Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 36)

— Досить, Еморі, — викрикує він, його гнів змінюється шоком, коли він заходить на подвір’я, нещодавно прикрашене до сьогоднішнього похорону.

Лише кілька днів тому він попрощався з батьком, і здається, ніби минуло лише кілька місяців відтоді, як він оплакував Джудіт. Тепер ліхтарі запалені для Німи. Він втрачає близьких надто швидко, щоб мати силу впоратися з цим усім.

Глибоко вдихнувши, він кульгаво ступає вперед.

Люди підіймають голови, коли він проходить повз, їхні очі округлюються. Він важко дихає й кривиться від болю через рану на щиколотці. Його сорочка просякнута потом і кров’ю, а рухається він з таким поспіхом, який рідко можна побачити в селі.

Він скидається на того, хто спізнився на апокаліпсис.

— Як ти поранився? — запитує Еморі, намагаючись розгледіти круглу рану над його щиколоткою. Поранити могли кінцем зазубреної труби, але вона не може одразу пригадати, де б така знайшлася.

— Поняття не маю, — гарчить він. Сет киває на побиті обличчя на спортивному майданчику. — Але здається, я тут не один такий.

Вона чекає на продовження, але це те саме, що сподіватися знайти вугілля у дводенному попелі.

— Ебі сказала мені, що ти прокинувся з малюнком, — каже вона, намагаючись знайти інший підхід. — Можна мені його побачити?

Його рука стискає кишеню, ніби захищаючи її.

— Це вирішуватимуть старійшини, — бурчить він.

Вони дійшли до провулка між казармами й зовнішньою стіною, звідки видно склепінчастий дах школи. За ним видніється склад з почорнілою від кіптяви пожежі цеглою. Це єдине очевидне пошкодження з цього ракурсу, оскільки полум’я так і не вийшло за межі задньої стіни.

— Тобі потрібно зупинити батька, — застерігаю я її в думках. — Я намагаюся вивести Тею і Гефеста з лабораторії, але якщо вони будуть там, коли він прийде, вони його вб’ють.

Еморі різко зупиняє батька, міцно притискаючи долоню до його грудей.

— Тату, послухай мене, — просить вона, стишивши голос, коли повз неї проходять селяни з музичними інструментами. — Я можу все владнати, якщо ти даси мені шанс. У тебе немає причин помирати.

Сет перехоплює благальний погляд доньки.

— Я не довіряю тобі, Еморі, — холодно проціджує він. — Туман буде тут менш ніж за два дні, і я не вірю, що ти зможеш нас усіх урятувати.

Її обличчя кривиться від болю.

— А тепер, будь ласка, відійди вбік, щоб я міг поговорити з тим, хто може, — вичавлює він.

Розділ 46

Клара в лабораторії, визирає з-за дверей. Гефест і Тея сидять пліч-о-пліч зовні, притулившись спинами до стіни. Він удвічі більший за неї, щось гарячково розповідає, жестикулюючи, ніби намагається вихопити з повітря якийсь сенс.

Тея абсолютно нерухома, її підборіддя злегка опущене, очі примружені від яскравого світла.

Клара дивиться в бік провулка, звідки незабаром з’явиться її дідусь, і бачить, що там, на щастя, нікого немає. Вона крадькома повертається до мікросамплера, який аналізує ґрунт, знайдений на фермах.

— Ти впевнена, що цей план спрацює? — запитує вона подумки.

— Ти маєш бути переконливою.

Вона поглядає на прилад із бажанням, щоб той працював швидше. Щосекунди її дідусь на крок ближче до лабораторії.

Сканер видає результати з радісним звуковим сигналом.

Як вона й підозрювала, врожай на фермі отруєний хімікатами, але вона не впізнає жодну зі сполук.

— Твій дідусь уже дійшов до школи, — повідомляю я їй, коли вона поспіхом переписує формули на аркуш паперу. — Швидше.

Вона пробігає через кімнату, опановуючи себе перед виходом надвір.

— Я проаналізувала зразок ґрунту, — каже вона, простягаючи результати. — У ньому щось дивне.

— Залиш його на моєму столі, — відмахується Тея.

Клара намагається не відводити погляду від провулка. Їй ніколи раніше не доводилося нікого обманювати, і це захоплює. Так багато адреналіну переповнює її організм, що їй важко встояти на місці.

— Можете глянути на це зараз? — запитує вона. — Я ніколи раніше не бачила цих хімікатів. Я не знаю, якої шкоди вони завдають.

Гефест різкими жестами просить звіт, потім передає його Теї.

— Ти хотіла домашню тваринку, — каже він їй.

Тея пробігає очима список хімікатів, її зазвичай незворушний вираз обличчя вмить змінюється.

— Цього не може бути, — промовляє вона, передаючи список Гефесту.

Вони обмінюються спантеличеними поглядами, й Тея різко підводиться на ноги.

— Куди ти? — здивовано запитує Гефест.

— Перевірити всі входи до Блекгелзу, — відповідає вона.

Розділ 47

Сет пришкандибав до лабораторії та бачить Клару, яка на самоті схилилася над мікросамплером.

Вона відриває погляд від дисплея, ніби заскочена його появою. Він завмирає на місці, здивовано оглядаючи лабораторію. Востаннє він був тут за кілька днів після смерті дружини. Вони працювали на краю світу з частотним детектором, намагаючись зрозуміти, як спілкуються комахи в тумані. Це був поганий день, який, здавалося, дедалі гіршав. Потрапивши під зливу, вони опинилися в сильній течії, яка майже затягнула їх у туман, перш ніж вони вибралися. Вони з’їли невтішний пікнік і старалися по черзі гребти, щоб подивитися п’єсу, написану Джудіт.

Весь день у неї був закладений ніс, вона тремтіла від холоду, але вигляд мала не надто кепський, та й вона не звикла скаржитися. Коли настала комендантська година, вони заснули в обіймах одне одного. Наступного ранку вона була мертва, її забрали без зайвого галасу.

Тея помістила Сета на карантин, побоюючись чуми, але це просто був один з таких випадків. Село дає їм притулок, захищає їх, а іноді вбиває. Тієї ночі воно вбило його дружину.

Тея хотіла, щоб Сет і надалі був її учнем, але щоразу, коли він заходив до лабораторії, то бачив експеримент, над яким працювала Джудіт. Він бачив звіт, який вона писала, або квіти, які вона зібрала. Після кількох днів спроб він перепросив і вже ніколи не повертався. Як він пам’ятає, Тея більше з ним не розмовляла, і він завжди вважав це цілком справедливим. Він відмовився від свого обов’язку, відмовився від священного акту служіння. Іноді він запитує себе, чи його розчарування в дочці не посилюється розчаруванням у самому собі.

У дверях з’являється Еморі й полегшено зітхає, коли бачить, що лабораторія порожня.

Помітивши батькову задуму, вона швидко хапає ножиці та відрізає клаптик тканини з його рукава, передаючи його Кларі.

— Що ти робиш?! — запитує він вимогливо.

— Треба перевірити, чия це кров у тебе на одязі, — бадьоро відповідає вона. — Сподіваюся, ми зможемо з’ясувати, що ти робив після комендантської години, поки Гефест не вбив тебе за цю інформацію.

Клара кладе тканину під прилад, поки Сет відкидає простирадло, яке вкриває тіло Німи. Наразі більшу частину її голови повернули на місце, та це однаково було жахливим видовищем. Її залишили після розтину, наче клаптикову ковдру.

Він знову поспішно накриває її обличчя й опускається на стілець. Неможливо повірити, що щось аж таке жахливе могло статися з кимось таким чудовим. Дарма що Еморі йому все розповіла, він переконаний, що це нещасний випадок або жахливе непорозуміння.

Клара приносить бинти, антисептик і знеболювальне у формі порошку. Вона висипає трохи засобу в склянку з кип’яченою водою і передає дідусеві. Поки він п’є, вона тягне табурет і підставляє під його ногу, щоб оглянути круглу рану над щиколоткою. Та сильно набрякла і сочиться жовтим гноєм.

— Інфекція розвинулась, — заявляє вона. — Як ти поранився?

— Без поняття, — відповідає він, намагаючись зняти черевик. — Вона вже була, коли я прокинувся. Сподіваюся, екстрактор пам’яті зможе видобути пояснення.

— Ти справді збираєшся дозволити Гефесту використати його на собі? — із жахом запитує Клара, обробляючи рану. — Старійшини не такі, як ми думали, і вони не завжди мають рацію. Я бачила це на власні очі. Вони жорстокі й егоїстичні. Вони кривдять людей. Ти не можеш їм довіряти.

— Ми були створені для служіння їм, — додає Еморі, оглядаючи екстрактор пам’яті. — Вони створили нас, щоб ми виконували роботу, яку вони не хотіли робити самі.

— Ти говориш так, ніби це має значення, — заперечує він, здригаючись, коли Клара відриває шматки пошкодженої шкіри. — Найвища честь у селі — служити людям. Ми дбаємо про інших людей, перш ніж подбати про себе. Мені здається, що твоє нещодавнє відкриття нам уже давно відоме.

— Хіба ми не маємо вільно вибирати ці якості? — запитує Еморі, розчарована його відмовою злитися.

— А ти можеш гарантувати, що ми будемо це робити? — запитує він, намагаючись скинути другий черевик. — Мені байдуже, людина я чи ні. Це не змінює того, хто я є і чого я хочу. У мене свербить спина, так само як і до того, як ти мені це сказала. У мене болить шия. Я досі люблю море. Не люблю варену картоплю. А сьогодні вранці я прокинувся весь у крові, та ще й без моєї найкращої подруги.

Він з бурчанням стягує черевик та охайно ставить його поруч зі стільцем.

— Якщо мої забуті спогади можуть допомогти селу, я охоче ними поділюся і пишатимуся цим.

— Це черевики Шилпи, — промовляє Еморі, беручи їх у руки.

— Ні, це не так.