Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 20)
Еморі підходить до книжкової полиці та проводить пальцем по обідраних корінцях та зім’ятих сторінках. Зазвичай майно перерозподіляється, коли хтось помирає, але Еморі не годна уявити, що станеться з детективами Німи. Навіть якщо Ебі дозволить людям читати їх, Еморі не може пригадати жодного мешканця села, якому б ці твори припали до душі. Майже всіх їх приголомшить перша ж смерть, і вони нарікатимуть на нереалістичність і жорстокість цих історій.
Еморі ніколи не розуміла, чому вона не реагує на такі книги так, як інші селяни, але Німа вочевидь щось про це знала. Вона розшукала Еморі після смерті її матері та взяла розгублену тринадцятирічну дитину під своє крило. Зачарована її безмежною цікавістю, Німа познайомила Еморі з цією книжковою полицею й дозволила брати романи, коли тій заманеться. Роками Німа кликала Еморі в цю кімнату щоразу, коли знаходила книгу, заховану в старому ящику або забуту в якійсь занедбаній будівлі на острові. Вони потайки читали їх разом, а потім нишком обговорювали сюжетні повороти й одкровення.
Еморі витирає сльозу, що котиться щокою.
Вона прийшла сюди не плакати. Наступні кілька тижнів сліз буде вдосталь. Горе чекатиме на неї в темряві, сховавшись у тиші. Воно ховатиметься за безліччю звичайних речей і підкрадатиметься до неї, коли вона найменше його очікуватиме. Так було після смерті Джека та її матері. Уже минуло п’ять років зі смерті її чоловіка, та досі трапляються дні, коли спогади про нього б’ють її з такою силою, що аж земля вислизає з-під ніг.
Останнім вона оглядає письмовий стіл.
Еморі висуває шухляди одну за одною, але там лише пил і кілька дохлих мокриць. Вона вже збирається опустити руки, коли помічає шматок обгорілого листа в жолобі свічника Німи.
Вона обережно бере його, хвилюючись, щоб обвуглені краї раптом не розсипались.
«Це, мабуть, той самий лист, який вона писала два дні тому, — подумала Еморі. —
Еморі перевертає обвуглену записку й бачить, що на звороті Німа нашкрябала «5:5?», і не має жодної гадки, що це означає.
Німа називала це число її дідусеві перед смертю, але він теж не знав, що воно означає. Для цього всього точно була якась причина.
Вона знову розглядає залишок записки. Німа пише, що багато про що запитувала Гефеста. Чи пов’язано це якось із експериментом, який вони проводили? Еморі підслухала їхню розмову про нього за дві ночі до смерті Німи. Вона стверджувала, що це небезпечно і кандидат може померти. Що, як вони чинили опір?
Зі своєї кишені вона дістає записку, яку Німа залишила їй вчора вранці. На ній були відбитки цього листа, які Еморі підтерла олівцем. Вона складає два фрагменти, а потім читає їх знову:
«Як же це дратує», — думає Еморі. У цьому вже є якийсь сенс. Ще кілька слів, і зміст точно стане зрозумілим.
— Де Гефест? — запитує вона. — Мені потрібно більше дізнатися про цей експеримент.
— Він не дуже любить селян, — кажу я. — Сумніваюся, що він відповість на твої запитання.
— Це не причина не ставити їх, — відповідає вона. — Де він?
— Прямує до села, — відповідаю я.
Розділ 26
Еморі зістрибує з пірса на гальковий пляж, де пришвартовані веслові човни. Вони перевернуті догори дном, щоб всередину не потрапляв дощ, а на їхніх кілях акуратно вишикувалася зграя чайок. Якщо вона хоче зрозуміти, що насправді сталося з Німою минулої ночі, їй потрібно з’ясувати, звідки взялася рана на грудях жінки, і бажано дізнатися, де саме це сталося.
Найкраща здогадка Еморі — це ніж, і вона сюди прийшла знайти його. У селі багато ножів, але її батько має особливо гострий, яким він розрізає мотузки та швидко ремонтує човни. Цілком можливо, що Сет і Німа вчора потрапили в шторм, і вона випадково впала на цей ніж.
Це не пояснює, як її тіло опинилося на складі, але відповіді невловні, а просити одразу дві здається надто сміливим.
Крокуючи галькою, Еморі помічає прогалину в ряді човнів.
— Широкодонного Човна батька тут немає, — бурмоче вона. — А як тоді Німа повернулася до села без човна, на якому дісталася маяка?
Вона чекає, що я їй підкажу, але згадує, що я цього не робитиму.
Еморі невдоволено зітхає й по черзі заглядає під кожен човен, обшукуючи їх. Вона думала, що їй пощастить знайти ніж, але на пляжі його немає. Напевно, він досі в Широкодонному Човні, хай де б той був.
Еморі проводить пальцем по гострих краях найближчого якоря, роздумуючи, чи не могла Німа поранитися об нього.
— Вона могла спіткнутися і… — Еморі замовкає, відкидаючи цю думку. — Краї заширокі.
Вона звертає увагу на весла, складені на гальці. Вони надто тупі й занадто великі для такої рани. Це мав бути ніж. Усе інше — безглузді здогадки.
Випростуючи спину, вона зводить обличчя до захмареного блакитного неба. Океан плескається об гальку, чайки клекочуть і кружляють. Якби вона вміла обманювати себе, то уявила б, що це просто звичайний вівторок.
Еморі дивиться на море, мружачись від яскравого світла.
Скільки вона себе пам’ятає, він завжди був за межами піщаної мілини. Тепер він торкається її. Дівчина вилазить на пірс і рушає до самого краю, щоб краще все роздивитися. Її зір досі трохи затуманений через дим на складі.
Морські бризки змочують її оголені ноги, мертва риба та сміття вдаряються об стіну вкупі з десятками пластикових пляшок, які досі час від часу регулярно викидає на берег острова. Якби сюди причалювали лінкори, тут було б брудніше, та наразі берег однаково не дуже привабливий. Зазвичай селяни прибирають цей безлад перед тим, як іти на ферми, але цього ранку вони зайняті іншими справами.
Переступаючи через купу простирадл, у якій вона спала минулої ночі, Еморі доходить до самого краю пірса.
Вона прикриває очі, намагаючись вдивитися в далечінь. Сонячне світло дивно взаємодіє з туманом, змушуючи його змінювати відтінок протягом дня. Уранці це стіна мерехтливого білого кольору, майже як павутиння, що коливається над водою.
Він наблизився?
Вона не впевнена. Безперечно, це оптична ілюзія. Німа вчила їх, що бар’єр, який стримує туман, непорушний. Його не вимкнути без згоди трьох старійшин, а половину випромінювачів треба зруйнувати, щоб захист зник, а це практично неможливо, бо здебільшого механізми, що їх живлять, замуровані в бетон.
Еморі вже готова повернутися до села, коли помічає щось під бірюзовою водою. Вона щовечора стрибає з цього пірса поплавати, тож знає: вчора тут цього не було.
Жінка знімає сукню, сандалі й заходить крізь сміття в тепле море, глибоко вдихаючи, і затим пірнає до об’єкта, уже оточеного довгоногими крабами-павуками.
Вона плаває навколо, щоб розгледіти його зусібіч. Це конусоподібний предмет, який Гефест учора витягнув із кальдери — той, що, на її думку, скидався на їжака. Здається, він дуже пошкоджений, але його б не викинули в океан просто так. Селяни вдячні за красу, яка їх оточує, і ніколи не зіпсують її сміттям. До того ж Гефест повторно використовує весь брухт і техніку, що потрапляє до його рук.
Вона виринає на поверхню, задихаючись, а потім граційно виходить з води. На бетоні помічає довгі подряпини, що позначають шлях із села. Хтось, мабуть, тягнув цей предмет усю дорогу.
Вона викручує волосся від води, одягається і прямує назад до села.
Із заднього двору збігаються люди, досі охоплені шоком і горем. Вони займають свої місця за спільними столами, наче сновиди, і сидять мовчки, немов на щось чекають.
Її погляд ковзає із кухні на перекинуту статую, на сцену та стелаж з інструментами в глибині двору. Їх поміняли місцями, вони не там, де їх залишили перед тим, як піти спати.
Вона кусає губу, старанно намагаючись розумно впорядкувати уривки минулої ночі. Як вона може судити, Німа пішла до маяка із Сетом, але повернулася без човна. Потім вона встигла поранитися лезом, яке зникло, перш ніж на неї впала балка на складі, що горів.
Еморі роздратовано штурхає ногою камінець, і той із гучним дзенькотом вдаряється об пташину купіль.
Вона спантеличено дивиться на неї.
— Ванна для птахів не там, — каже вона. — Навіщо комусь переміщувати пташину ванну?
Розділ 27
Розчавлена горем Клара плентається провулком біля школи, а скляні пробірки з набором зразків дзвенять у її наплічнику. Зазвичай компанію їй складали маленькі дерев’яні різьблені пташки, та коли вона пакувала сумку в лабораторії, виявила, що всі вони зникли. Минулої ночі вона зробила їх дванадцять, і всі вони пропали. Клара не може уявити, куди вони могли подітися.
Супроти смертей зникнення пташок не мало б так її засмучувати, але вона не може пояснити ще одну втрату.
Клара прийшла на спортивний майданчик і побачила, що всі відмовилися від сніданку і прямують до ферм з інструментами в руках. Люди перемовляються пошепки, перелякано обговорюючи тіла на складі. Вони порівнюють їхні поранення, ставлять мені запитання, на які я не можу відповісти.