Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 28)
— Що саме?
— Побачити все.
Помітивши небажання матері рухатися, Клара дивиться на коней, які стрибають і б’ються головами від викиду тестостерону.
— Ти хвилюєшся через коней? — кричить вона.
— Ні, звісно ні, — відповідає Еморі тоном людини, яка їх навіть не помітила.
— Таки через коней? — запитує мене Клара в думках.
— Так, — підтверджую я.
Клара підіймає руки, сплескує в долоні й голосно свистить, проганяючи коней.
Задоволена, вона, не озираючись, повертається в хатину.
— Це були не коні, — бурмоче Еморі, оглядаючи покинутий візок. Ручки гладкі та змащені, але разом із колесом зламана вісь, що не дивно з огляду на нерівну землю, якою його гнали. У візку нічого немає, окрім однієї з вирізьблених Кларою пташок.
Усередині хатини на старих пеньках, що слугують поперемінно столами та стільцями, стоять брудні тарілки. Їх оточують щури, які шиплять, явно роздратовані тим, що їх потурбували під час вечері.
— Ми обидві були тут минулої ночі, — зауважує Еморі, кидаючи Кларі вирізьбленого птаха. — Залишається ще одна пара слідів для розпізнавання.
Еморі підходить до полотна, прикріпленого до стіни. Це портрет Маґдалини й Шерко на пікніку з Аділом на пірсі.
— Меґс намалювала його за два роки після вигнання Аділа, — розповідає вона, витираючи пил із рами. — Вона намалювала кілька таких картин, зобразила все, що вони робили б разом, якби він залишився в селі. Невдовзі вона зрозуміла, що вони лише засмучують її, і віднесла їх кудись на зберігання. Цей лежав на складі, де я знайшла тіло Німи сьогодні вранці. — Вона придивляється ближче й бачить криваві відбитки пальців на рамі.
— Він врятував картину від вогню, — промовляє Клара.
— Це означає, що саме він, імовірно, підпалив склад або знав, що це станеться.
Клара бачить записку, що стирчить з-під тарілки. Вона витягує її та витирає від залишків їжі.
— Це розклад Німи на вчора, — каже Еморі після того, як Клара прочитала його вголос. — Аділ, мабуть, стежив за нею.
— Навіщо Німі йти до лазарету після школи? — запитує Клара. — Крім печі, там більше нічого немає.
Вони ще кілька хвилин роздивляються все навколо, а потім виходять назовні й одразу ж прямують до струмка. Морок хатини розмазався по їхній шкірі, і вони обидві прагнуть його змити.
Клара набирає воду в руки, бризкаючи на обличчя. А Еморі повністю занурює свою голову в струмок, зітхаючи від задоволення, коли виринає.
— Коли я була в експедиції з Теєю, то знайшла послання, видряпане у вагоні поїзда, — раптом заявляє Клара. — Там було написано: «Якщо ти це читаєш це, повернися назад. Німа погубила нас. Вона погубить і вас».
— Звучить доволі зловісно, — відповідає Еморі.
— Коли я бачу цю халупу, то думаю, що це написав Аділ.
Еморі пожвавлюється.
— Чому?
— А хто ще це міг бути? Нікому не дозволялося виходити туди, окрім учнів. Ми знаємо, що він переслідував її. Може, вона його якось скривдила?
На іншому березі струмка крізь суху землю пробилася дивна лоза. Вона має сіру, майже напівпрозору оболонку, з плямами світла всередині. Поруч лежать розтрощена сокира, головка та руків’я якої валяються одне біля одного. Судячи з перехресних зарубок, Аділ намагався знищити невідому рослину.
— Як ти думаєш, ми прийшли сюди з Аділом минулої ночі? — запитує Клара, вичікувально дивлячись на матір. — Третя пара слідів може належати йому.
— Хай хто прийшов разом із нами, йому довелося вкрасти черевики Шилпи, щоб дістатися сюди. Аділ живе тут, а це означає, що він мусить мати свої черевики. Гадаю, він міг використати візок, щоб перевезти картину, але навіщо нам було їхати з ним?
Еморі роздратовано відтискає воду з волосся. Вона сподівалася знайти відповідь на кілька запитань, але натомість лише додала до купи ще більше. Вона продовжує:
— Аділ ненавидів Німу, мав свободу вбити її, і ми знаємо, що він був на складі минулої ночі. Наразі він найбільш імовірний убивця. Сподіваюся, він це підтвердить, коли я допитаю його сьогодні ввечері.
— Як ти збираєшся це зробити? Ми не знаємо, де він може бути.
— Звісно, знаємо, — заперечує Еморі. — У хатині немає ліжка, тож Аділ ночує не тут. На щастя, я, напевно, знаю, де він спить.
Розділ 37
Тея закінчує мити руки й повертається до тіла Німи, яке лежить на візку, її одяг порізаний. Весь день вона виконувала розтин під моїм керівництвом, досліджуючи липку головоломку внутрішніх органів Німи, аби знайти зачіпки, які б вказали на винного. Усе йшло добре, допоки вона не проколола сечовий міхур, через запах якого одразу ж виблювала на підлогу, чого аж ніяк не передбачав п’ятий крок в моїй інструкції.
Прибравши за собою, вона нарешті дісталася до розбитого черепа Німи.
Її мозок нагадує пасту в розбитому горнятку.
Уже очевидно, що ці ушкодження не від балки, що звалилася на неї. Її неодноразово били по голові тупим предметом, череп повністю проломлений. Балку поклали їй на голову, щоб приховати те, що сталося насправді. Якби вогонь встиг знищити її останки, як і було задумано, вони, ймовірно, ніколи б не дізналися правди.
Хтось, безперечно, по-справжньому ненавидів її, коли так вчинив. Вони вбили її та знущалися з її тіла навіть після смерті. Вони ніби хотіли дістатися до її душі, намагаючись убити навіть її привид.
«Єдина людина на острові, здатна на таку жорстокість, — це Гефест», — думає вона. Хоча цьому суперечить його обожнювання своєї жахливої матері.
Ні, він радше шанував її.
Гефест був не просто її сином, він був її послідовником. Завжди без зайвих запитань був першим охочим у культі Німи. Він щиро вірив, що їм судилося сидіти на цьому острові, слухняно відбудовуючи світ для мільярдерів, які спали під ними. Вона досі пам’ятає, як усі вони прибули на своїх яхтах чи орбітальних кораблях, прихопивши із собою розпещених дітей і пихатих слуг, сподіваючись врятуватися від близького апокаліпсиса, як аристократи, що тікають від зими. Виявилося, що Німа потай продавала послуги Блекгелзу, як рятівне коло, тим, хто міг собі це дозволити.
Тоді Тея вперше засумнівалася у своїй наставниці.
Німа не рятувала інженерів, будівельників, науковців, вчителів, лікарів, медсестер — нікого з тих, хто був би справді корисним для відбудови суспільства. Вона врятувала людей із найглибшими кишенями й найбільшим політичним впливом. Вона помилково вважала кінець світу тимчасовим збоєм у роботі, а не повним перезавантаженням.
Хоча тепер це вже не має значення.
Незалежно від того, варті чогось чи ні, вони — усе, що залишилося від людства, і її сестра серед них. Сорок років Еллі похована в Блекгелзі, запечатана в стазисній капсулі, оточена туманом.
Тея щовечора запитує мене про неї, щоб переконатися, що та досі в безпеці. Її страх за сестру постійний. Він переслідує її. Він ніколи не дає їй спокою. Навіть коли вона спить, їй сняться жахіття про комах, які барабанять у скло, майже пробиваючи його. Вона завжди прокидається в той самий момент, коли з’являються перші тріщини. Для неї важливо тільки повернутися в Блекгелз і витягти звідти сестру. Тея хоче знати, що Еллі в безпеці, і зробить усе для цього.
Узявши скальпель, вона береться шукати якусь мозкову тканину для аналізу, коли помічає маленький уламок, що застрягнув у щоці Німи. Спершу їй здається, що це скалка, але, висмикнувши її пінцетом, Тея розуміє, що це шматок людського нігтя.
У її роті пересихає, серце калатає.
Це точний збіг з уламком нігтя, який вона втратила минулої ночі.
Тея зітхає й запалює пальник Бунзена[12] на сусідній лавці, тримаючи ніготь у полум’ї, допоки той не перетворюється на попіл.
— Тепер, коли Німа мертва, кому ти підкоряєшся? — запитує вона в темряві своїх думок.
— Я присягнулася служити людству, — відповідаю я.
— Це не відповідь.
— Німа не вказала наступника, — уточнюю я. — Ні ти, ні Гефест не можете взяти на себе її владу наді мною. Мені залишається якомога краще дотримуватися її наявних інструкцій.
— Отже, ти не зобов’язана звітувати про мої дії перед Гефестом, як раніше звітувала перед Німою? — обережно запитує вона.
— Ні, — кажу я.
Тея полегшено видихає й дістає із шухляди ножиці, відрізає від закривавленої футболки клаптик тканини та кладе в мікросамплер[13]. За хвилину з’являються результати, які підтверджують, що кров належить Німі.
— Дідько, — каже вона чи то розгублено, чи то в паніці.
Люди ніколи не збуджуються дужче, ніж коли відчувають такий тиск. Електричний струм пронизує її мозок; адреналін і кортизол течуть в її крові. Це неймовірна алхімія свідомості й біології — еволюція в її найкращому прояві.