Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 30)

Насупившись, Сет спрямовує човен до берега.

Розділ 39

Розмотавши брудні бинти, Тея занурює свої пошарпані руки в миску з гарячою водою, ретельно стираючи ганчіркою засохлу кров. Вона принципово не виказує жодного дискомфорту, хоча в її лабораторії нікого немає. Коли її руки ретельно вимиті, вона дістає з долонь ще кілька осколків і накладає чисту пов’язку. Уже не вперше вона загадується над питанням, що ж такого сталося минулої ночі, що з’явилися такі дивні травми.

Миготить світло, зі стелі сиплеться пил тиньку. Вона чує, як у сусідній будівлі зі скрипом зупиняється вагон канатної дороги.

«Певно, це Гефест повернувся», — думає вона.

Тея йде до стола з тілом Німи, щоб накрити труп, поки він його не побачив. На жаль, простирадло зачепилося за край столу, і вона досі намагається дістати його, коли у двері входить Гефест.

— О господи, — вигукує він, миттєво відскакуючи назад.

Прикривши тіло Німи, Тея йде за ним на вулицю, де він сидить на запиленій землі, а його голова опущена між колінами. Мухи літають над ним у густому тумані, але він, здається, зовсім їх не помічає.

Поруч із ним — дорожня сумка, прикрашена облупленим логотипом якогось давнього альпіністського бренду. Кутасті краї чогось, що всередині, випирають назовні, розтягуючи матеріал.

— Ти в нормі? — запитує вона.

— Навіть не близько, — хрипко відповідає він.

Тея оглядає свого розбитого горем друга, намагаючись знайти правильні слова, щоб висловити своє співчуття. Вона завжди почувалася незручно, коли справа доходила до емоцій, незалежно від того, чи намагалася вона їх висловити, чи просто не знала, як на них реагувати. Одна з її улюблених речей у дружбі з Гефестом — це глибоке відчуття настрою одне одного, що допомагає їм оминати цю невизначеність.

— Хочеш про це поговорити? — нерішуче починає вона. — Я навіть не можу уявити, як тобі зараз важко.

Гефест дивиться на неї, її обличчя відчайдушно намагається викривитися у виразі співчуття.

— Тобі зараз дуже незручно, — зауважує він.

— Так і є, — визнає вона. — Справді. Вибач, Гефесте. Я не дуже добре це вмію. Будь ласка, не кажи, що тебе треба обійняти чи щось таке.

— Я маю дещо краще, — зауважує він, піднімаючи дорожню сумку й ставлячи перед нею. — Нам потрібні зізнання і страта, щоб урятуватися. Здається, я знайшов спосіб отримати і те, і інше.

Замок заїдає, і Тея смикає його, та невдовзі бачить крабоподібний пристрій із п’ятьма рухомими ніжками.

— Це екстрактор пам’яті, — промовляє Тея, відсахнувшись. — Першого покоління. Де ти його знайшов?

— У маяку, — каже він, клацаючи перемикачем зверху, і ніжки починають ворушитися в пошуку голови, за яку можна вчепитися. — Я думав, що це його ти використовувала під час випробувань.

— Він давно зламався. Я не знала, що на острові є ще інші.

Він натискає кнопку, і з лівого боку екстрактора з тихим дзижчанням з’являється свердло. Якби в шоломі була голова, свердло пробило б череп, а потім вивільнило б п’ять гангліїв, які б угризлися в префронтальну кору, неокортекс, гіпокамп, базальні ганглії та мозочок. Опісля екстрактор витягнув би всі можливі спогади, наповнивши ними камінь в невеликому прорізі позаду.

— Досить, — каже Тея, вимикаючи прилад.

— Я ніколи не вважав тебе такою вередливою, — весело промовляє Гефест.

— Це незграбна технологія, яка ображає мене не лише з естетичного погляду, а й із морального, — пирхає вона. — Це ж навіть не прототип. У нього рівень смертності не набагато нижчий, ніж від пострілу в голову. Чому ти думаєш, що одна з цих штукенцій нам допоможе?

— Я хочу випробувати його на симулах, — зауважує він.

— Їхні спогади стерто, Гефесте.

— Ти ж знаєш не гірше за мене, що спогади неможливо цілковито знищити, — заперечує він. — Їх можна сховати в підсвідомості, але не стерти повністю. У кожному з них є уривки минулої ночі. Екстрактор може їх знайти. Якщо ми зберемо достатньо шматочків, то, можливо, нарешті побачимо цілу картину.

— Якщо надіти це комусь на голову, то в дев’яти випадках із десяти ти когось уб’єш, — заперечує вона.

— Менш ніж за два дні туман закінчить розпочате дев’яносто років тому. Ти це розумієш? Він з’їсть нас живцем, а без нас не буде кому підтримувати сонячні панелі та хвильові генератори для подання енергії в стазисні капсули в Блекгелзі. Усе, що ми зробили й чим пожертвували, буде даремно. Людства не стане. Еллі не стане.

Голоси долинають з провулків, де селяни готують подвір’я до сьогоднішнього похорону. Тея не може уявити собі нічого гіршого, ніж провести дві години, слухаючи плачі через їхню втрату й історії про жінку, яку вони ніколи й не знали.

— Теє, — наполягає Гефест. — Ти зі мною чи ні?

Вона кліпає, дивлячись на його обличчя, на шрам на щоці, який він отримав, намагаючись захистити Еллі від однієї з банд під час апокаліпсиса. Сам він ніколи не розповідав їй цієї історії. Це зробила Еллі, і було зрозуміло, що вона розповіла лише половину.

— Гаразд, — сказала вона. — Але ти ж чув, що Ебі казала про селян. Якщо ми візьмемося хаотично надягати на них цю штуку, вона не підніме бар’єр.

— Наш маленький Голмс подбає про це, — каже він. — Якщо Еморі знайде переконливого свідка, ми надягнемо на нього цю штуку, — він доторкається до екстрактора пам’яті, — і подивимося, що він знає.

— Голмс, — сміється вона, спостерігаючи, як вітер здіймає маленькі торнадо з пилу та листя. — Я й забула, як сильно ти любив ці історії. Геніальні детективи, які розкривають неможливі злочини, і щоразу щасливий кінець. Пригадуєш, як це злило Німу? Вона вважала, що ти недостатньо старанно працюєш, якщо маєш час на читання.

— Відкриття ніколи не давалися мені так легко, як тобі, — бурчить він.

— Це ніколи не було легко. — Гіркота отруює її тон. — Ніщо пов’язане з цією жінкою ніколи не було легким.

Вона тупає ногою по підлозі.

— Вибач, — промовляє Тея. — Я не маю досі сердитися на неї.

— Встав це до некролога, мені байдуже, — відповідає він. — Я любив її, але вона була моєю жахливою начальницею задовго до того, як стала твоєю.

Він ніжно штрикає її ліктем під ребра, намагаючись підняти настрій.

— До речі, як минув твій перший розтин?

— Уся підлога була в моєму блювотинні, — зізнається Тея.

— Гадаю, цілком нормальна реакція, — каже Гефест. — Ти з’ясувала що-небудь, окрім вмісту власного шлунку?

— Її вдарили ножем у груди, а в рані на голові я знайшла уламки металу.

— Я думав, її череп розтрощило дерев’яною балкою.

— Характер травми не такий, — пояснює Тея. — Балку поклали їй на голову пізніше, щоб усе мало вигляд нещасного випадку. Це б спрацювало, якби вогонь спалив тіло за задумом вбивці, але їм не пощастило з дощем.

— То ти кажеш, що хтось зарізав її біля фонтану, а потім добив на складі? — спокійно запитує він. — Навіщо?

— Наш убивця був нетерплячим, — пояснює Тея. — У крові Німи були медичні препарати. Якби їй вдалося зупинити крововтрату від ножового поранення, вона могла б пережити ніч, а може, прожила б і довше.

Гефест відвертається, намагаючись приховати сльози.

— І це все, що ти виявила під час розтину? — запитує він надломленим голосом.

— Нічого особливого, — м’яко відповідає вона. — Її останньою їжею були хліб, оливки, виноград і сир, а в крові немає токсинів. На її пальцях трохи клею, але це не дивно, бо вона працювала в школі. Але я знайшла ось це.

Вона підіймає маленький хрестик на золотому ланцюжку.

— Він був у неї на шиї, — каже вона. — Я не знала, що вона у щось вірила.

— Вона і не вірила, — бурмоче Гефест. — Але їй дуже подобалася ця книга.

Дуже обережно Тея розкриває його величезний кулак і опускає ланцюжок йому на долоню, і потім знову змикає його пальці.

Груди Гефеста здіймаються, і з нього вириваються сповнені тугою ридання.

Розділ 40

Вечоріє, коли Еморі та Клара повертаються до села, усі інші селяни зібралися на пірсі, мовчки дивлячись крізь море на туман, що наближається. Він уже перетнув піщану мілину і тепер набагато ближче, ніж будь-коли раніше. У затоці плавають сотні мертвих риб, кілька морських птахів і розірвана черепаха.

Тея стоїть під аркою воріт, склавши руки на грудях.

— Ти їм розповіла, — каже Еморі, підходячи до неї.

— У мене не було вибору, — підтверджує вона. — Ми зараз ніби живемо в сніговій кулі. Навіть вони не могли цього ігнорувати. Ви знайшли Аділа?

— Його хатина була порожньою, але нам відомо, що він стежив за Німою перед її смертю, — каже Клара. — Перш ніж згорів склад, він забрав звідти картину.

— Щось іще?