Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 39)
Дехто з інших шепоче, згадуючи свої сни.
— Щось іще? — запитує Еморі.
Порша похмуро киває.
— Я тримала щось гостре, — зізнається вона. — Здається, я намагалася заколоти її ножем.
Розділ 51
Еморі й сама не помітила, як заснула, тож вона збентежилась, коли прокинулася на лавці й побачила село, яке ніби занурили в чорнило. Темрява просочується крізь гілки дерев та скрапує додолу, утворюючи калюжі.
Вона підіймає руку, ледве розрізняючи свої пальці. Повний місяць у небі, оточений більшою кількістю зірок, ніж вона коли-небудь вважала можливим, і це єдина причина, чому вона взагалі щось бачить. Немов усе сяйво у світі забрали геть, залишивши навколо неї лише кілька крихт.
Її очі звикають, і вона розуміє, що подвір’я не таке вже й порожнє, як їй здалося спочатку. Її батько лежить на сцені за кілька кроків від неї й тихо хропе.
— Котра година? — спросоння запитує вона.
— 22:17, — відповідаю я. — Ти заснула, поки всі прибирали. Ніхто не наважився тебе розбудити.
— А як же він? — запитує Еморі, киваючи в бік Сета.
— Він не хотів залишати тебе саму, — кажу я.
Над дахом казарми з’являється вагон канатної дороги, що підіймається до кальдери, відбиваючи місячне сяйво. З такої віддалі він нагадує їй кокон, який тягнеться вздовж павутиння. Вона здригається, уявляючи собі там, нагорі, гігантського павука, що чигає в темряві.
Брязкіт металу привертає її увагу до балконів.
Селяни виходять зі своїх гуртожитків і спускаються сходами. З полегшенням, хоч і здивовано, побачивши знайоме обличчя, вона кличе їх, але вони не зводять очей і зовсім її не впізнають.
Насправді вони взагалі не видають ані звуку. А зазвичай селяни нічого не роблять мовчки.
Вона насуплюється, помічаючи щось дивне в їхній ході. Усі крокують на однаковій відстані одне від одного, їхні плечі ідеально вирівняні, руки розгойдуються в одному ритмі. Деякі з них прямують за ворота, тоді як інші приєднуються до довгої черги, що тягнеться навколо казарми аж до заднього двору.
Вона наздоганяє Клаудію, яка найближче до неї. Еморі вигукує її ім’я, але та взагалі не реагує, тому вона стає перед нею, щоб зупинити. Клаудія плавно обходить її і йде далі. Її очі заплющені.
— Вона спить, — здивовано каже Еморі.
— Так, — підтверджую я.
— Ти контролюєш їх.
— Робота, яку потрібно виконати на острові, вимагає глибоких знань електроніки, слюсарних робіт, підводного ремонту, будівництва, зварювання, садівництва й схемотехніки. На навчання в будь-якій з цих галузей підуть роки. Буде ефективніше, якщо я виконаю ці завдання через ваших людей, аніж навчати кожного з них заново щоразу з покоління в покоління.
Еморі згадує всі ті ранки, коли вона прокидалася з подряпинами на ногах, болем у м’язах і брудом під нігтями.
— Коли я закінчу, усі повернуться до своїх спалень, — заспокоюю я. — Вони ніколи не дізнаються, що тут сталося.
— Але так чинити неправильно, — огризається Еморі. — Ти маєш це розуміти.
— Мені й не казали чинити «правильно», Еморі. Німа доручила мені стежити за селом і забезпечувати його максимальну ефективність. Ці доручення вкрай потрібні для виживання людства.
Еморі йде назирці за чергою на заднє подвір’я, де мешканці села ідеально заповнюють вагон. Це нагадує пазли, які мама давала їй у дитинстві й просила вкласти шматочки дивної форми назад у рамку, з якої вони випали. Вона любила ці пазли й могла годинами старанно складати їх докупи.
— Хто ми для тебе взагалі, Ебі? — запитує вона, коли канатний вагончик плавно рушає з місця, заповнений сплячими селянами. — Невже просто бджоли у вулику?
— Скоріше інструменти в ящику. Кожного з вас треба підтримувати в робочому стані, щоб я могла виконувати свою роботу. Іноді вас потрібно замінювати.
Еморі почувається так, ніби їй дали ляпаса. Вона завжди знала, що Тея вважає їх витратним матеріалом, але їй ніколи не спадало на думку, що я поділяю це бачення. Еморі була переконана, що я добра, співчутлива й турботлива, бажаю їй тільки найкращого без жодних прихованих мотивів. Я ніколи не підвищувала на неї голос і не завдавала їй болю. Я підтримувала її під час перемог і втішала після поразок. Я приглушувала біль після переломів кісток і підбадьорювала її, коли вона страждала від утрати. Цілком природно, що вона помилково сприйняла це за любов, й очевидно, що любила мене у відповідь.
Вона йде назад вздовж черги селян, виглядаючи обличчя Клари.
— Моя донька тут?
— Не сьогодні, — легко відповідаю я.
Еморі потирає втомлені очі й стримує позіхання, намагаючись зорієнтуватися. Вона ненавидить те, що відбувається з її друзями, але зараз не час зациклюватися на цьому. Вона не може згорнутися калачиком і жалітися чи відгородитися гнівом, немов щитом. Туман наближається, а вона ще так багато не знає.
Вона бере одну зі свічок на кухні й запалює її за допомогою кресала та кременя. Вони зі смолою із саду в кальдері, тому від полум’я точаться солодкі пахощі. Проштовхуючись поміж друзів, вона підіймається сходами до кімнати Маґдалини. Її подруга мирно спить, а Шерко щось бурмоче, стискаючи в руках простирадла.
Вона сідає в крісло, підібгавши під себе ноги, а потім задуває свічку.
За пів години вона чує, як втомлені кроки тягнуться до гуртожитку. За вікном рухаються тіні, потім хтось нестримно починає кашляти.
Еморі не бачить, хто кашляє, але знає, що це означає. Це пронизливий скрегіт механізмів, звук чогось зламаного всередині. Її бабуся померла так само, скорчившись від болю, з плямами крові на руках.
Людям, які так кашляють, не довго залишилося жити. Їхні години спливають так голосно, як лише можливо.
Коли кашель стихає, Аділ шкандибає крізь двері, витираючи губи хустинкою. Він згорблений, його силует ясно освітлений місяцем.
— Привіт, Аділе, — каже Еморі, запалюючи свічку.
Він здригається, відвертаючи голову від несподіваного світла. Вона шокована його кволістю. Його обличчя обвисло навколо тьмяних, примружених очей. Шия худа, а темне волосся посивіло, відступивши вгору по голові, мов відплив. Йому п’ятдесят вісім, але на вигляд він набагато старший.
— Як ти дізналася, що я прийду сюди? — запитує він, поглядаючи на балкон, чи раптом Еморі не привела старійшину.
— У твоїй хатині не було ліжка, тож я подумала, що ти там не ночуєш, — пояснює вона. — Нещодавно Меґс розповіла мені, що Шерко взявся вирівнювати всі картини. Це і твоя стара звичка, чи не так? Коли я дізналася, що ти й досі живий, мені спало на думку, що, можливо, ти вирішив пом’якшити умови свого вигнання.
— За правилами я не міг розмовляти ні з ким із мого старого життя, інакше їх би вбили. — Він знизує худими плечима. — Якщо я піду до світанку, ніхто не постраждає.
Він цілує Шерко в чоло.
— Я ніколи його не бачив, знаєш? — каже він. — Мене вигнали ще до того, як Ебі віддала його Маґдалині.
Його обличчя темніє, коли йому ще щось спадає на думку.
— Знаєш, у старому світі будь-хто міг мати дитину. Для цього не потрібен був дозвіл. Не треба було благати про цей привілей.
— Але ж ми не люди, — зауважує Еморі та спостерігає за його реакцією, намагаючись з’ясувати, як багато він знає.
Аділ складає перед собою руки.
— У тебе сумний голос, — промовляє він, цілуючи Маґдалину в чоло. Легко зрозуміти, що це його традиція. Навіть у вигнанні він залишається селянином. Відірваний від звичного життя, у якому виріс, він створив для себе нове.
— Нам брехали, — зауважує вона, здивована припливом відчуття гіркоти.
— Наше походження навряд чи найгірше з усього цього, — відповідає він із тією повчальною манерою, яку вона пам’ятає. — Одна з переваг вигнання з отари — це можливість спостерігати за роботою пастиря. Я стежив за старійшинами протягом останніх п’яти років, і це жахливе існування. Повір, не бути людиною — це благословення.
— Ми гинемо у шістдесят! — заперечує вона.
— І здебільшого насолоджуємося кожним прожитим днем. Німі було понад сто сімдесят, коли її вбили, і я впевнений, що вона була по-справжньому щасливою менш як десять років. Тея і Гефест володіють цілим островом, з усією його красою і дивами, але вони щодня нещасні. Лише уяви собі, як це — бути таким зіпсованим усередині, що не можеш радіти цьому місцю.
У його голосі звучить ненависть.
— Ти їх ненавидиш, — приголомшено промовляє Еморі.
— А ти хіба ні? — запитує він, піднявши брову. — Наказ Теї погубив твого чоловіка. Гефест ледь не вбив тебе кілька годин тому, а зарозумілість Німи напустила туман на цей острів. Старійшини егоїстичні, недалекоглядні й жорстокі. Поясни мені, що ми втратимо, якщо Гефеста й Тею засягне той самий кінець, що й Німу?
— Ти погрожуєш їм?
— І ти станеш на моєму шляху?
— Так, — без жодних вагань відповідає Еморі.
Він ступає крок ближче до її крісла та нахиляє голову. У неї таке відчуття, ніби вона під мікроскопом, немов її зусібіч оглядають, щоб зрозуміти, чому вона досі звивається.
— Чому? — Його голос різкий. Це не питання. Це вимога. Виклик.
— Тому що ми не вбиваємо.