Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 25)

Німа розповідала їм, що пологи в старому світі не шанувалися, оскільки багато матерів не хотіли терпіти дискомфорт. Вона ніколи не пояснювала, що замінило цей природний процес.

— Німа попросила мене прийти в село минулої ночі після комендантської години, — розповідає Тея, шанобливо перейшовши на шепіт. — Вона сказала, що розбудить усіх і розповість вам правду про те, звідки ви прийшли та для чого потрібні.

Її тон змінився, став доволі невпевненим. Еморі обходить краплину роси, щоб краще її розгледіти, і здивовано помічає, що Тея здається знервованою.

— Що ти маєш на увазі, кажучи, що вона збиралася розповісти нам «для чого ми потрібні»?

— Ви не люди, — відповідає Тея. — Ви — продукт, Еморі. Щось, що Блекгелз виробляв і продавав, так само як посудомийні машини або телефони. Під цією декоративною шкірою в тебе більше спільного з цими рослинами, ніж у мене чи Гефеста.

Еморі хитає головою, але аргументів не знаходить. Слова Теї надто безглузді. Німа викладала в них історію. Вони нащадки перших біженців, які прибули на острів. Вони останні з людства. Вони збираються перебудувати світ.

— За сорок років до появи туману Німа створила перше покоління вашого виду, щоб ви могли воювати замість людей. Вона продала вас якомусь уряду, який мав кредитну картку, а на отримані гроші купила цей острів.

Еморі ледве чує Тею через шум власних думок. Вона просто хоче, щоб та замовкла, дала їй хвилину все осмислити. Але інформація скидається на меблі, які силоміць пхають у вже переповнену кімнату.

— Вона називала вас симулякрами[10], і ви були такими успішними, що врешті-решт вона пристосувала вас до ринку житлової нерухомості, — продовжує Тея, поглядаючи на маленьку дівчинку, яка плаває в краплі роси. — Тоді вона дала вам обличчя й наповнила наполовину переконливими емоціями.

Її тон чітко свідчить, що вона вважає це дуже поганою ідею.

— Кожен, хто мав заощадження, міг придбати хлопця чи дівчину, слугу чи водія. Ось чому ви живете лише до шістдесяти років. Це вбудоване старіння, спосіб гарантувати, що клієнти Блекгелзу завжди купуватимуть найновішу модель.

Світ Еморі перевертається з ніг на голову. Її млоїть, вона підходить до дерева, ледь набираючи в груди повітря, й намагається стримати приступ нудоти.

— А ви… — Вона ковтає і пробує ще раз: — Ви з Гефестом…

— Ми люди, — підтверджує Тея, не годна стримати гордості в голосі. — Нас залишилося сто сорок дев’ять, але решта в стазисних капсулах[11] у Блекгелзі. Ми не хотіли проспати катастрофу. Я хочу знищити туман, а Гефест не хотів залишати матір.

— Блекгелз зник, — хрипко промовила Еморі. — Туман…

— Капсули герметично запечатані в захищеній кімнаті, — пояснює Тея. — Ми не можемо до них дістатися, але вони будуть у цілковитій безпеці, допоки ми не проникнемо всередину. Наші люди спатимуть під час відбудови. Для цього й потрібні ваші люди. Щовечора, після комендантської години, ви йдете на свою другу роботу. Ви обслуговуєте обладнання, яке підтримує їхнє життя. Витираєте пил із сонячних панелей, ремонтуєте хвильові генератори. Зрештою, коли ми з’ясуємо, як розсіяти туман, ви відбудуєте міста, щоб ми могли їх розбудити. Там вони не старіють, тож вийдуть звідти готовими до свого звичного життя. Ваші люди підстригатимуть їхні газони, готуватимуть коктейлі й робитимуть усе, чого їм захочеться. Це угода, яку Німа уклала з ними, коли настав кінець світу. І це вона сказала тобі минулої ночі, і саме тому Гефест вважає, що ваші люди її вбили.

Розділ 33

Еморі повертається до канатної дороги, перебуваючи ніби в тумані й не помічаючи світу навколо.

Її думки змішуються, але найдужче вона відчуває сором. Зошити під її ліжком заповнені запитаннями, але з якихось причин їй ніколи не спадало на думку замислитися, чому старійшини набагато вищі та стрункіші за них або чому кожен селянин так інстинктивно ставиться до них із пошаною.

«Нас створили служити їм, — думає вона. — Авжеж, вони хотіли, щоб ми були меншими. Ніхто не хоче почуватися нижчим за своє творіння».

— Чому Німа брехала нам? — запитує вона врешті-решт. — Навіщо саджати нас у класну кімнату й удавати, що ми люди?

— Повіриш мені чи ні, але вона намагалася бути доброю, — відповідає Тея. — Перші кілька поколінь вашого виду вдалися незграбними й дурними, їх неможливо було сплутати з людьми, але після того, як ми застрягли тут, Німа стала втручатися у вашу ДНК: змінювати вас, робити більш схожими на людей. Зрештою, на мою думку, вона обдурила саму себе. Нею заволоділа провина. Вона хотіла, щоб ви мали справжнє життя.

Еморі відчуває, наче її серце міцно стиснули в кулак. Усе своє життя вона ненавиділа брехню й завжди пишалася тим, що протистояла їй попри всі незручності. Але тепер вона виявила, що найбільша брехня — це вона сама. Усе в ній вибране кимось іншим. Навіть цікавість, якою вона так пишалася, була результатом зміни Німою набору функцій у машині.

— Відверто кажучи, я завжди вважала її одержимість вашим видом трохи збоченою, — каже Тея, переходячи струмок. — Попри всі її зусилля ви досі не люди. Ви не здатні на творчість чи оригінальність. Ви просто мімікрія. Ви не можете бути чимось більшим за те, чим ми вас створили. Ви навіть не можете розмножуватися. Якщо ці капсули зламаються, увесь ваш вид просто вимре. Здавалося, вона закохалася у своїх ляльок. Я припускала, що вона щось недоговорює, що у всьому цьому закладена якась вища мета, але, можливо, їй просто було самотньо.

У її голосі відчувається певний відтінок презирства, але не до емоцій, а до людей, які їх відчувають.

Еморі простягає долоні, щоб зловити краплинки, що падають із даху, і відчуває, як ті просочують її футболку. Вона спостерігає, як краплі стікають шкірою, пробираючись крізь дрібні волосинки.

Вона заплющує очі та глибоко вдихає.

«Я жива, — думає вона. — Створена чи ні, я жива. Я маю цінність. Ми всі маємо цінність».

Вона згадує птахів Клари й човни свого батька. Вона пам’ятає, як Матіс висікав свої статуї, і чорні руки Маґдалини, укриті вугіллям від її ескізів. Вона пам’ятає сміх, їжу і те, як усі піклуються одне про одного. І всі ці враження — не заслуга Німи.

Її світ досі здається паперовим, але тепер він зміцнів і став менш схильний до руйнування. У ньому народжуються нові запитання.

— Чому Німа вирішила розповісти нам правду минулої ночі? — запитує вона, тепер більш схожа на себе колишню. — Чи було щось, що спровокувало її на це?

Тея хитає головою, розмірковуючи над запитанням.

— Німа не мислила прямолінійно, — нарешті каже вона. — Вона розв’язувала проблеми, підходячи до них під правильним кутом, бачила речі, про які ми б ніколи не подумали. Ти маєш запитати, не чому вона це робила, а яку проблему вона намагалася вирішити.

Тея натискає зелену кнопку, і скляні двері із шумом відчиняються. Вологість саду в кальдері відразу змінюється бетонними стінами станції канатної дороги й гарячим закрученим вітром. Знову йде дощ, темними плямами вкриваючи сіру платформу.

— Навіщо ти мені це показала? — запитує Еморі.

— У селі ти сказала мені, що тільки двоє людей могли вбити Німу, але ти помилилась. Тому я привела тебе сюди. Здатність вбивати — така сама частина твоєї ДНК, як і моєї, а можливо, навіть більша. Ваш вид створений, щоб бути солдатами, задовго до того, як ми перетворили вас на робітників.

— Ми не здатні на насильство, — вперто заперечує Еморі.

— Звісно, що здатні, — єхидно посміхається Тея. — Ви тільки думаєте, що не здатні, тому що Ебі сидить у ваших головах із самого народження і визначає вашу поведінку. Вирішує, що ви будете добрими, милими, ввічливими. Ти коли-небудь замислювалася, якою б ти стала, якби вона не сиділа там і не підштовхувала тебе бути кращою?

Її погляд згасає.

— Якщо ти збираєшся розслідувати, я не хочу, щоб тебе засліплювали відданість чи брак фактів. Тобі потрібен неупереджений погляд. Почни з Аділа. Він дізнався, хто ви насправді, ще п’ять років тому й одразу ж зі скальпелем напав на Німу. Я впевнена, що він би знову спробував, якби йому дали шанс.

— Як Аділ дізнався правду?

— Він побачив дещо, чого не мав бачити, але це все, що Німа мені розповіла.

— Ти знаєш, де я можу його знайти?

— У нього є сховок за фермами. Приблизно година ходьби звідти.

Тея жестом запрошує Еморі зайти до вагончика й натискає на важіль, потім акуратно застрибує слідом за нею.

Канатна дорога здригається й зупиняється, зловісно погойдуючись від вітру.

— З’єднання ослабло, — зітхає вона, переступає через щілину на платформу й підходить до великої металевої скриньки поруч із колесами, що обертаються. На ній лежить одна з вирізьблених Кларою пташок, немов пропонує трохи радості, щоб розвіяти морок, що огортає Еморі.

Тея смикає дверцята, за ними складний клубок електроніки, відремонтованої за допомогою компонентів, які зміг знайти Гефест.

Насупившись, вона береться перебирати дроти.

— Щойно ти повернешся на землю, я дам тобі повну свободу дій у розслідуванні, хай куди воно тебе приведе, — каже вона. — Жодної комендантської години, жодних обмежень і жодного втручання. Ти звітуватимеш безпосередньо мені та триматимеш своє завдання в таємниці від Гефеста. Якщо він дізнається, що ти в цьому замішана, буде дуже погано. На твоєму місці я б навчилася жити без їжі та сну наступні два дні. Тобі знадобиться кожна секунда.