Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 40)

— Раніше ми не мали причини.

У горлі Еморі посохло. Він щосили намагається втримати погляд. Ніхто в селі раніше так не казав. Досі вона не вірила, що будь-хто із селян здатен припуститися такої аморальності.

— Вони єдині на острові, хто знає, як нас вирощувати, — раціонально зауважує вона. — Якщо один зі стручків у кальдері зламається, вони знають, як його полагодити. Подобаються вони нам чи ні, але без них ми не виживемо.

Аділ хитає головою, махаючи рукою в її бік.

— Ебі могла б нас навчити. Навіть якби вона не змогла, я б не прийняв їхній контроль як ціну нашого існування.

— Ти б радше убив їх?

— Так.

— І ти почав з Німи, — промовляє вона, сподіваючись вибити з нього правду. — Ти знав, що це зруйнує бар’єр?

Вона бачить, як на його губах народжується брехня, але уриває, перш ніж він встигає її вимовити.

— Мій батько бачив тебе вчора ввечері на причалі, коли ти чекав на неї.

— Я зізнаюся, що пішов туди з наміром вбити її, — каже він. — Через Німу останні п’ять років я провів на самоті й зовсім не мав змоги бачити людей, яких люблю найдужче. Я місяцями стежив за нею, вичікуючи нагоди, а потім, як грім серед ясного неба, Ебі сказала мені, де Німа буде того вечора.

Він похитує головою, явно спантеличений усім цим.

— Я так хвилювався, що приїхав на годину раніше. Я ладен був зробити це, Еморі, але потім у човні побачив твого батька та збагнув, якою буде ціна. Якщо я вб’ю Німу, загинуть усі, кого я люблю. Гефест про це подбає.

Він простягає до неї жилаву руку, показуючи відстань.

— Я стояв так близько, але не зміг цього зробити. Можеш собі це уявити? Можеш уявити всю цю ненависть, що палає всередині тебе і не має виходу? Я хотів облишити її, але Німа попросила мене піти з нею до маяка. Несподівано вона стала перепрошувати за моє вигнання і за поводження зі мною. Вона сказала мені, що хоче жити так, як живуть селяни, без брехні й таємниць між нею та людьми, яких вона любить. Вона планувала розбудити всіх, коли приїде в село, і розповісти усі свої таємниці. Усі скоєні нею гріхи стали б відомими всім, кого вона скривдила. Вона сподівалася, що вони пробачать їй, і почала з мене. Вона сказала, що я можу повернутися додому тієї самої ночі, якщо забажаю.

Він плескає в долоні.

— П’ять років страждань, а потім так раптово все закінчується. Ось так просто.

Він бере свічку.

— Ти п’єш чай? — запитує він, змінюючи тему розмови.

— Ну, так, — відповідає вона, збита з пантелику.

— Добре, якраз збирався заварити, і було б добре мати з ким поговорити хоча б раз. — Та вона не встигає заперечити, бо він виходить за двері, згорбившись і човгаючи ногами, проходить на металевий балкон. Дме прохолодний вітерець, кричать жаби-бики. Десь далеко виє вовк. Ніч така прекрасна. Еморі не може повірити, що її зберігають лише для старійшин.

— Це тебе я бачила за воротами, так? — запитує вона, спускаючись за ним сходами. — Тієї ночі, коли помер мій дідусь? Я впізнала твою поставу.

— У тебе гострий зір, — зауважує він, прикриваючи світло свічки. — Твій дідусь був моїм давнім другом, і я вважав, що є речі про вашу родину, які він мав би знати перед тим, як померти. Його турбували питання, на які я мав відповіді. Я не думав, що хтось заперечуватиме, він однаково вже був однією ногою в могилі.

— І що ж ти йому розказав?

— Ти не дивилася його камінь пам’яті?

— Він пропав. Ебі сказала, що його віднесло в океан.

— І ти їй повірила?

— Ні.

— Хороша дівчинка, — посміхається він. — Якщо чесно, безпечніше, якщо ти не знатимеш. Таємниці на цьому острові мають зуби, і вони не люблять, коли їх витягують на світло.

Вони йдуть на кухню, Аділ обводить поглядом довжелезну шеренгу сплячих людей, які чекають на вагон.

— Вони підіймаються туди позмінно, — каже він, вказуючи на них пальцем. — Я спостерігав за ними роками. Кожен працює один тиждень на місяць. Ця група доглядатиме рослини в саду-кальдері або обслуговуватиме канатну дорогу. Ті, що виходять за ворота, ремонтуватимуть хвильові генератори й сонячні батареї. Роботи дуже багато, і майже жодна з них не дає користі нашим людям.

Зайшовши на кухню, Аділ прикладає долоню до каструлі, що висить над піччю, і відчуває, що вона ще гаряча. Він бере з полиці два дерев’яні горнятка й нарізає в них трохи імбиру. Наливає кип’ячену воду, потім зішкрібає трохи меду. Його рухи відпрацьовані, як у того, хто виконує ці дії щовечора.

Він збирається подати їй чашку, коли з нього виривається надривний кашель, краплі крові розбризкуються по горнятку.

Аділ чекає, поки це мине, потім збентежено перепрошує, витираючи кров рукавом.

— Тобі потрібен лікар, — непокоїться вона.

— Мені потрібен лікар, який мене вилікує, — поправляє він її. — На жаль, на острові таких немає.

Він дає їй випити, і вона помічає під його нігтями попіл, так само як і під власними. Це від пожежі на складі.

Еморі сьорбає свій чай та роздивляється крізь пару його обличчя. Аділ старається забрати якийсь осколок зі своєї чашки, ображений знахідкою чогось, що не на своєму місці.

«Його історія така сама», — думає вона.

Він методично відшліфовував кожен дефект, допоки поверхня не стала ідеально гладкою. Він точно про щось бреше, вона в цьому впевнена. Правда глибша, вона темніша. І не така елегантна.

— Що Німа зробила після вашої розмови? — запитує Еморі, йдучи за ним до одного зі спільних обідніх столів.

Вони абсолютно порожні, але Еморі помічає, що Аділ сідає за дальній кінець четвертого столу. Там, де завжди сидів. Це місце закарбувалось у його кістках.

— Вона сказала мені, що я можу гребти з ними, якщо щасливо дочекаюсь. Спочатку вона мала зробити дещо важливе на маяку, — відповідає він.

— І що ж це було?

— Точно не знаю, але там була ще одна жінка, — каже він. — Я почув її, коли Німа відчинила двері, щоб зайти. Вона розмовляла з Гефестом. Це звучало досить дружньо, але потім жінка стала кричати.

— Кричати?

— Найгірший крик болю, який ти коли-небудь чула, — промовляє він, збліднувши від спогадів. — Я не хотів давати Німі привід знову мене вигнати, тож вирушив до села. Я потрапив у бурю, і мій човен розбився. Я повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як вбивають Німу.

Він каже це невимушено, але Еморі чує нетерпіння в його голосі. Він чекав на можливість повідомити цю інформацію від самого початку розмови.

Вона ставить свою чашку і нахиляється через стіл. Її голос напружений.

— Ти бачив, хто це зробив?

— Саме так.

— Хто це був?

Аділ сьорбає чай, позираючи на Еморі.

— Це була Тея.

Розділ 52

— Тея?! — вигукує Еморі.

— Вона стояла навколішки над тілом з ножем у руці, уся в крові, — каже Аділ, відсьорбуючи чай. — Кричала щось про те, що в усьому винна Німа і що вона мусила знати, що станеться.

Еморі згадує камінь пам’яті, який бачила в бункері Гефеста. Одним з останніх спогадів Німи була жорстока суперечка з Теєю.

Аділ нахиляється й розстібає свій рюкзак. Зсередини він дістає закривавлену футболку та кладе на стіл перед Еморі.

— Упізнаєш? — запитує він.

— Вона належить Теї, — відповідає вона. — Тея була одягнена в неї в день смерті Німи.

— Вона просякнута кров’ю Німи, — зауважує він. — Тея збиралася спалити її, так само як спалила шматочок свого нігтя, що застряг у щоці Німи.

— Звідки ти це знаєш?

— Я бачив, як вона це робила, — відповідає він. — Я сховався в задній частині лабораторії, поки вона проводила розтин. Хотів побачити її реакцію. — Він довгим пальцем підсовує футболку до Еморі. — Це для тебе. Проведи аналіз, якщо хочеш. Переконаєшся, що я не брешу.

— Так і зроблю, — каже Еморі, відсуваючи її вбік. — Але спочатку я хочу почути більше про минулу ніч. Ти бачив, що сталося з Хвей? Вона музикантка.