Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 35)
Селяни не матеріалісти й з радістю поділяться будь-чим з будь-ким, але Клару обурює, що Гефест володіє чимось, що належало її батькові. Вона почувається так, ніби підвела його.
— Відкладемо це на хвилину, — каже Еморі, здригаючись, коли торкається покритого синцями горла. — Тея знає, що ніж у Гефеста, і вона збагне небезпідставність моїх запитань. Як ніщо інше, ніж змусить її засумніватися в ньому. Сподіваюся, вона почне ставити запитання, які ми не можемо.
Клара дивиться на матір із захопленням.
— Як ти можеш так мислити?
— Це не важко, — збентежено відповідає вона. — Коли щось вдається природно, просто зроби це навпаки.
— І що далі? Хочеш, я відвезу тебе до маяка?
— Гребти в темряві надто небезпечно. Мені потрібно, щоб ти проаналізувала зразки ґрунту, які взяла на фермах, поки я огляну кімнату Теї.
Клара напружується, остерігаючись, що її мати може спровокувати й іншу старійшину невдовзі після конфлікту з Гефестом.
— Я маю піти з тобою, — промовляє вона.
— Ти потрібна в лабораторії, щоб стежити за Теєю. Відверни її увагу, якщо вона спробує піти.
За дві хвилини Еморі спускається гвинтовими сходами до старого бункера, де живе Тея. У нішах горять електричні лампи, але від їхнього сяйва Еморі стає моторошно. Воно надто яскраве, надто чітке. Ні тіней, ні м’якості. Якщо залишатися тут надто довго, вони, здається, здеруть із тебе шкіру.
Спустившись сходами, вона відчуває, що повітря насичене ароматами сухих квітів, імовірно, для того, щоб приховати запах вологого, запліснявілого бетону.
Вона принюхується. Потім іще раз. «Це, мабуть, одна із сумішей Ліски», — думає вона.
Кожен у селі має хобі у вільний час, чи то виготовлення свічок, чи то різьблення фігурок тварин. Щонеділі селяни ходять із цими виробами від гуртожитку до гуртожитку, залишаючи подарунки біля дверей сусідів як подяку за допомогу чи доброту, отриману за минулий тиждень. Звісно, найбільше дарунків отримують старійшини, хоча вони роблять найменший внесок у життя села. Це завжди турбувало Еморі, але ніхто інший, здається, не звертав на це уваги.
Бункер вирізняється простотою на тлі звичайних яскравих стандартів села, лише кілька прикрас пом’якшують сірі стіни. Меблі обмежуються старим розкладним ліжком, знайденим десь у селі, комодом і креслярським столом, вкритим аркушами зі складними рівняннями.
На стінах висять фотографії зі щасливою Теєю. Ось на одній вона їде на спині у Гефеста, а на фоні сміється літня жінка. На іншій світлині вона лежить на пляжі та корчить гримаси на камеру. Навколо яскравого вогнища скупчилося семеро людей із закинутими від сміху головами. З барної стійки посеред басейну подають напої.
Еморі одну за одною роздивляється фотографії, на яких бачить зовсім іншу Тею, яку вона досі не знала. Зовні вона майже не змінилася, хоч на цих світлинах вочевидь дещо молодша. Дивно, що вона сміється, насолоджуючись життям. Еморі здається, що вона ніколи не бачила її такою раніше.
— Що з нею сталося? — запитує вона.
— Її світ згорів, — кажу я. — Її сім’я загинула, а потім і друзі. Вона втратила надто багато, щоб не втратити саму себе.
Величезна хвиля жалю охоплює Еморі.
— Тримайся за це почуття, — кажу я. — Буде легко їх ненавидіти, але і Тея, і Гефест страждали набагато більше, ніж ти можеш собі уявити. Хай хто вони сьогодні, це був не їхній вибір, і вони на це не заслуговували.
Еморі висуває шухляди столу одну за одною. Тіла в лазареті свідчать про те, що Німа знайшла спосіб повернутися в Блекгелз, навіть якщо він нібито був втрачений у тумані. Якщо Тея дізналася про це, вона мала вагомий мотив для вбивства.
— Мотив, — бурмоче Еморі, хитаючи головою.
Вона стільки разів читала це слово у своїх книгах, але жодного разу не вимовляла його вголос. «Воно не належить цьому місцю», — думає вона. Це щось старе, грубе й запилене. Воно відлунює у повітрі, коли його промовляєш.
Перша шухляда порожня, але в другій лежить старий фотоапарат з корпусом, скріпленим дротом. Тея змушувала своїх учнів брати його з собою в експедиції, щоб вони могли сфотографувати нові рослини чи тварин, які їм траплялися. На жаль, він такий крихкий, що в разі спроби сфотографувати тварину, що пробігала повз, фотоапарат просто розпадався на шматки.
Поклавши фотоапарат на місце, вона висуває наступну шухляду і знаходить там старий щоденник.
Вона гортає його без особливої уваги, поки не доходить до останнього запису.
— Сестра Теї в пастці в Блекгелзі, — промовляє Еморі вголос. — Німа не лише не пускала Тею всередину, а й не давала їй бачитися із сестрою.
— Еморі, ти мусиш зупинити свого батька, — терміново втручаюся я.
— Чому?
— Тому що він збирається утнути щось надзвичайно дурне, — зауважую я.
Розділ 45
Загнавши човен на мілину, Сет стрибає у хвилі, незграбно приземляючись на поранену щиколотку. Шкіра навколо круглої рани почорніла й посиніла, і та починає набрякати, що відгукується різким болем у нозі щоразу, коли він ступає на неї.
Скривившись від болю, він тягне човен угору по гальці.
— Тату!
Еморі чекає на нього, заклавши руки в боки.
— Еморі? — здивовано запитує він, кидаючи весла на купу на березі, — Що ти тут робиш?
— Ебі розповіла мені, що ти збираєшся зробити.
— Ебі не має ділитися моїми особистими думками, — відповідає він. — Де Хусейн? Нам потрібен візок. Я знайшов тіло на скелях біля маяка.
Еморі підходить до човна. У ньому лежить жінка — або те, що від неї залишилося. Усі кінцівки зламані, обличчя розбите, а грудна клітка розірвана. На ній сірий комбінезон, схожий на знайдений в лазареті. Він подертий, але його нитки сіткою стягують понівечене тіло докупи.
Жовч підступає до горла Еморі, але вона ковтає її, відмовляючись відвести погляд.
В око одразу впадає, що це понівечене тіло колись було людиною, як і ті, що лежать в лазареті. Еморі бачить її органи крізь роздертий живіт, але вони зовсім не там, де б мали бути. Це, мабуть, та сама жінка, на якій Німа проводила експерименти.
— Що з нею сталося? — запитує Еморі.
— Хтось приніс її до скелі й скинув з обриву, — відповідає Сет, розминаючи затерплі плечі.
— Ти бачив, хто це був?
— Ні.
— Вона була мертва, коли… — Речення таке жахливе, що вона не годна його закінчити.
— Звісно, що була, — відповідає він, звужуючи очі. — Навіщо комусь скидати її, якщо вона не мертва?
Еморі не відповідає. Їй бракує духу, хоча її дивує, що вона так швидко перестала сприймати смерть, як інші селяни.
Хусейн з’являється з-за воріт, тягнучи за собою візок для перевезення трупів. Сет витягує тіло з човна й безцеремонно кидає його всередину. Частини тіла падають із бридким чавканням.
— Можеш відвезти її до печі? — запитує Сет.
— До лабораторії, — поправляє Еморі. — Тея захоче її побачити.
— Навіщо?
— Тому що Німа мертва, і це все якось пов’язано, — промовляє вона, киваючи Хусейну, щоб той вирушав.
Сет збирається йти по візок до села, аж тут Еморі хапає його за руку й змовницьки поглядає на нього.
— Не кажи Теї, де ти прокинувся сьогодні вранці, — каже вона. — Гефест на маяку знайшов екстрактор пам’яті. Він планує під’єднати його до будь-кого, хто може щось знати про вбивство Німи.
Сет дивиться на неї, а потім розчаровано похитує головою.
— Ебі розповіла мені все, що відбувається, — промовляє він, шкутильгаючи через пошкоджену щиколотку. — Я знаю, що бар’єр упав, що туман насувається. Я знаю, що хтось навмисно вбив Німу, і я бачив її останнім. — Він смикає свою футболку, тканина неприємно тріщить. — На моєму одязі кров, якої не було минулої ночі. Я якось до цього причетний, і якщо старійшини вважають, що моя смерть знадобиться для порятунку острова, то так і треба.
— Чому б тобі не розповісти мені, що сталося, — зауважує вона. — Мене попросили розслідувати вбивство.
— Я краще розповім старійшинам, — вперто наполягає він.
— Тату!