Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 31)

— Поки що ні, — відповідає Еморі.

Тея щипає себе за перенісся.

— Це напрочуд мізерний набір фактів з огляду на ту віру, яку я в тебе вклала, — виголошує вона з презирством, що так і рветься з її вуст. — Туман насувається, Еморі. Немає часу на твій звичайний байдужий підхід.

— А ти що з’ясувала? — запитує Еморі, яка не хоче терпіти такого грубого тону.

— Я провела розтин. Причина смерті не ножове поранення, а травма голови. Її вдарили чимось важким, металевим. Я оглянула склад, але там не було нічого, що відповідало б цьому опису.

— Ні, і не могло бути, — каже Еморі, розвертаючись на п’ятах, і проштовхується крізь селян, щоб дістатися до кінця пірса. Двоє інших ідуть за нею.

Вона перехиляється через край та вказує на дивний металевий предмет під водою, який знайшла сьогодні вранці.

— На бетоні свіжі вм’ятини. Думаю, його притягли сюди минулої ночі та скинули в море.

— Гефест використовував цю машину для огляду кальдери, — зауважує Клара. — Він привіз її із собою в село, коли ми забирали Бена. Це може бути знаряддям вбивства?

Тея не відповідає. Гефест залишив прилад у її лабораторії минулої ночі. Якщо це знаряддя вбивства, то воно викриває її так само, як і його.

Вона кличе кількох селян, що стоять найближче, та наказує їм принести мотузку, щоб вони витягли прилад із води.

— Щойно його повернуть до мене в лабораторію, я спробую знайти якийсь зв’язок із тілом Німи.

Поки Тея керує роботою селян, Еморі та Клара повертаються через ворота й бачать наполовину підготовлене для похорону село: гілки дерев прикрашені жалобними декораціями, а між двома крилами казарм натягнуті траурні ліхтарі, нанизані на мотузку.

Еморі ніколи не усвідомлювала, як сильно настрій цього місця залежить від радості селян. Без їхнього духу вона наче вперше побачила високі стіни та зруйновані казарми. Навіть сад, який Еморі завжди любила, раптом виявився сумною дрібницею з кількома жалюгідними рослинами, що ховаються в тіні чогось жахливого.

Голодна цілий день, Еморі хапає зі столу трохи хліба й сиру й ділиться з Кларою, поки вони йдуть до лазарету. Зазвичай там влаштовують бенкет, але, очевидно, поширилися чутки про зникнення запасів. Тепер вони змушені їсти те, що є на кухні, і ті кілька овочів, які вдалося вирвати із землі.

— Тея має рацію, — каже Еморі, дивлячись на мізерну їжу. — Я мушу працювати швидше.

— Ти ж тільки сьогодні почала, — відповідає Клара.

— А це означає, що в мене залишився лише один день, а я застрягла на місці. Кожне моє запитання породжує десять інших. Я без поняття, що роблю не так. — Вона тре долонями очі. — Я взагалі не знаю, що роблю.

— Мамо…

— Я благала її про це, Кларо. Я сказала їй, що зможу це зробити, але що, як я не впораюсь?

Клара дивиться на матір. Вона ніби стоїть на краю темної, небезпечної води, налякана тим, що плаває внизу.

— Тоді ти не впораєшся, — спокійно відповідає Клара. — І, можливо, ніхто не впорається, але ти намагаєшся. Ніхто не чекає від тебе чогось більшого.

Вони заходять до лазарету, де фоє заповнене іржавими каталками й кріслами колісними, а під ногами хрумтить бите скло.

Еморі вказує на свіжий слід у пилюці.

— Вони пішли туди, — каже вона, показуючи жестом уздовж коридору. — Це, мабуть, Німа. Інших слідів тут немає.

Поки вони йдуть, я попереджаю їх про екстрактор пам’яті, який Гефест приніс із маяка, і про свої плани щодо нього.

Еморі здригається від згадки, скільки годин вона провела, схилившись над такою штукою під час випробувань. Тея змушувала потенційних учнів розбирати та збирати прилад, доки вони не досягали фундаментального розуміння взаємодії блоків живлення, схем та нейронного гелю.

— Нам потрібно дослідити маяк, — каже Еморі. — Минулої ночі Німа занесла туди металеву скриньку, а сьогодні вранці Гефест знайшов там екстрактор пам’яті. Це не може бути збігом.

У кінці коридору вони підіймаються сходами до довгої палати на другому поверсі, де стоять ліжка, що терпляче чекають на поранених солдатів, які вже ніколи не прийдуть. Віконні рами порожні, а з їхніх кутів досі стирчать зазубрені шматки скла. Геть усе вкрите густим павутинням.

Сліди ведуть їх через палату до великих металевих дверей із важкою ручкою, крижаною на дотик. Вона міцна і новіша за все інше, хоч і потьмяніла.

Вони наближаються, і перед ними загоряється клавіатура.

— Нам потрібен код, — розчаровано каже Еморі. Вона вводить кілька випадкових цифр, клавіатура спалахує червоним кольором і перезавантажується. Її думки повертаються до кімнати Німи. Чи бачила вона там якісь коди, коли переглядала її речі?

Вона двічі натискає на цифру «5», згадуючи номер на звороті обвугленої записки й повідомлення, передане старійшиною Матісу перед його смертю.

Нічого не відбувається.

Відступивши, вона дивиться вздовж коридору, роздумуючи, чи є інший шлях усередину.

Клара хмуриться, дивлячись на клавіатуру, потім перевіряє цифри на своєму зап’ясті та вводить їх. Зсередини дверей механічно клацає, й замок відмикається.

— Як ти це зробила? — здивовано запитує Еморі.

— Я використала код, — відповідає Клара, показуючи його матері. — Ми, мабуть, приходили сюди вчора ввечері.

— Ні, не приходили. У пилюці не було інших слідів. Хтось написав цей код на твоєму зап’ясті. Вони хотіли, щоб ми знайшли це місце.

Вона підіймає ручку, доволі легку попри розміри, і враз активується якийсь внутрішній механізм — двері зі скрипом відчиняються.

Стельові панелі затріщали, вмикаючи різке біле світло. Усередині вони побачили викладену плиткою кімнату з рентгенівськими проєкторами на стінах і дванадцятьма каталками, вишикуваними в ряди, на кожній із яких лежало мертве тіло.

Повітря було таке морозне, що з їхніх ротів ішла пара.

Еморі обіймає себе руками, щоб зігрітися, та блукає між каталками, не впевнена в побаченому. Тіла в селі були звичайним явищем і спалювалися одразу після смерті. Навіщо Німі було їх збирати?

Біля підніжжя кожної каталки лежить картка з певною медичною інформацією, яку вона частково розуміє, але далеко не всю.

— Галюцинації, що супроводжуються нездатністю відрізняти реальність від спогадів, — зачитує вона одну з карток, цокаючи зубами. — Випила відбілювач. Імплантат відторгнувся за п’ять днів.

— Що таке відбілювач? — запитує Клара.

— Без поняття, — відповідає Еморі, передаючи їй картку. — Хоча, мабуть, це щось смачне.

— Вони люди, — каже Клара, гортаючи записи. — Принаймні я так думаю, судячи зі знімків їхніх внутрішніх органів. Вони розташовані зовсім не так, як у нас, і їх набагато більше. — Коли вона про щось замислюється, то за звичкою кусає внутрішню частину губи. — Вони набагато складніші за нас.

Еморі розглядає картку. Тіла селян складаються з ребер і жорстких хрящів, їхні внутрішні органи захищені кістками з численними дублями на випадок пошкодження. Ця жінка була лише плоттю і кров’ю з тонким шаром шкіри. Яким жахливим має здаватися світ людині з такою малою кількістю захисту? Навіщо виду, який так легко вмирає, вигадувати щось таке жахливе, як убивство?

Клара торкається найближчої каталки.

— Німа брала зразки крові та генетичний матеріал для аналізу. Хай хто б це був, він помер двадцять років тому.

— Чому вони не розклалися? — запитує Еморі.

— Є хімічні речовини, які можуть зберігати тіла нескінченно довго, — пояснюю я, промовляючи в їхніх головах одночасно. — Холод призначений для захисту від комах і гризунів.

Клара відкладає картку, яку вже прочитала, і бере іншу.

— Пацієнтка повідомила, що мала приємні розмови з померлими родичами, перш ніж… тьху, перерізала їм горло. Імплантат відторгнувся за два дні. — Вона перегортає відразу на останню сторінку. — Ця загинула чотири роки тому.

Вона кладе картку на ліжко.

— Здебільшого це для мене нісенітниця. Єдина людина, яка може збагнути, що Німа робила з цими людьми, — це Тея.

— Ні!

— Мамо…

— Ти справді віриш, що минулої ночі Німу вбив хтось із селян? — запитує Еморі. — Ти справді думаєш, що Аділ на це здатен?

Сумнів пробігає обличчям Клари.

— Якщо я не помиляюся, Німу вбили або Гефест, або Тея, і поки ми не дізнаємося чому, маємо тримати все це в таємниці.

— Але ж вони старійшини! — заперечує Клара, шокована. — Вони б ніколи…

Вона замовкає, її переконання звучить дивно навіть для неї самої. Після всього, що вона сьогодні дізналася, чому вона й досі вважає старійшин ідеальними? Чому вона в це вірить? Вона знову простежує цю ідею й виявляє, що та пронизує її думки блискучою ниткою. Старійшини мудрі, добрі, справедливі й абсолютно бездоганні. Не сумнівайся в них.

Це священне писання.