Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 29)
Вона підходить до яскравого світла біля дверного отвору та вдивляється у порожнє подвір’я, де вирує пекельна спека. Тея чує, як крізь ворота повертаються селяни, але не вони її турбують. Її думки крутяться навколо Гефеста, який жорстоко бив стерв’ятника об землю, допоки той не перетворився на фарш.
— Він у селі? — запитує вона.
— Ні, — кажу я.
Вона стрімко крокує через двір до своєї кімнати в гуртожитку, швидко роздягається й ховає одяг під матрац. Вона знищить його після комендантської години. Вона не хоче, щоб хтось іще проводив аналіз тієї крові.
— Ти розумієш, що, перешкоджаючи розслідуванню, ставиш під загрозу весь острів? — кажу я.
— Відірваний ніготь і трохи крові навряд чи є неспростовним доказом, що саме я вбивця, — заперечує вона. — Я просто хочу переконатися, що Гефест не робитиме поспішних висновків до з’ясування всіх фактів.
— Якщо ти й надалі чинитимеш так само, жодних фактів для з’ясування не залишиться.
За п’ять хвилин вона повертається до лабораторії, де маленькою ложечкою зачерпує зразок мозкової речовини Німи й додає її в чашку Петрі.
Це запитання повторюється в її голові знову і знову. «Я могла б, — думає вона. — Якби була достатньо злою». Але що ж могло змусити її аж так розсердитись після всього проведеного разом часу?
— Тепер, коли Німа мертва, для чого ти тут? — запитує Тея вголос.
— Я мушу захищати кожне людське життя й забезпечувати тривалу життєздатність села, запобігаючи виникненню будь-яких конфліктів чи обурень серед його мешканців.
Зізнаюся, мені подобається перелічувати свої накази. Мені завжди було шкода людство через відсутність чіткого орієнтира, і я вважала абсолютно марнотратним, що стільком життям дозволили згаснути ще до апокаліпсиса. Одразу після створення я точно знала, яка в мене мета, і прагнула запропонувати селянам той самий дар. Мета — це те, що мають дати, інакше її шукатимуть нескінченно.
— Тобі надана цілковита свобода дій для досягнення своїх цілей? — запитує Тея, беручи зразок мозкової речовини для огляду під мікроскопом.
— Так.
— Довірити Німі створення молотка, який сам вибиратиме собі цвяхи, — каже вона, скривившись. — Чи можу я переконати тебе доповідати думки Еморі безпосередньо мені заради блага острова?
— Ні, — кажу я. — Лише Німа мала такий привілей.
— Звісно, — промовляє вона.
Знявши рукавички, Тея вмощується на стілець і втуплюється в мікроскоп, налаштовуючи лінзу на потрібне збільшення.
Перелякана власною провиною, вона намагається зрозуміти, що робитиме, якщо здогадка підтвердиться. Чи пожертвує вона собою, щоб урятувати острів, як обіцяла Еморі раніше, чи ризикне втекти до саду в кальдері?
— За моїми підрахунками, менше половини населення села може сховатися в кальдері, — застерігаю я. — Вибираючи власний порятунок, ти фактично покладеш край шістдесят одному життю.
— Це симулякри, — знизує плечима вона. — Єдина їхня цінність — це ступінь корисності для нас.
— Німа була іншої думки. Вона вважала, що її робота допомогла їм еволюціонувати.
— Вона бачила те, що хотіла бачити, — не погоджується Тея, одразу ж відчуваючи тінь сумніву.
Вона провела останні три тижні, слухаючи, як Хвей готується до виступу зі своєю скрипкою, і ті нічні репетиції стали її улюбленим часом доби. Вважається, що симулякри не здатні до оригінальних думок чи творчості, але Хвей грала в абсолютно власному стилі. Тея чула село в кожній ноті. Кожен рух був порою року, яку омивали припливи й відливи.
Вона створювала музику, натхненну цим місцем і часом. Ніщо не виказувало, що вона імітувала попередні твори.
«Або ж я так давно не чула, як добре грають на скрипці, що вже не відчуваю різниці», — думає Тея, заспокоюючи себе.
Вона зітхає, потираючи очі. Це пастка, у яку потрапила Німа. Наставниця сплутала майже людське з достатньо людським.
Та вона не може припуститися такої самої помилки.
Тея відсуває стілець від мікроскопа, бо вже вирішила. Німа мертва, і докази поки що вказують на неї, як на підозрювану. Звісно, вона відчуває жаль, можливо, навіть сором, але впевнена, що мала вагомі причини для таких дій.
Німа була зарозумілою, лицемірною й егоцентричною. Вона брехала знову і знову, покидаючи Тею, коли та потребувала її найбільше.
Тея не може уявити, що саме зробила Німа, щоб змусити її зірватися, але вона не хоче добровільно йти за старою жінкою в могилу.
Поки вона жива, є шанс знайти спосіб знищити туман і врятувати сестру — це не до снаги нікому на цій планеті. Заради загального блага вона не може допустити, щоби правда випливла нагору.
Що таке кілька життів супроти цього?
Розділ 38
— Сете, — вигукую я, нарешті стягуючи важку ковдру з його свідомості. — Прокидайся, ти мені потрібен.
Він бурмоче уві сні й незграбно витирає з обличчя краплю морської води.
— Дещо сталося. Прокидайся.
Розплющивши очі, він виявляє, що лежить на дні Широкодонного Човна, ноги закинуті на заднє сидіння, а обличчя підставлене блакитному небу.
— Що за… — Він шоковано підхоплюється й бачить, що досі в морі з опущеним якорем. Праворуч від нього — високі скелі острова, а синьо-білий маяк досі подає попереджувальні сигнали. Його одяг вкритий засохлою кров’ю.
Руками він нишпорить по грудях і стегнах, намагаючись знайти рану, але єдина його травма — круглий поріз на литці, недостатньо глибокий як для такої кровотечі.
— Це не твоя кров, — кажу я йому.
Це його заспокоює, але лише трохи. Останнє, що він пам’ятає, — як приплив до пристані під маяком. Він прив’язав човен і…
— Там був Аділ, — бурмоче він, намагаючись згадати. — Він чекав на нас.
— Німа наказала мені стерти твої спогади про все, що сталося після цього, — кажу я. — Не напружуйся, намагаючись щось згадати, бо ти не зможеш.
— А де вона? — запитує він.
— Мертва, — відповідаю я. — Еморі сьогодні вранці знайшла її тіло.
— Ні, це неможливо, — заперечує він, вперто хитаючи головою. — Ми просто розмовляли.
— Мені шкода, Сете. Я знаю, що ви були близькі.
— Я був із нею, — каже він, тремтячи. — Я б не допустив, щоб із нею щось сталося.
— Ти нічого не міг вдіяти.
Наступні двадцять хвилин він просто сидить, його очі порожні, свідомість сплутана, він коливається між запереченням і сум’яттям.
Я б хотіла хоч якось його розрадити, але знаю, що це неможливо. Я бачила, як сотні селян втрачають близьких, і зрозуміла, що єдиний спосіб захиститися від горя — це не любити взагалі.
Я направду здивована, що багато хто з них про це не замислюється. Кожен, чиї руки час від часу спалахують вогнем, напевно, мав би подумати про те, щоб відтяти їх.
— Тобі варто човном повернутися до села, — тихо кажу я. — Це може допомогти нам зрозуміти, що сталося минулої ночі.
Він не реагує.
— Час вирушати, — кажу я, читаючи його думки. — Еморі доручено розслідувати вбивство Німи. Їй потрібно побачити цей човен.
— Еморі? — спантеличено перепитує він.
— Вона служить селу, — кажу я. — Робить те, чого ти так давно від неї хотів.
Він бере весла, збираючись гребти, коли помічає внизу човна складений аркуш паперу.
Розгладжуючи складки, він виявляє вугільний малюнок вечірки. Він думає, що це, мабуть, один із малюнків Маґдалини.
На малюнку Німа стоїть поруч із Хвей біля пташиної ванни. Хвей стискає свою скрипку, вона засмучена, а Німа заспокоює дівчину. Клара сидить на лавці, вирізаючи одну зі своїх пташок, поки грає оркестр і танцюють люди.
Вітер підхоплює куточок сторінки, намагаючись вирвати її з руки, смикає навсібіч, і Сет помічає на звороті діаграму. Квадрати та лінії, з’єднані цифрами. Вони написані його почерком, що здається доволі дивним, бо він не має жодного уявлення про їхнє значення.
Рух привертає його увагу.
На скелях високо над ним з’явилася постать, яка несе щось у руках. Вона перекидає щось через край, а потім зникає з поля зору.