Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 22)

Рухаючись зі страшною швидкістю, він хапає одного зі стерв’ятників за шию і жбурляє його на землю з моторошним хрускотом. Бідолашний птах б’є крилами й верещить, відчайдушно намагаючись подряпати його кігтями, але Гефест підіймає його в повітря і знову б’є об землю. Потім знову і знову.

Ридаючи, він відкидає ледь живу істоту вбік і падає на коліна.

Я мала б спробувати заспокоїти його, але не буває оптимального способу впоратися з екстремальними емоціями людей, які я вважаю найбільшою помилкою еволюції.

Тея стискає величезне плече Гефеста. Це простий жест, але він відображає всю їхню спільну історію; усе пережите й подолане ними з часу кінця світу.

Ця ніжність здивувала б селян, які рідко бачили, щоб Тея сміялася, усміхалася чи казала комусь добре слово.

Правду кажучи, це досі дивує й саму Тею.

Коли вона вперше зустріла Гефеста, він був типовим сином мільярдера, розбещеним і злим, який блукав світом, плутаючи славу з успіхом. Його мати була найвідомішою жінкою на планеті. Найуспішнішою. Найзавзятішою. Найбільш обговорюваною. Найбільш обожнюваною й найбільш зневаженою. А Гефест був просто «її сином».

Він був талановитим біологом, але її тінь вкривала весь світ. Не здатний від цього втекти, він вирішив розбивати спортивні автомобілі та зваблювати моделей; усе, що завгодно, аби хоча б тимчасово перетягнути поголос на свій бік. Довгий час Тея вважала його жалюгідним, але згодом з’явився туман.

Сім місяців Гефест блукав руїнами колишнього світу, щоб урятуватися від нього, спостерігаючи, як людство знищує саме себе. Якимось чином йому вдалося знайти сестру Теї, Еллі, і захистити її, наче рідну.

Еллі приїхала закривавлена й уся в шрамах, трохи нервова, але нітрохи не гірша за інших. Гефест зі свого боку став майже зовсім іншою людиною. Він ніколи не розповідав у деталях про пережите, але, особливо в перші роки, майже не розмовляв і ніколи не сміявся, віддаючи перевагу темряві над днем. Навіть залишок злоби й самовпевненості, які колись визначали його особистість, зникли, поступившись зацькованій покірності.

Протягом першого десятиліття єдиними людьми, яким він по-справжньому довіряв, були Еллі й Німа. Він насторожено стежив за іншими вченими та відмовлявся жити з ними в Блекгелзі. Його параноя так серйозно розвинулася, що Гефест навіть не казав їм, де спить. Він приходив і йшов зненацька та здебільшого проводив час за тихими розмовами з матір’ю.

Поступово йому стало комфортніше з іншими людьми, але не у великих групах і завжди без сміху. Він більше не довіряв сміху. Він знав, яким зловмисним він може бути.

Завдяки Еллі він повільно потеплішав до Теї, і вони втрьох зблизилися, коли їхні колеги-науковці почали гинути. Під його зраненим зовнішнім виглядом вона знайшла глибокий сховок емпатії. Вірного непохитного друга.

Після того, як Еллі здалася, у них залишилися тільки вони самі.

Саме Гефест витягнув Тею з ліжка, коли туман просочився крізь острівну скелю, проклавши собі шлях усередину Блекгелзу. Вони разом утікали під час сигналів тривоги, герметично зачиняючи противибухові двері, щоб замкнути туман під землею. Якби його не було поруч, її пошматувало б уві сні.

Гефест перестає ридати й витирає щоки долонею. Його очі витріщені, кулаки стиснуті.

— Що сталося? — гарчить він і випростовується на повний зріст.

— Вона була на складі минулої ночі, й одна з обвалених балок розтрощила її череп, — каже Тея.

Гефест дивиться на напівзотлілий склад. Тея здивована, що він не намагається втекти до вулкана, ніби якомога далі від себе самого.

— Моя мати ходила туди? — скептично запитує він. — Навіщо?

— Не знаю. Мабуть, дещо шукала. Хіба це має значення?

— Можливо, — похмуро каже він. — Коли вона вперше звернулася до біженців, то створила посмертний вимикач, який мав вимкнути бар’єр, якщо її серце зупиниться. Вона була свідком беззаконня та ґвалтування на материку й боялася, що таке саме насильство прийде й сюди. Посмертний вимикач був її стримувальним фактором. Вона хотіла, щоб кожен новоприбулий знав, що в разі її вбивства туман поглине острів.

Тея дивиться на нього, її пульс прискорюється від страху.

— Ми на цьому острові вже майже століття. Ти ж не маєш на увазі, що вона так і не спромоглася його вимкнути?

— Я маю обладнання, яке стежить за туманом, — похмуро каже він. — За дев’яносто років воно не видавало жодного звуку, але коли я прокинувся сьогодні вранці, усі ліхтарі блимали червоним кольором. Бар’єр зруйновано, Теє. Туман наближається. Такими темпами він поглине острів за тридцять вісім годин.

Розділ 29

— Ебі, ти мусиш підняти бар’єри, — вимагає Тея так голосно, що лякає стерв’ятників, чиї голодні очі вже прикипіли до їхнього товариша, що конає.

— Посмертний вимикач — це не той протокол, який я можу обійти, — пояснюю я. — Наказ Німи чіткий.

— До біса накази! — огризається вона. — Зупини туман!

— Я не можу проігнорувати наказ Німи, так само як твоя рука не здатна проігнорувати твоє бажання почухати носа, — кажу я. — Якщо тебе це втішить, ти зможеш жити в саду всередині кальдери. Туман не проникне крізь склепіння.

Тея переводить нажаханий погляд на вулкан, вершина якого губиться в хмарах.

Протягом десятиліть після першої появи туману вони ловили випадкові радіопередачі від уцілілих, що ховалися в бомбосховищах на материку або підземних бункерах. Спочатку це були звичайні сигнали лиха, але згодом вони перетворилися на благання про допомогу, люди ридали, описуючи культи й канібалізм, що розквітали в бетонних гробницях, у яких вони замкнулися. Ті, кому пощастило, просто померли з голоду, але всі вони, зрештою, замовкли.

— Має бути бодай щось, що ми можемо зробити. — Вона благально дивиться на Гефеста. — Хіба ти не можеш якось полагодити випромінювачі?

— Я оглянув кілька з них дорогою сюди, — відповідає він і потирає рукою щетинисту шкіру голови, витираючи піт, що стікає з неї. — Кожен із них має сотні запобіжників, але її смерть повністю їх обійшла. Це єдине, що могло зупинити їхню роботу. Тепер від них жодної користі, як вона того й бажала. Мама не хотіла, щоб її вбивці мали хоч якийсь шанс на порятунок.

Він тяжко зітхає.

— Річ у тім, що вона зізналася мені, що вимкнула свій посмертний вимикач багато років тому, а це означає, що вона, мабуть, знову увімкнула його минулої ночі.

— Чому вона це зробила?

— Єдине пояснення, яке я можу вигадати, — вона вважала, що їй загрожує небезпека. — Він чухає носа, дивлячись у бік казарм. — Вона казала мені, що планує розбудити селян після комендантської години й розповісти їм правду про цей острів. Пригадуєш реакцію Аділа, коли він дізнався? Він увірвався до школи з ножем і намагався відтяти їй голову. Я думаю, що хтось із селян, а може, й усі вони, загнали її на той склад і підпалили його. Вона, мабуть, стерла всім пам’ять, бо сподівалася врятуватися, але балка впала й убила її, перш ніж вона змогла звідти вибратися.

Він ствердно киває, явно задоволений власною версією, проте Тея налаштована більш скептично. За винятком Аділа, жоден селянин ніколи не завдавав шкоди іншому. Вони ніколи не билися. Навіть у дитячих іграх не було грубості. Вони такі миролюбні, що це вже еволюційна недієздатність. Думка про те, що вони можуть бути відповідальними за щось аж таке жорстоке, як смерть Німи, здається їй дико неправдоподібною.

— Ти справді припускаєш, що її вбили? — запитує Тея.

Гефест закасує рукав своєї футболки, показуючи їй подряпини на руках.

— Це сліди від нігтів, — каже він. — Зазвичай таке трапляється під час бійок, і я маю десятки таких подряпин на всьому тілі. Такі синці, як на плечах і зап’ястках, з’являються, коли тебе зв’язують, а ти намагаєшся вивільнитись із пут.

Його голос напружується від болісних спогадів.

— Я бачив таке раніше. Повір мені, Теє, немає іншого способу отримати такі травми. Селяни напали на нас минулої ночі.

Тея оглядає синці, потім пригадує зламані ребра й розпухлі обличчя селян. Гефест — єдина людина на острові, яка коли-небудь забрала чиєсь життя. Він знає, як битися і як убивати. Якщо вони прийшли по нього, цілком можливо, що саме він міг заподіяти такі травми.

— Ти маєш якусь отруту? — раптом запитує він.

— Отруту?

— Щойно селяни перенесуть усі наші запаси до кальдери, нам треба буде покінчити з ними. Отрута — найшвидший спосіб; інакше мені доведеться перерізати сто чотирнадцять горлянок. — Він зітхає від думок про майбутню роботу. — Це єдина можливість переконатися, що такого вже не повториться.

Тея кліпає, шокована його жорсткістю й тим, яким розумним Гефест вважає такий спосіб дій. У його голосі немає ані гніву, ані страху, ані жалю. Він так легко про це каже, ніби в них просто закінчилося молоко.

— Я не можу цього допустити, — уриваю я його. — Німа залишила мені інструкції щодо захисту мешканців села. Вони — майбутнє людства.

— І тому ти сиділа, склавши руки, і дозволила їм убити її? — гарчить він, роздратований моїм втручанням. — Твоїм єдиним обов’язком було захистити її.

— Мені шкода, що я не змогла запобігти смерті Німи, але помста лише погіршить наше нинішнє становище. Ваші їжа й вода залежать від селян. Вони доглядають ваше спорядження. Їхнє вбивство — жахлива стратегія виживання.

— Ти вічно знаєш, що сказати, — сердито пирхає він. — Кожне слово ідеально підібране, щоб викликати потрібну тобі реакцію. Я не довіряю тобі, Ебі. І ніколи не довіряв. Я бачив, як ти втерлася в довіру до моєї матері, переконуючи її давати тобі дедалі більше й більше незалежності. Вона забула, що ти не думаєш так, як ми, що ти симулюєш емоції, а не відчуваєш їх.