Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 26)

— Якщо я знайду вбивцю, ти стратиш його? — гукає Еморі з вагончика.

— Гефест про це подбає, — холодно відповідає Тея, та довгим вказівним пальцем підштовхує розхитаний шматок металу на місце.

— Що буде, якщо я дізнаюся, що це ти? Ти справді думаєш, що він хотів би нашкодити своїй єдиній подрузі?

Тіло Теї напружується, її руки завмирають.

— Я б ніколи не поставила його в таке становище, — похмуро відповідає вона. — Якщо ти знайдеш докази, що саме я вбила Німу, то я сама човном попливу до туману.

Розділ 34

До ферм лише дев’ять хвилин ходьби приємною стежкою, яка то звужується, то розширюється, спускаючись до води, а потім підіймаючись високо над нею. Селяни повертаються після ранку на фермах. Вони важко ступають, тихо перемовляючись, схилені під тягарем пережитого горя.

— Мусимо розповісти їм, хто ми насправді, — каже Клара й закидає ранець на плече. — Несправедливо тримати їх у невіданні.

— Тея зробить це сьогодні ввечері, — каже Еморі.

Клара чекала біля канатної дороги, коли вагончик повернеться із саду всередині кальдери. Еморі стримувалася, доки Тея не пішла до своєї лабораторії, а потім дала волю емоціям, які накопичилися всередині на зворотному шляху. Вона плакала майже двадцять хвилин, забившись у куток кабіни, не годна говорити, а донька сиділа поруч, притиснувшись до неї, і мовчала.

Лише коли сльози висохли, Еморі змогла розповісти Кларі про те, що дізналася. Донька сприйняла інформацію з дивовижним спокоєм.

На відміну від Еморі, яка завжди почувалася віддаленою від інших селян, Клара вже давно прийняла бажання бути в центрі, прагнення подвійної утіхи — конформізму та влади. Клара знає, що вона поступливіша за свою матір. Вона знає, що краще виконує накази. Чесно кажучи, усвідомлення особливостей свого створення заспокоює її. Якась її частина відчуває, що вона нарешті знайшла пояснення чомусь, що завжди здавалося їй вадою.

Вони йдуть пліч-о-пліч мовчки, ніяковіючи одна перед одною після стількох років суперечок. Еморі прямує до Аділа, а Клара має зібрати зразки зараженого ґрунту, про які просила Тея.

— Що це за цифри? — запитує Еморі, показуючи на зап’ястя Клари.

— Я прокинулася з ними, — пояснює вона. — Мабуть, записала їх минулої ночі, але не пам’ятаю навіщо.

— Це не ти їх записала.

— Звідки ти знаєш?

— Вони на твоєму правому зап’ясті, а ти — правша.

Гавкіт привертає увагу Еморі до скель, де на сонці розляглися тюлені, а над головою кружляють кайри, чирянки, поморники та стрижі, яскраві барви яких спалахують на тлі блакитного неба. Багато цих видів не місцеві, за останні двісті років вони адаптували свій міграційний цикл і раціон і геть утратили схожість зі своїми предками.

— Знаєш, що мене непокоїть? — раптом запитує Еморі.

— Після пережитого тобою ранку я, мабуть, не змогла б звузити список і до десяти пунктів, — відповідає Клара, досі розглядаючи цифри.

— Інструменти, — каже Еморі, майже не слухаючи. — Сьогодні вранці вони були не на своїх місцях, ніби оркестр використовував їх минулої ночі. Гадаю, це доволі святково.

— Може, спочатку група грала, а потім Німа сказала нам правду?

— Думаєш, це схоже на Німу? Чому вона дозволила нам співати й танцювати, а потім повідомила таку приголомшливу новину?

Клара дивиться на іскристе море, палко мріючи поплавати. Їй спекотно, вона вся брудна та пригнічена. Прохолодна вода стала б чудовим перепочинком, але в неї є завдання. Навіть якби вона була вільною, море навколо кишить акулами. Ніхто не наважується до нього підходити.

— Я проаналізувала зразки ґрунту, які взяла з-під пташиної ванни, — каже Клара, перемагаючи бажання скупатись. — Там були сліди крові Хвей і Німи. Вони були разом, коли… — Вона замовкає, бо не може закінчити речення.

Еморі дивиться на доньку, обличчя якої розчервонілося від спеки, а веснянки розкидані ним, наче острівці.

Їй дуже хочеться дібрати потрібні слова, але вона ніколи не вміла втішати людей. У цьому вона схожа на батька. Еморі розтуляє рот, і з нього ллється правда, а це дуже рідко те, що люди хочуть чути.

Заспокоєння завжди було роботою Джека або її дідуся. Вони навіть не мусили говорити. Вони просто були поруч. І змушували людей почуватися в безпеці.

На превелике полегшення, Маґдалина поспішає до них крізь натовп селян, кидаючи стурбовані погляди через плече на Бена, який грається із Шерко в кам’яних басейнах.

— З тобою все гаразд? — запитує Еморі, коли художниця заламує руки.

— Ми щойно витратили цілу годину на пошуки Бена, — каже вона собі під ніс. — Ми знайшли його на кордоні ферм, у світі власних думок, де він малював пальцем по землі.

Еморі дивиться на маленького хлопчика. Вона пам’ятає, як він вчора приїхав канатною дорогою, але вона не звернула на нього особливої уваги, бо була поруч із Кларою. У нього пісочне волосся й кирпатий ніс, а ручки й ніжки чекають, що їх займуть важкою роботою. Він приблизно таких самих зросту й статури, як і всі маленькі хлопчики, яких коли-небудь привозили до села, і ніщо не виказує, чому він так лякає Маґдалину.

Художниця дістає із сумки свій альбом і перегортає на останню сторінку, вкриту формулами й рівняннями, дивними недбало записаними символами.

— Я скопіювала його малюнки, — каже Маґдалина, тицяючи їх у руки Еморі, ніби сахаючись від них. — Не те щоб я знала, що вони означають.

— Це надзвичайно складна математика, — виголошує Клара й забирає в матері книгу. — Я бачила, як над такими рівняннями працювала Тея, але жодного разу — коли хтось інший. — Вона облизує губи, солоні від морських бризок. — Тея попросила мене взяти зразок крові Бена того дня, коли ми привезли його з кальдери. Мабуть, ось через це. Він не має володіти такими знаннями.

— Я не думаю, що він знає, — каже Маґдалина. — Після того, як ми його знайшли, я запитала, що він робить, і він ніби прокинувся зі сну. Здавалося, він їх не впізнав.

Вітер підхоплює сторінку, перевертаючи її. Попередню хтось вирвав, залишивши лише пошматований край малюнка.

— Я думала, ти ненавидиш виривати з альбомів сторінки, — каже Еморі.

— Твоя правда, — байдуже відповідає Маґдалина. — Мабуть, це сталося після комендантської години, бо я не пам’ятаю, щоб я це робила.

— Можливо, ескіз був доволі недбалим, — дражнить Клара.

— Якби мене хвилювала якість, то вся ця книжка була б пошарпана на краях, — жартівливо відповідає та.

— Що це? — запитує Еморі, примружившись на кілька цифр на пошарпаній сторінці.

— Я завжди записую дату й час, — пояснює Маґдалина. — Очевидно, я не спала й малювала близько опівночі.

— Мені цікаво, що такого ти намалювала? — запитує Клара.

— Напевно, ми ніколи не дізнаємося, — задумливо відповідає Маґдалина. — Шкода. Я ніколи не бачила ночі, але чула, що вона прекрасна.

Еморі відтягує подругу якомога далі від натовпу, до припливних басейнів на узбережжі. Вони вкриті свіжими водоростями, а риба застрягла в крихітних озерцях, чекаючи, поки їхній світ прийде й поверне її додому.

— Я йду до Аділа, — каже вона. — Я хотіла дізнатися, чи є в тебе повідомлення, яке б ти хотіла передати.

— Аділ? — Обличчя Маґдалини сяє надією. — Він живий?

— Схоже, що так. Тея сказала мені, що він живе в хатині на схід звідси.

Маґдалина притискає руку до серця, переповнена радістю. Усі дні без винятку вона думала про свого дідуся.

— Навіщо ти йдеш до нього? — запитує вона, дивлячись у напрямку шляху. — Можна мені з тобою?

Еморі швидко пояснює всі події від самого ранку, хоча й оминає частину про те, що захисний бар’єр не працює. Маґдалина засмучується, що в булочці виявилося забагато родзинок. Вона могла б насолодитися ще одним безтурботним днем, поки не дізнається, що острів приречений.

— Тея помиляється щодо Аділа, — промовляє Маґдалина, вислухавши Еморі. — Він ніколи б не вбив Німу.

— Він напав на неї, Меґс, — зауважує Клара якомога м’якіше.

— Йому було погано, — каже Маґдалина, беручи Еморі за руки. — Ти ж пам’ятаєш, яким він був. Він ладен був віддати будь-кому все, що завгодно. Він просто хотів, щоб ми були щасливі.

— Я пам’ятаю, — відповідає Еморі, згадуючи ті дні. — Аділ був найкращим другом Матіса й часто сидів із ним під час роботи. Вони цілими днями говорили про філософію, радіючи, що ніколи нікуди не поспішають.

Еморі згадує, що село його цінувало. Він був муляром, жилавим і сильним, завжди метушився. Він пив нескінченні чашки імбирного чаю й ніколи не відходив від кухні. Він був теплим і добрим, і всі його любили.

Чи міг цей чоловік убити Німу?

Її серце каже «ні», але воно й не вірить, що будь-хто інший міг, і це підставляє його під сумнів.

— Я йду туди не для того, щоб звинувачувати його, — зауважує Еморі. — Я просто хочу почути його версію історії.

— Хтось мусить, — відповідає Маґдалина. — Знаєш, того ранку, коли він… — вона затинається, невпевнена в правильності формулювань, — зробив те, що зробив, він спершу обшукав мою кімнату в гуртожитку. Усі картини, на яких я намалювала старійшин, він пошматував ножем.

— Чому?

— Я не знаю, але він ніколи б не зіпсував мої роботи без причини. Він любив мої картини. Він єдиний їх любив. — Вона заплющує очі, намагаючись промовляти крізь свій біль. — Потім він пішов до школи. Розповідали, що Аділ одразу ж напав на Німу, але вони спочатку поговорили. Я була там, позаду нього. Він без упину просив її віддати їх. Він повторював це знову і знову. Благав її.