Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 21)

Усе їхнє життя мій шепіт супроводжував їхні думки, я направляла їх, закликала до доброти й відданості. Указувала на кожну небезпеку, зцілювала їхні рани й пом’якшувала труднощі. І раптом упевненість, до якої вони звикли, зникла. Це як довідатись, що ти живеш на льоду, що тане. Вони тонуть, а я не маю рук, щоб витягнути їх із води.

Хтось прибирає зі столів, і Клара на мить думає прихопити із собою шматок хліба, але їй надто погано, щоб їсти. У неї навіть немає каменя пам’яті Хвей для розради. Її найкращу подругу вирвало зі світу разом з корінням.

На середині подвір’я вона натрапляє на свою матір, мокру до нитки, яка марно штовхає обома руками пташину купіль. Почувши Кларині кроки, Еморі обертається.

Їхні погляди перетинаються.

На обличчі Еморі з’являється вираз жалю, який змінюється занепокоєнням, коли вона бачить біль на обличчі доньки. Не встигли вони отямитись, як Еморі міцно стискає Клару в обіймах, а її донька нестримно ридає.

Вони деякий час просто мовчать, але коли настає пора щось сказати, Еморі обертається, щоб спіймати тужливий погляд Клари.

— Поділися зі мною, — лагідно просить вона.

— Хвей загинула.

Еморі притискає Клару ще міцніше, і та знову скорботно ридає. Вона допомагала виносити тіла зі складу, і Хвей серед них не було.

— Де її знайшли, Ебі? — подумки запитує Еморі.

— Тіло ще не знайшли, — відповідаю я. — Хвей від’єднали від моєї мітохондріальної мережі, а це означає, що я вже не можу бачити її очима або ж чути її думки, як усіх інших на цьому острові.

— Це просто купа слів, жодне з яких не означає «мертва», — зауважує вона. — Чому Клара плаче, якщо надія ще є?

— Вона радилася з Теєю, — кажу я. — Конідії[7], які нас пов’язують, можуть блокуватися кількома вірусами або мозковими розладами, але Тея дійшла висновку, що навіть одне з цих захворювань не може бути причиною зникнення Хвей.

— Навіть якщо вона мертва, це не пояснює, чому вона зникла, — стверджує Еморі. — Ми щойно витягли зі складу сім тіл. Якби вона померла минулої ночі, хіба не найрозумніше припустити, що вона була б серед них?

Еморі злегка відштовхує Клару, щоб подивитися їй в очі.

— Жодних сліз, поки ми не знатимемо причину плачу, — промовляє вона, розправляючи Кларині плечі. — Що вчора сталося? Я помітила, що Хвей поводилася якось дивно на станції канатної дороги. Я думала, що ви посварилися.

Клара розповідає, як вони розійшлися в саду і як дивакувато поводилася Хвей потім.

— Я впевнена, що це Хвей кричала, — каже вона.

— Яким був цей крик?

Клара дивиться на матір у спробі зрозуміти це несподіване запитання.

— Сповнений шоку, страху, здивування? — уточнює Еморі. — Люди кричать із різних причин.

— Шок, можливо, — каже Клара, намагаючись пригадати. — Хай там що, вона не повернулася до нашого гуртожитку минулої ночі. Таке враження, що вона не могла перебувати поруч зі мною. Наче я зробила щось не так.

— Вчора ввечері, незадовго до комендантської години, Німа пішла кудись із твоїм дідусем, — розповідає Еморі. — Вона мала металеву скриньку, яку Хвей принесла з кальдери. Ти знаєш, що в ній було?

— Не знаю. Вона тримала її, коли ми знову побачились у саду. Чому це важливо?

— Тому що Німа мертва, а Хвей зникла, і вони обидві доторкалися до цієї скриньки. Або це справді нещасний випадок, або в ній було щось небезпечне.

— Тея має знати, — очі Клари збільшилися, коли вона збагнула, що мати має на увазі. — Ти думаєш, що Хвей жива, так?

Еморі хоче сказати щось заспокійливе, але психологічно їй огидна брехня й таємниці. Вона поважає правду, холодну й безжальну, якою вона часто й буває.

Еморі намагається відвернути увагу доньки, розвертаючи її за плечі й показуючи на сцену.

— З минулої ночі інструменти стоять на інших стійках, а це означає, що гурт користувався ними в той час, коли мав би спати. Усі мають травми, яких не було перед сном, тож не спали не лише музиканти. Щось усіх сполошило — клумби повністю витоптані, статуя розбита. Сміття також не прибрали, що дивно, бо ми ніколи не залишали це місце безладним. Перед самою комендантською годиною Німа з металевою скринькою попливла на човні до маяка, щоб провести там якийсь експеримент. Я не знаю, що вона намагалася зробити, але все вказує на те, що вночі вона повернулася в село й розбудила нас. І святкування перетворилося на щось зовсім інше, і тепер ми нічого не пам’ятаємо.

— Це тому, що я стерла ваші спогади, — кажу я, звертаючись до них обох. — За наказом Німи.

— Ти на це здатна? — перелякано запитує Клара.

— Так, проте це небезпечно, а Німа дуже любила вас усіх. Вона б не наказала мені зробити це, якби не вважала, що збереження спогадів загрожує дужче, ніж їхнє видалення.

Еморі дивиться на темні шлейфи диму, що досі здіймаються над казармами, і в неї в грудях з’являється страшна підозра.

— Ти сказала, що процедура небезпечна?

— Так і було.

— Потенційно смертельна?

— Так.

— Скільки людей зі знайдених на складі загинули від стирання пам’яті?

— Усі, крім Німи, — підтверджую я.

Кларі стає зле, вона хапається руками за голову, падає на коліна та стримує нудоту.

— Ти їх убила, — слабко промовляє вона.

— Я не мала такого наміру, — заперечую я. — Вони померли так, як помирають пацієнти на операційному столі.

Цей холодний висновок змушує Еморі здригнутися, бо вона ніколи не чула від мене аж таких прямолінійних слів. Я завжди робила все можливе, щоб здаватися теплішою, ніж насправді, немов я та, кому можна довіряти, а не та, хто весь час спостерігає за ними.

Але користі з цієї маски вже немає. Якщо Еморі хоче виконати завдання, що стоять перед нею, вона має пізнати всі фігури на дошці й роль кожної з них.

— Але операція не була обов’язковою, — заперечує вона.

— Німа вважала, що була.

Еморі стає на коліна поруч із Кларою, заспокійливо обіймає доньку за плечі й намагається стримувати власний гнів. У смуті ніхто не бачить ясно, а зараз усі засмучені. Це її непокоїть.

— Це Німа наказала стерти спогади мого батька? — раптом запитує жінка.

— Так, — підтверджую я.

Еморі підіймає підборіддя Клари, зазирає їй в очі.

— Я знаю, що ти сердишся, але Німа не наразила б Сета на небезпеку, якби не відчувала, що це абсолютна потреба.

Клара виривається з рук Еморі.

— Як ти можеш так спокійно до цього ставитися? Ебі вбила шістьох наших друзів.

— Хіба ти не розумієш? Події минулої ночі коштували Німі життя і були такими жахливими, що вона ризикнула вбити людей, яких любила, замість дозволити їм про все пам’ятати. Тож є щось іще, чого ми не бачимо. Набагато ширша картина.

Еморі стукає кісточками пальців по металевій пташиній ванні.

— І я думаю, що відповідь може виявитися під нею.

Розділ 28

Уже пізній ранок, а тіло Німи й досі лежить на сходах до станції канатної дороги. Минуло кілька годин відтоді, як її знайшли, і сонце заливає безлюдне село, між стінами посилюється спека. Тея нервово ходить туди-сюди, намагаючись відлякати кволих стерв’ятників, що злітаються до тіла на своїх величезних крилах. Зараз їх четверо, вони тримаються на безпечній відстані, спостерігаючи за старійшиною голодними терплячими очима.

Після дев’яноста років, проведених у пастці на цьому острові, Тея відчуває симпатію до цих істот, і в неї виникає спокуса дати їм насолодитися здобиччю. У цьому було б щось по-міфічному символічне — горда смертна, яку роздирають на шматки ненажерливі птахи.

— Де Хусейн? — нетерпляче запитує вона.

Візок для перевезення тіл зник, тож Хусейн мусив по черзі переносити до печі всі трупи.

— Він зневоднений і ризикує дістати ортостатичну гіпотензію[8], — пояснюю я. — Я сказала йому зробити п’ятнадцятихвилинну перерву.

Роздратування Теї зникає, коли вона бачить Гефеста, який обходить казарми. Його обличчя вкрите синцями, а руки — подряпинами, вони напружено звисають вздовж тіла, а з пальців скрапує піт. Він схилив голову, уникаючи яскравого світла, що змушує його мружитися на яскравий світ з-під важкого чола.

— Де моя мати? — запитує він.

Його стривожений погляд знаходить закривавлене простирадло й тіло під ним. Тея намагається втішити його, але він оминає її, зриває простирадло, оголюючи криваву рану на грудній клітці та розтрощений череп, кілька пасом сивого волосся все ще чіпляються за залишки шкіри на її голові.