вона збиралася кудись піти.

Тея з болем відтягує від тіла футболку. Вона вкрита засохлою кров’ю, якої надто багато для власної.

— Що сталося минулої ночі? — спантеличено запитує вона.

Останнє, що вона пам’ятає, — це як Хвей спускається сходами та просить переночувати на складі, бо не хоче через Клару повертатися до гуртожитку.

Тею охоплює розгубленість, коли вона пробує покопирсатися в спогадах, яких там немає.

— Ти стерла їх? — запитує вона, усвідомлюючи, як дивне відчуття огортає її мозок.

— Не тільки твої, — зізнаюся я. — А в усіх, щойно настала комендантська година.

У спробі все зрозуміти, Тея притискає руки до зажмурених очей. Раніше стирання спогадів було таким буденним, що можна було купити молочні коктейлі, здатні стерти з пам’яті цілі дні. Люди пили їх, щоб забути принизливі речі, які вони робили напідпитку, або пережиті нудні побачення. Якщо їм подобався фільм, вони стирали його з пам’яті, щоб передивитись.

На жаль, препарати, потрібні для безпечного стирання, було втрачено, і хоча я здатна знищити нейрони, це набагато грубіший метод з високим рівнем смертності. Навіть за умов успішної процедури пацієнт залишається без свідомості на кілька годин, а потім протягом тижня страждає від хронічного головного болю.

— Тільки Німа могла наказати тобі стерти пам’ять, — каже вона, повільно складаючи шматочки пазла. — Навіщо їй вдаватися до аж такого безрозсудства!

— Вона вважала, що збереження спогадів принесе більше ризику, ніж їхнє видалення, — пояснюю я.

Тея дивиться на закривавлений одяг, і їй паморочиться в голові.

— Чому? — Її тон насторожений, сповнений страху перед відповіддю. — Через що аж такі небезпечні останні дванадцять годин?

— Не знаю, — відповідаю я. — Мої спогади також стерті. Та я можу тобі сказати, що наразі горить склад, наша комора порожня, а поля — понівечені. Кожен житель села дістав незначні поранення, але багато з них потребують негайної медичної допомоги. Наразі є семеро загиблих, серед них…

Тея підводиться, злегка хитаючись.

— Де Німа? — перебиває вона. — Я хочу негайно її побачити.

— Німа мертва.

Вона падає назад на розкладне ліжко, сили покидають її.

— Сьогодні вранці Еморі знайшла її тіло, — продовжую я. — Твій пульс підвищується. Тобі варто опанувати себе і спробувати заспокоїтись.

Вона заперечливо хитає головою.

— Німа… ні, не може бути… це неможливо.

Її рот розтуляється, швидко стуляючись знову, і ця новина розпалює нестямну пожежу емоцій. Німа Мандріпіліас була для Теї геройкою ще задовго до того, як стала її начальницею. Вона палко мріяла отримати роботу в Блекгелзі, а потім протягом двох років мала все, чого тільки прагнула, аж поки не з’явився туман. Більшість її колег негайно звільнилися, бажаючи бути поруч із близькими.

Німа переконала Тею залишитися, аргументуючи це неминучою загибеллю її сім’ї, хай що вона робитиме. «У кращому разі ти повернешся додому вчасно, щоб загинути разом з усіма, — казала вона. — У гіршому — застрягнеш десь на кордоні серед мільйонів переляканих біженців».

Вони пліч-о-пліч спостерігали за апокаліпсисом, безліч разів гортаючи стрічки соціальних мереж і переглядаючи різні приголомшливі відео, і навіть пережили деякі з панічних спогадів, які люди виклали в інтернеті. Німа стежила за тим, щоб вона їла, й обіймала її, коли вона плакала.

Вони дізналися, що сестра Теї жива, і Німа попросила Гефеста забрати її та привезти на острів. Це прохання ледь не вбило його, але він зумів доправити Еллі цілою та неушкодженою.

— Як це сталося? — хрипко запитує вона.

— На неї обвалилася стеля, яка розтрощила їй череп.

Тея незграбно відчиняє аптечку, намагаючись заспокоїти тремкі руки. Вона ненавиділа Німу протягом останніх двадцяти років, але зараз почувається так, ніби в її грудях зяє діра.

Тея намацує кришку аптечки.

Ще вчора та була щільно упакованою, але сьогодні вранці бракує багатьох медикаментів. Вона витягує з ран кілька скалок і збризкує їх антисептиком, а потім накладає легку пов’язку з бинтів, які в неї залишилися.

— Можеш розбудити Гефеста і сказати йому зустріти мене в селі? — просить вона.

— Він уже йде, — кажу я.

Раптом її увагу привертає металевий брязкіт. Круглими сходами бункера спускається Клара, долаючи по дві сходинки за раз, і ледь не спотикається з поспіху. Її шкіра вкрита синцями та брудом, а очі широко розплющені. Тея ніколи не бачила, щоб її учениця була такою переляканою.

— Що сталося? — запитує Тея.

— Хвей зникла, — стурбовано промовляє Клара. — Її скрипка розтрощена. Ебі каже, що вже не має до неї доступу.

— Вона більше не під’єднана до моєї мітохондріальної мережі, — уточнюю я.

— Це означає, що вона мертва, — перекладає вона для Клари, запихаючи медикаменти в рюкзак. — Ти шукала її серед тіл, які виносили зі складу?

— Її там немає, — заявляє Клара. — Ебі сказала мені, що є шанс, що вона досі жива. Вона сказала, що відключення не обов’язково означає…

— Є кілька нейродегенеративних[6] захворювань, які можуть це зумовити, — перебиває її Тея, перекидаючи сумку через плече. — І кілька видів заспокійливих, яких у нас більше немає, але жодне з них не пояснює, чому ти не можеш її знайти.

Вона проходить повз Клару, її думки вже зайняті іншими справами.

— Мені потрібно, щоб ти відвідала ферму і з’ясувала, що там сталося. Очевидно, наші склади порожні. Знайди їх, а потім візьми зразки ґрунту на аналіз. Ебі каже, що поля заражені, і ми мусимо зрозуміти чому.

— Я… — затинається Клара, яка досі не годна отямитися від звістки про смерть подруги. Їй не віриться, що Тея може бути такою черствою.

— Ще буде час для скорботи, — нетерпляче каже Тея. — Але не сьогодні. Зараз точно не час. У нас немає їжі, окрім тієї, що на кухні. Наше виживання як виду може залежати від того, що ми зробимо за найближчі кілька годин.

Та раптом вона м’якшає, зауважуючи страждання Клари.

— Зрештою, ми знайдемо тіло Хвей, але нам треба довідатися причину цієї трагедії. Мені потрібно, щоб ти була сильною й виконувала свою роботу. Зможеш це зробити?

— Так, — ледь чутно відповідає Клара.

— Добре, — каже Тея. — Погані новини полюють зграями, тому працюйте швидко. Підозрюю, що наші нещастя тільки починаються.

Розділ 24

Аділ блукає подвір’ям, підкидаючи в повітря скляну кулю й ловлячи її знову, і наспівує собі під ніс якусь мелодію. На його руках та одязі кров Німи, але на тлі пожежі на складі й численних поранень у мешканців села його зовнішній вигляд не видається підозрілим.

Попри ранкову напружену атмосферу він напрочуд радісний, постійно озирається з бажанням помітити все, що відбувається.

Він не бачив села в денному світлі з моменту свого вигнання п’ять років тому, тому й здивований тим, як мало тут змінилося. Кількість тріщин на стінах казарм трохи збільшилася відтоді, як він тут жив, а зображення джунглів облазить, проте все інше залишилося таким самим.

Він любить це місце. Можливо, дужче за інших. Він скучив за його ритмом. Робота на фермі вранці й особисті справи вдень. Спільна вечеря та виступи після неї. Традиційні обряди в суботу ввечері та святкові недільні бенкети. Йому бракувало шуму голосів і сміху, який завжди лунав тут. Він сумував за селянами, за любов’ю, яку вони дарують одне одному

Але найбільше він сумує за своєю онукою Маґдалиною.

— Ти ризикуєш, — кажу я йому.

— Проте почуваюся чудово, — погоджується він.

— Якщо Тея або Гефест побачать тебе чи цей ключ…

— Я сподіваюся, що ти попередиш мене раніше, ніж це стане причиною для хвилювання, — палко заявляє він. — Я знаю, що поставлено на карту. Я просто мушу востаннє побачити тіло Німи.

Слова потоком вириваються з нього; його щастя таке безмежне, що він ледве стоїть на ногах, тому змушений спиратися на стару супутникову тарілку, яку вони використовують як пташину ванну. Його ненависть згасла, важкий тягар впав із його плечей. Він — немов повітряний змій, який уперше насолоджується поривом вітру.

Його захват небезпечний. Як довели події минулої ночі, я не можу далі контролювати цього чоловіка. Я намагаюся грати в шахи, але Аділ розгулює з крикетною битою. Якщо я не буду поводитися з ним обережно, цей план зазнає краху.

Зізнаюся, я збрехала Теї про свої спогади після вчорашньої комендантської години. Правда б лише ускладнила ситуацію, а нам зараз потрібна ясність — хоч і не всім. Важливо, щоб люди бачили саме те, що мені потрібно.

— Просто заховай ключ, — наполягаю я.

Він дивиться на скляну кулю, яку тримає в долоні, вона має червонуватий відтінок і завбільшки з око.

— Як скажеш, — спокійно погоджується він, кидаючи її до кишені.

Він заходить на задній двір, полум’я на складі вже загасили, шланг лежить на землі, неначе вбита змія, а під ним збільшується пляма вологого ґрунту. Зазвичай його б негайно прибрали, але всі щільним колом оточили тіла й досі намагаються оговтатися від страшної трагедії.