Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 42)
Він бреше? Вона не впевнена. Він звучить доволі щиро, але вона завжди погано ладнала з людьми. Тея ще дитиною прийшла на роботу в Блекгелз, її вчили сприймати все, що кажуть дорослі.
Вона так і не навчилася читати людей, підважувати куточок речення й зазирати під нього.
Понад усе Тея відчайдушно хоче вірити, що Гефест каже правду. Ось чому вона не обернулася, щоб подивитися йому в обличчя. Що, як вона побачить на ньому відповідь? Якщо він бреше, що їй залишиться? Бути самотньою на цьому острові, в оточенні симулів. Найсамотніша жінка на Землі.
Вагончик прибуває на сільську станцію, і вони заходять крізь сусідні двері в лабораторію Теї, огорнуті тривожною тишею.
Екстрактор пам’яті лежить розбитим на стільці, Сет дбайливо збирає його уламки до купи.
— Ні! — кричить Гефест, підіймаючи його, щоб оглянути пошкодження. — Ні! Ні! Що сталося?
— Еморі сталася, — пояснюю я.
Тея помічає мертву жінку на каталці. Сет випрямляє її роздроблені кістки так, щоб вони помістилися на вузькій поверхні, і вона стає схожою на якусь особливо гротескну головоломку.
Тея смикає за подертий сірий комбінезон, що тримає тіло купи.
— На ній уніформа Блекгелзу, — зауважує вона. — Мабуть, саме її Німа розбудила в ніч своєї смерті, але навіщо їй це робити? Якщо вона мала доступ до Блекгелзу, чому б їй не розбудити геть усіх?
Тея різко розвертається і втуплюється у Гефеста, який збирає уламки металу екстрактора пам’яті.
— Як у тебе опинився ніж Джека? — запитує вона.
Він відводить погляд від механізму, щиро здивований.
— Джека?
— Чоловік Еморі. Мій учень. Ебі сказала мені, що вони всі потонули п’ять років тому. Аділ єдиний, хто вижив.
Він знизує плечима.
— Мені для чогось знадобився ніж, моя мати дала мені цей. Гадки не маю, звідки він у неї взявся.
Тея вдивляється в його порожнє, укрите шрамами обличчя. Який вигляд мала б брехня на цих рисах? Вона бачила його лише розлюченим або спокійним. Після ста п’ятдесяти двох років на цій планеті всі інші емоції зникли.
— Це правда? — запитує вона, відчайдушно намагаючись йому повірити.
Його обличчя похмурніє, а голос звучить зранено.
— У мене немає причин тобі брехати.
— От тільки я знайшла шматок черепа Німи в механізмі, який ти зробив, щоб перевірити кальдеру на наявність тріщин, — каже вона. — Хтось використав його, щоб проломити її череп, але апарат надто важкий, щоб хтось інший міг використати його саме для цього.
Гефест червоніє від гніву і вмить зривається на ноги. Вона бачить, як у ньому вирує лють, безжальна й безглузда. Якщо вона не вгамує його, усе в цій лабораторії, включно з нею самою, буде розбите на друзки.
— Думаєш, я вбив свою матір? — запитує він смертельно небезпечним тоном.
Тея відходить убік, щоб він міг краще розгледіти понівечене тіло.
— Якби ти дізнався, що вона вбивала людей у Блекгелзі, то, можливо, відчув би, що не маєш вибору.
Гефест невпевнено ковтає слину.
— До речі, мені байдуже, ти це зробив чи ні, — зауважує вона, використовуючи свою перевагу. — Але якщо ти винен, ми мусимо припинити розслідування, поки Еморі не розбурхала селян іще дужче.
— Ні, — твердо відповідає він. — Моя мати дала мені надію, Теє. Вона — єдина причина, чому я зміг витримати цей острів. Вона хотіла побудувати для нас краще майбутнє, і я вірив у цю місію. — Він знову ковтає слину, не маючи снаги дивитися на тіло. — Вона б не зробила цього без вагомої причини, і я б нізащо не став її вбивати.
Вона різко обертається до тіла, намагаючись приховати провину, що обпікає її обличчя.
Почувши порух Гефеста за спиною, вона бере пилу для кісток і вмикає її, щоб припинити подальші розмови.
— Отже, гляньмо, що Німа з тобою зробила, — промовляє вона й наближає пилу до черепа мертвої жінки.
23 години до вимирання людства
Розділ 55
Еморі прокидається від того, що хтось смикає її за плече. Кліпаючи сонними очима, вона поглядає на Клару, яка стоїть на колінах поруч із нею. Зараз трохи за десяту ранку, спека невпинно наростає, на її чолі з’являється тоненька цівочка поту.
Сет стоїть трохи осторонь, з сумкою на плечі та стурбованим виразом обличчя. Його довга тінь огортає їх, наче простирадло.
— З тобою все гаразд? — запитує Клара, простягаючи матері флягу з водою. — Ебі передала нам твої думки, ніби тато за тими дверима.
— Так мені сказав Аділ. Напевно, саме тому він надряпав те попередження на вагоні поїзда. «Німа погубила нас, вона погубить і вас». Він не хотів, щоб інших учнів спіткала така сама доля, яка спіткала його.
— Це звучить неправдоподібно, — заперечує Сет. — Німа не стала б нам так брехати. Це Аділ намагається налаштувати вас проти неї. Я впевнений. Він ненавидить її й хоче, щоб і ви ненавиділи.
Він тицяє на доньку пальцем.
— Німа любила тебе. Пам’ятаєш, якою вона була після смерті твоєї матері? Вона б не приховувала від тебе Джека, якби він вижив. Ніколи.
Еморі відривається від фляги, їй запирає дух від швидкого пиття. Вода стікає її підборіддям, змочуючи вчорашню футболку. Від неї пахне сухою землею та потом із присмаком учорашньої паніки.
— Німа експериментувала на людях і зберігала їхні тіла в лазареті після того, як вбивала їх, — каже вона, віддихуючись. — У ніч своєї смерті вона додала ще одне тіло до свого списку, про яке ми знаємо лише тому, що ти його знайшов. Вона наказала стерти нам пам’ять, що вбило шістьох наших друзів, і саме вона — причина того, що туман насувається на острів. І це вона зробила лише з нами. Німа також сказала Теї, що Блекгелз захоплений туманом, навіть коли її сестра опинилася в пастці внизу. Вона розповідала цю історію сорок років! Німа була брехухою і вбивцею, і я не вірю жодному слову з того, що вона мені коли-небудь казала.
Кожен з цих фактів вдаряє по Сету, ніби камінь, змушуючи його, похитуючись, відійти до струмка та вмити обличчя.
Еморі жестом просить Клару допомогти їй підвестися, а потім проводить рукою по масивних дверях.
— Ти справді думаєш, що тато там? — запитує Клара, сповнена тією самою надією, яка привела сюди Еморі минулої ночі.
— Я хочу в це вірити, — відповідає Еморі. — Але є шанс, що твій дідусь має рацію. Я дуже тиснула на Аділа щодо пожежі на складі, коли він раптом розповів мені історію про твого батька. Можливо, він просто намагався збити мене з пантелику. Так чи інакше, ми мусимо потрапити туди й обшукати все самі, тому що я майже впевнена, що саме сюди ми з тобою та твоїм дідусем прийшли в ніч смерті Німи. Ми для чогось притягли сюди віз.
— Має бути спосіб відчинити ці двері.
— Я не раджу намагатися вибити їх, — відповідає Еморі, потираючи хворе плече.
— А що каже Ебі?
— Це не має значення, Кларо. Ми більше не можемо їй довіряти.
— Чому?
— Тому що вона не на нашому боці.
Тон Еморі похмурий, її слова пронизані болем.
— Вона працює на Німу й ні на кого іншого. Я бачила це минулої ночі. Наших друзів виводили на роботу за наказом Німи. Ебі керувала ними.
— Але ж Німа мертва.
— Я не думаю, що для Ебі це має якесь значення. Вона дотримуватиметься всіх вказівок Німи, доки острів не потоне в морі.
Еморі дивиться в бік океану. Туман нагадує блискучу імлу, майже як злива, що б’є по воді. «У нас залишилася менш як доба», — думає вона, роздратована на себе за те, що нею так легко маніпулювати.
Кілька слів — і вона забула про Аділа, хоча зараз він її головний підозрюваний.
І що вона з цього отримала? Вона змарнувала цілу ніч, коли у них немає такої розкоші, яку можна було б марнувати.
— Тея знає, як потрапити всередину, — каже Клара. — Ми можемо запитати її.
— Не можна розповідати, що Джек живий, — попереджає Еморі. — Якщо ми це зробимо, у нас раптом з’явиться мотив для смерті Німи, особливо зважаючи на факт, що саме твій ніж став знаряддям убивства.
— Думаєш, Німа нам усе розповіла?
— Можливо, — визнає Еморі. — Аділ повідомив мені, що минулої ночі вона планувала розповісти про свої гріхи, що пояснює, чому ми здавалися такими засмученими на малюнку Маґдалини, коли всі інші веселилися. Це також пояснює, чому ми кинулися сюди в ніч її смерті.