Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 33)

Вона перехоплює погляд доньки і бачить її в кожному віці, починаючи з восьмирічної дівчинки, яку Тея привезла до села на канатній дорозі. В Еморі та Клари однакові очі. Така ж безрозсудна сміливість. Однакові великі серця, які так легко поранити.

— Коли ти подала заявку на участь у випробуваннях, мені здалося, що ти стала на бік Теї та села. І тоді я на тебе розсердилася.

— Я не це мала на увазі, мамо.

— Це не має значення, — відповідає Еморі, її гнів змушує Клару здригнутися. — Моїм обов’язком було підтримувати тебе, хай там що. Я ненавиділа твою роботу на Тею, але мусила сказати тобі, що пишаюся тим, що ти туди потрапила. А я справді пишалася, Кларо. Я бачила, як старанно ти вчилася.

Еморі опускає голову.

— Я підвела тебе, — промовляє вона, перебираючи пальцями. — Як і мій батько підвів мене. Я не думала, що можна бути з кимось, а потім покинути його, але саме це я й зробила. Мені так шкода, моя люба. Такого більше не повториться.

Клара кидається через човен і міцно обіймає матір.

Розділ 42

Перед ними здіймається затока, невеликий піщаний пляж, оточений скелястими урвищами, над якими кружляють сотні птахів.

Клара спритно вистрибує з човна, а потім відтягує його приблизно на метр з води. З цього місця здається, ніби затока повністю відрізана від решти острова, але тут на боці лежать шістнадцять корів, шалено змахуючи вухами, щоб відігнати мух, які дзижчать над їхніми головами. Вони здаються ситими та здоровими і явно не в пастці на цьому пляжі.

— Де був бункер? — запитує Клара, розтираючи долоні. Весла стерли шкіру, відкриті рани болять.

— Нам потрібно йти праворуч, вздовж вигину затоки.

Пісок вислизає з-під ніг, коли вони, похитуючись, підіймаються пляжем, злякавши зграю крабів, які обідали мертвою черепахою. Краби розбігаються з їхнього шляху, скрегочучи клешнями й обурюючись, але, щойно мати з дочкою проходять повз них, повертаються до своєї трапези.

— Травми на твоїх долонях схожі на ті, з якими прокинулася Тея, — каже Еморі. — Гадаю, вона теж десь плавала на човні минулої ночі.

— Старійшини не веслують, — глузує Клара. — Ніколи. Дідусь переправляє їх усюди, куди вони хочуть.

— Може, він був зайнятий минулої ночі.

— Чим?

— Гадки не маю, але Тея точно кудись гребла. І, мабуть, доволі довго, якщо в неї на долонях такі самі рани.

Вони наближаються до бункера, що трохи виступає зі скелі, його кутаста бетонна поверхня вкрита графіті. Ззовні фарби вицвіли, імена й освідчення в коханні змило солоною водою плюскотливих хвиль. У скелі вирізьблено сходи, що ведуть до залізних дверей, пошкоджених іржею. Петлі доволі хиткі, і коли їх відчиняють, низ дверей шкребеться об землю.

Усередині темно, вогко й тісно, світло проникає лише крізь три вузькі вікна, що виходять на океан. На підлозі калюжі, а в повітрі висить легка пелена морського бризу, який одразу ж осідає на руках Еморі.

— Хто захоче жити в такому місці? — дивується вона, підходячи до відкидного металевого столу, що стоїть під центральним вікном. Стіл завалений схемами й горою книг, краї яких завернулися від вологи.

Клара зазирає в інші двері, що ведуть до меншої кімнати.

Металеві полиці перекинуті, сотні вцілілих деталей від механізмів розкидані по підлозі. Величезний шматок бетону відпав зі стіни.

Клара з огидою морщить ніс.

Тут немає сонячного світла. Немає свіжого повітря. Волога зі стелі скрапує і збирається в брудних калюжах, а також дуже смердить іржею, мастилом і потом.

— Що ми шукаємо? — запитує вона, кидаючи погляд на матір.

— Зізнання було б украй доречним, — відповідає Еморі, гортаючи книги на столі. — Бажано великими літерами та ще й із підписом.

Книги здебільшого класичні. «Мобі Дік» і Теннісон. Давньогрецькі міфи. Біблія. Історія про Еркюля Пуаро й Шерлока Голмса. Семмі Піппс та Арент Гейз[14]. Гефест, здається, любить детективи не менше за неї.

— Що це? — бурмоче Еморі, виймаючи з-під аркуша паперу пошкоджений камінь пам’яті, чорні схеми якого видно крізь тріщини у футлярі.

Вона ніколи раніше не бачила пошкоджених каменів.

Я не встигаю попередити її про наслідки, як вона прикладає його до скроні, і перемішані фрагменти чийогось життя пролітають перед очима надто швидко, щоб їх можна було розібрати. Зазвичай це супроводжується звуками, думками й емоціями, але все мовчить, сцени змінюють одна одну без жодного контексту.

Вона бачить старий світ, натовп, оплески, нагороди. Ось вулиця, люди дивляться на неї, прагнучи її уваги. Їхні обличчя абсолютно не схожі одне на одного. Їхній одяг неповторний, волосся вкладене тисячами способів, обличчя розмальовані, тіла прикрашені та проколені різноманітними прикрасами.

Вона летить крізь прекрасне місто зі скла і сталі, а потім розмовляє з Гефестом, коли той був іще хлопчиком.

Потім з дзеркала на неї дивиться молода Німа.

Вона ще маленька дівчинка, яка грається з дивним собакою з різноколірною шерстю.

Потім пірс за селом. Затока повна величезних човнів, завбільшки з місто. До них ідуть люди, їхні обличчя пригнічені та трохи самовдоволені.

Це життя прокручується безладно, і від цього хаосу Еморі вже нудить.

Німа біжить на тренажері. Вона дивиться на екран, вибираючи риси для своєї майбутньої дитини. Вона кричить на когось, хто здається наляканим. Її підхоплює на руки батько, а вона тримає в руках маленький трофей.

Вона у світлій лабораторії, прив’язує до стільця літню жінку, яка щебече радісно й безтурботно. Зовсім безтурботно. На годиннику 21:14.

Вона бачить коридори й обладнання. Джека із заплющеними очима.

Вона тримає немовля.

Сяйнисті комахи в пробірці. Хлопчики граються. Її батьки. Село, оточене усміхненими обличчями.

Знову світла лабораторія. Тея кричить на Німу, жестикулюючи, її обличчя спотворене вбивчою люттю. Спогади припиняються, що є щастям для Еморі, бо її ось-ось знудить.

Клара ловить її, поки вона не впала.

— Що ти бачила?

— Німу, — каже Еморі. — Мабуть, Ебі витягла її спогади перед смертю, але це безладна плутанина.

Вона прямує до дверей і вдихає морське повітря, допоки кімната не перестає обертатися перед очима.

За кілька хвилин до неї приєднується Клара, яка теж скористалася каменем з не менш невтішним результатом.

— Ти дійшла до кінця? — запитує вона.

— Тея сварилася з Німою, — каже Еморі. — Вона була в нестямі від люті.

— Ми не знаємо, коли це сталося. Спогади переплуталися.

— На Німі був той самий одяг, у якому вона померла, і її волосся так само зачесане, — зауважує Еморі. — Ти знаєш місце, де саме вони були? Я не впізнала.

— Ні, — відповідає Клара після роздумів. — Я не бачила на острові нічого, що мало б вигляд такого нового. Думаєш, це справа рук Теї?

— Я не впевнена, але вона, мабуть, одна з останніх бачила Німу живою. Не забувай, що камінь у Гефеста, а це означає, що він був поруч із тілом. Ходімо, закінчимо обшук, поки він не повернувся.

Еморі повертається до зали з приладами, а Клара без особливого ентузіазму перебирає папери на столі. Вона висуває шухляду, з якої вислизає гострий ніж із грубою дерев’яною ручкою, обмотаною шнуром.

Кларі перехоплює дух.

Вона повільно виймає його та крутить у руках.

— Мамо, — гукає вона.

— Так, — відповідає Еморі з іншої кімнати.

— Я знайшла татів ніж, — понуро промовляє Клара.

Еморі підбігає до неї й ошелешено дивиться на лезо. Вона бачила цей ніж щодня протягом десяти років. Досі пам’ятає форму руків’я й ту дивну виїмку на лезі, яку він так і не зміг відшліфувати.

Джек узяв його із собою в експедицію. Ніж мав бути з ним, коли він тонув.

Розділ 43

Вони майже дісталися до села, вечірнє небо розфарбоване фіолетовими й рожевими хвилями. Над вулканом вирує буря, вітер куйовдить їхнє волосся, а перші краплі дощу періщать в обличчя.

Еморі не звертає уваги на погіршення погоди, як і на світ загалом. Вона сидить на задньому сидінні човна та безперервно дивиться на ніж, який тримає на долонях.