Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 24)

Тепер усе залежить від Еморі.

— Ти пам’ятаєш, чому я звільнилася? — запитує вона, відчуваючи жар у потилиці. — Чому ми не ладнали?

— Бо ти не припиняла ставити запитання, — схвально відповідає Тея, розуміючи, до чого вона веде. — І ти була невтомною в пошуках відповідей. — Її очі звужуються. — Я не сумніваюся у твоїй природі, Еморі. Я сумніваюся у твоєму характері. Чому я маю довірити тобі щось аж таке важливе?

— Тому що або ти, або Гефест, найімовірніше, і є вбивцею, — відповідає вона без найменшого тремтіння в голосі.

Тея червоніє, але Еморі безтактно продовжує:

— Ніхто в цьому селі ніколи навмисно не завдавав шкоди іншому. Я не вірю, що це змінилося минулої ночі. Якщо я маю рацію, вам знадобиться третя сторона для розслідування, тому що ви не можете надалі довіряти одне одному.

— Навіщо мені вбивати свою наставницю? — запитує Тея низьким, грізним голосом. — Навіщо Гефесту вбивати власну матір?

— Я прошу тебе дозволити мені це з’ясувати, — відповідає Еморі. — Туман буде тут менш ніж за два дні, і якщо ми не дізнаємося, хто вбив Німу, він пошматує всіх, кого я люблю, включно з моєю донькою. Я не можу сидіти тут, склавши руки, і нічого не робити.

Вона шукає на обличчі Теї хоча б натяк на роздуми, але бачить лише зневагу й сумніви.

— Це те, що я вмію робити найкраще, — благає вона. — Дозволь мені бути корисною.

Розділ 31

Клара підіймається чотирма сходинками до лабораторії Теї, роздратування від того, що її так легко відправили сюди, замінюється радістю, що вона нарешті опинилася в прохолодному місці. Полуденне сонце на острові нещадне, воно вбиває майже все живе під ним. Майже кожна тварина тулиться до будь-якого клаптика тіні, який може знайти. Навіть океан принишкнув, заліг на дно й чекає, поки спека мине.

Лабораторія Теї — одне з небагатьох місць, де можна сховатися. На високій стелі досі видніються кілька робочих вентиляторів, які ледь обертаються, розрізаючи тепле повітря на вологі стрічки.

Клара дивиться на обладнання, намагаючись згадати, яке з них їй потрібне. Вона пропрацювала тут лише кілька тижнів перед експедицією й тепер ледве пам’ятає назви апаратів, не кажучи вже про їхнє призначення.

Щиро кажучи, вона досі їх боїться.

Тея завжди зневажливо ставилася до цих саморобних пристроїв, але для Клари це найближче відчуття старого світу, яке вона коли-небудь пізнавала. Ці миготливі лампочки та свистячі трубки, схожі на інструменти, за допомогою яких людство створило туман. У цій кімнаті технологія, здатна знову все знищити, а вона тут наосліп натискає на кнопки.

— Найгірше вже сталося, — кажу я. — Туман уже близько. Якщо поглянути на це під певним кутом, то воно навіть трохи звільняє.

Дивлячись під ноги, щоб не перечепитися через товсті чорні дроти, що тягнуться підлогою, Клара пробирається між столами до сканера для мікропроб.

Вмикаючи перемикач збоку, вона запускає пристрій, і на мить верхнє освітлення тьмяніє. Лабораторія живиться електроенергією, зібраною із сонячних панелей по всьому селу, але вони недостатньо ефективні, щоб підтримувати роботу всього обладнання одночасно, тому вона має вибирати обережно.

На дисплеї з’являються результати аналізу крові, зразок якої Клара вчора взяла в Бена, маленького хлопчика, якого вони знайшли в саду. Їй здається, що це сталося кілька тижнів тому. Вона досі не розуміє, чому Тея хотіла його перевірити. У його крові не було нічого незвичайного.

Клара зітхає, забираючи результати з екрана. Учорашні таємниці раптом здаються не такими вже й важливими.

Вона кладе шприц під сканер, але там недостатньо залишків для аналізу. Вона замінює його на зразок просоченого кров’ю ґрунту, знайдений під пташиною купіллю, збільшує зображення і бачить озерце червоних і білих кров’яних тілець, плазми та тромбоцитів, медичних наноботів[9] і «сірих» клітин — мікроскопічних лабораторій, здатних боротися з пандеміями, які стали щорічною загрозою в старому світі.

— Кров Німи, — бурмоче вона, поки дисплей автоматично зіставляє зразок із базою даних. — Жодних відхилень. Жодних отрут.

Згортаючи результати попереднього тесту, Клара кладе під сканер другий зразок ґрунту, який підтверджує результати першого, але саме від третього зразка їй перехоплює дух.

— Кров Хвей, — кволо промовляє вона, читаючи результати на дисплеї. — Тея мала рацію. На Хвей також напали біля пташиної купелі.

Розділ 32

Тея проводить Еморі до кабіни вагона, потім різко натискає важіль, і той здригається, запрацювавши. Вона застрибує всередину на ходу, а потім підходить до вікна поруч з Еморі.

— Куди ми їдемо? — нервово запитує Еморі.

Тея мовчить відтоді, як вони покинули подвір’я, тому Еморі досі не розуміє, чи дозволить вона їй розслідувати вбивство і навіщо вони підіймаються до вулкана.

— Якщо ти збираєшся розслідувати вбивство Німи, то мусиш ознайомитися з усіма фактами, — чітко промовляє вона.

— Ти дозволиш мені це зробити? Чому?

— Тому що ані я, ані Гефест, ані навіть Німа, якби вона була ще жива, не помітили б того, що пташина купіль на чотири метри зміщена зі свого місця, — каже вона. — Ти маєш рацію. Це тобі вдається найкраще.

Еморі відвертає обличчя, щоб приховати радість, і хапається обома руками за порожню віконну раму, коли вони пролітають над задньою стіною, підіймаючись дедалі вище. Вона може розгледіти геть усе узбережжя аж до ферм, де працюють селяни. З такої віддалі вони схожі на мурах та зовсім не відрізняються одне від одного. Думка про можливу загибель усіх цих людей менш ніж за два дні болісно стискає її серце.

— Коли ти збираєшся розповісти їм про туман? — запитує Еморі.

— Я буду тягнути якомога довше, — відповідає Тея. — Не хочу відвертати їхню увагу. Ще врожай потрібно зібрати, й інструменти потребують ремонту. Що більше роботи ми зробимо зараз, щоб підготуватися до евакуації, то більше матимемо шансів пізніше.

Вагон уже на півдорозі до вулкана, родючий ґрунт перетікає в чорний обсидіан, його скляна поверхня відблискує під сонцем. Востаннє Еморі була тут невдовзі після того, як стала ученицею. А за кілька місяців роботи в компанії Теї зрозуміла, що таке життя не для неї.

Єдиною причиною її затримки там були Джек та інші. Їй подобалося почуватися частиною цієї групи. Кожен із них мав дух авантюриста, що рідкість для села. Вони були розумними, сміливими й померли надто молодими. Іноді Еморі загадується над питанням, що було б, якби вона не покинула їх. Вона точно знає, що не дала б їм поплисти в той шторм, незалежно від наказів Теї.

Можливо, вони б усе одно вирушили, але не Джек. Він би ніколи не залишив Еморі саму на невідомому березі, далеко від дому. Якби вона змогла протриматися, він був би живий, і це почуття провини з’їдає її щодня.

— У тебе були причини убити Німу? — прямо запитує вона Тею.

На обличчі Теї проступають гнів, страх, жаль і біль, та за мить воно знову набуває нейтрального виразу.

— Ти справді не схожа на інших мешканців села, — неохоче промовляє вона. — Колись із тебе вийшла б хороша Послідовниця.

— А що це?

— Щось давно забуте, — задумливо відповідає вона. — Як і все інше, що мало цінність.

— Ти не відповіла на запитання, — нагадує Еморі.

— Ми разом прожили в пастці на цьому острові дев’яносто років, — нарешті каже вона. — Якби я збиралася вбити її, то зробила б це набагато раніше.

— Може, щось змінилося минулої ночі?

— Це б мало бути щось велике, — туманно відповідає Тея.

— А як щодо Гефеста? Як він ставився до своєї матері?

— Я не виконуватиму твою роботу за тебе, Еморі. Якщо ти хочеш отримати відповіді, тобі доведеться запитати його самій.

Вагончик прибуває на станцію з м’яким гуркотом, зупиняються скреготливі колеса. Тея виходить, не озираючись, і веде Еморі через автоматичні скляні двері до саду, де вони знаходять з десяток мішків із зерном, сільськогосподарські інструменти та чотири ящики з овочами, складені біля дерева.

— Це частина зниклих запасів, — каже Тея, беручи манго. Їх, мабуть, принесли сюди минулої ночі.

— Тут достатньо, щоб заснувати невелику ферму, — зауважує Еморі, поглядаючи на мотику. — Мабуть, ми почали евакуацію одразу після смерті Німи.

— Можливо, — відповідає Тея та береться перераховувати всі коробки й мішки. — Але де решта? У нас було вдосталь провізії, щоб пів року годувати все село. А цього вистачить лише на кілька днів.

Спантеличена, вона веде Еморі через сад, розганяючи сотні яскравих метеликів, що сидять на листі. Зі склепіння краплями стікає волога, скло на диво темне попри яскраве сонячне світло ззовні. Десь далеко вони чують дзюрчання води й тихий гул обладнання.

Вони виходять на золотисту галявину, де три величезні краплі роси звисають із мерехтливої лози, товстішої за тіло Еморі.

Її очі розширюються, рот роззявляється.

У найближчій до неї росинці плаває, згорнувшись у позі ембріона, маленька дівчинка. Вона на вигляд набагато молодша за восьмирічних дітей, які прибувають до села.

— Звідси беруться ваші люди, — каже Тея, підіймаючи руку, щоб доторкнутися до краплі, яка бринить під її дотиком. — Щоразу, коли хтось помирає, ми вирощуємо дитину на заміну. Це дитина, яка наступного місяця замінить Аврору.

Еморі здивовано дивиться на дівчинку. Здебільшого спогади селян починаються з канатної дороги, і жоден із них не пам’ятає нічого, що було до неї.