Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 37)

— У підбора немає шматочка, — зауважує вона й показує батьку, щоб переконати. — Минулої ночі ти зняв їх з ніг Шилпи, поки вона спала.

— Навіщо мені було знімати її черевики? — запитує він.

— Тому що за фермою починається скеляста місцевість, — пояснює Клара, змащуючи поріз на його щиколотці антисептиком. — Ти, я і мама вчора ввечері тягнули віз до хатини Аділа. Дорогою тобі довелося перевзутися.

— Але минулої ночі я був на маяку разом з Німою, — заперечує він.

— Ти, мабуть, повернув її назад у село.

— Але я прокинувся там, — затинається він. — Навіщо мені гребти всю дорогу назад?

Мікросамплер сигналить про завершення сканування крові на його одязі. Клара закінчує обмотувати бинтом його ногу, потім підводиться та йде до апарата.

— Чия вона? — запитує Сет, обертаючись на своєму сидінні до Клари, явно боячись почути відповідь. — Німи?

— Ні, — відповідає Клара тремким голосом. — Вона належить Хвей.

Розділ 48

Сет шкандибає колами по лабораторії Теї, а задумлива Еморі та приголомшена Клара спостерігають за ним.

— Хвей не було в моєму човні минулої ночі, — каже він вже вчетверте. — Я заледве знав цю дівчину.

— Це, мабуть, означає, що ти був біля пташиної купелі, коли на неї напали, — припускає Еморі.

— Я прокинувся посеред моря! — роздратовано гарчить він, розводячи руками. — Це все не має жодного сенсу.

— Розкажи нам, що сталося минулої ночі, — каже вона, потай насолоджуючись його дискомфортом. — Усе, що ти можеш згадати.

Він хитає головою, намагаючись зібрати все докупи.

— Розповідати особливо нема чого, — відповідає він, чухаючи свою щетину. — Німа була надто тихою. Вона мало говорила під час подорожі. Лише розповіла, як стала власницею острова, і питала про твою матір…

— Вона питала про маму? — уриває його Еморі. За двадцять років, що минули після смерті Джудіт, Німа жодного разу не згадала про неї. Навіть у перші тижні після похорону, коли Еморі лиш намірювалася розповідати історії та згадувати час, проведений разом, Німа швидко змінювала тему розмови.

— Так, — відповідає Сет, спантеличений раптовим інтересом Еморі.

— Що саме вона хотіла знати?

— Якою вона була. — Сет хмуриться через цікавість доньки. — Чому це має значення?

— Я не знаю. Вона коли-небудь раніше запитувала про неї?

— Ні, — визнає він. — Та ми недовго це обговорювали. Аділ чекав нас на пристані, і я думаю, що це її збентежило. Ебі, мабуть, заспокоїла її, тому що Німа попросила мене пришвартуватися, а потім пішла з ним до маяка. Це останнє, що я пам’ятаю.

— Яким був Аділ?

— Знервованим, можливо. Розлюченим. Німа боялася, але не дозволила мені піти з нею. Я заснув у човні. Це останнє, що я пам’ятаю, перш ніж прокинувся вранці з ось цим.

Він простягає складений аркуш паперу.

Еморі бере його та бачить перед собою вирвану сторінку з альбому Маґдалини. Як вони й підозрювали, художниця намалювала події минулої ночі. На сцені гурт, який грає на своїх інструментах, а селяни танцюють. Можна сказати, ніби всі веселяться на вечірці.

— Іди поглянь на це, Кларо, — каже Еморі, жестом підзиваючи доньку. — Хвей розмовляє з Німою біля пташиної купелі. У руках вона тримає свою скрипку.

Клара знаходить на малюнку себе, вона сидить на краю столу, вирізаючи птаха з дерев’яного бруска. Еморі поруч із нею, обіймає її за плече.

— Я маю засмучений вигляд, — промовляє вона.

— Ми обидві, — бурмоче Еморі.

— Я різьблю лише тоді, коли мені є про що подумати або потрібно заспокоїтись, — зауважує Клара. — Що такого могла розповісти нам Німа, що зробило б усіх інших такими щасливими, а нас такими сумними?

— Точно не про те, що ми проведемо решту свого життя, прислуговуючи людям, які опинилися в пастці в Блекгелзі, — каже Еморі. — Або Тея збрехала мені, або Німа збрехала їй.

Вона перевертає малюнок та уважно розглядає дивну схему з лініями й цифрами.

— Такі малюнки робив Аділ, — підмічає Сет. — Коли він уперше повернувся в село до свого вигнання. Він дряпав їх на стінах посеред ночі. Ми знаходили їх всюди.

— Що вони означають? — запитує Клара.

— Він і сам не знав, — відповідає Сет. — Здавалося, він був спантеличений через них не менше за нас.

— Схоже на Бена, — бурмоче Еморі. — Це ж твій почерк, тату?

— Трохи неохайний, але так.

— Ти, мабуть, учора ввечері вирвав цю сторінку з альбому Маґдалини, адже це був найближчий папір під рукою, — розмірковує вона. — Хай що означає ця діаграма, ти, очевидно, мусив швидко її записати.

Без жодного уявлення, що це означає, Еморі повертається до малюнка подвір’я на протилежному боці. Так дивно бачити себе там, пробудженою й усвідомленою, яка живе життям, якого не пам’ятає.

— Чому Німа не хотіла, щоб ми це пам’ятали? — бурмоче Клара, стоячи позаду неї.

Очі Еморі округлюються, жахлива думка вривається в її свідомість.

— Де ніж, яким ти вирізаєш птахів? — різко запитує вона.

— У моїй сумці, — відповідає Клара, досі дивлячись на малюнок.

— Поклади його під самплер, — каже вона.

— Навіщо?

— Просто зроби це, будь ласка.

Налякана наполегливістю в тоні матері, Клара виймає ніж із дерев’яних піхов і кладе його під прилад.

Минає мовчазна хвилина, аж поки звуковий сигнал машини не розколює її, як скло. Клара опускає обличчя до дисплея, неохоче читаючи результат.

Вона ковтає, сідаючи прямо.

— На лезі є сліди крові Хвей і Німи, — зауважує вона, перехоплюючи пильний погляд матері. — Мій ніж — знаряддя вбивства.

Еморі прямує до екстрактора пам’яті. Поміркувавши якусь мить, вона підіймає його над головою, жбурляє на підлогу, і по лабораторії розлітаються уламки металу та скла.

Незадоволена пошкодженнями, вона топче його щосили.

— Припини! — вимагає Сет, намагаючись відтягнути її, але вона вивільняється з його рук, стрибає на прилад обома ногами, і всередині нього щось тріщить. З боків витікає яскраво-червоний гель.

— Що ти наробила? — кричить він.

— Я врятувала життя близьких мені людей, — каже вона, важко дихаючи. — Можеш не дякувати.

Розділ 49

Еморі вибігає на вулицю і розпачливо кричить до пурпурового неба, привертаючи до себе здивовані погляди людей у казармах.

Вона залишила батька з екстрактором пам’яті, який той тримав на колінах, наче поранену тварину. Після всього, що вони дізналися, він досі сердиться на неї за непослух волі старійшин. Як його віра в них може бути такою непохитною, коли він так мало вірить у неї?

Вона відчуває, як руки Клари обіймають її за талію, а голова притуляється до її спини. Донька дитиною так робила, коли хотіла, щоб її заспокоїли. Відтоді це так уперше.

— З тобою все гаразд? — запитує Клара.

— Він ідіот, — заявляє Еморі, стискаючи кулаки.

— Він, напевно, думає те саме про тебе.

— Не ставай на його бік, — гаряче заявляє Еморі. — Ти вийшла сюди, а це означає, що ти на моєму боці, і якщо ти на моєму боці, то маєш злитися на нього так само, як я.