Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 43)
Клара дивиться на двері, уявляючи, що за ними стоїть її батько, вигукуючи її ім’я.
— Якщо тато всередині, ми мусимо знайти спосіб потрапити туди.
Еморі хитає головою.
— Щоразу, коли згадується ім’я Джека, я вчиняю якусь дурницю, але ми більше не можемо собі цього дозволити. Ми мусимо з’ясувати, хто вбив Німу, і кожна знайдена нами зачіпка вказує на маяк.
Розділ 56
Човен оминає мис, і в полі зору з’являється маяк. Він мерехтить на високих білих скелях, на його вершині горить світло попри те, що вже немає кораблів, яким потрібно було б указувати напрямок.
— Під ним є пристань, — каже Сет, занурюючи весла у воду.
Еморі вдивляється в туман, стривожена його близькістю до острова. У якийсь момент вона бачить самовпевнену чайку, яка влітає всередину й миттєво гине. На мить комахи так щільно обсідають бідолашного птаха, що утворюють його ідеальну золоту копію, а потім розлітаються, і його закривавлений кістяк падає в океан.
— Як ти це робиш? — запитує Клара, із захопленням спостерігаючи за технікою дідуся. — Я вчора близько години гребла з мамою на човні, і в мене понівечені руки.
— Тобі треба на них помочитися, — каже він.
— Га?
— На руки, — каже він. — Вони стають такими, коли довго гребеш. Треба попісяти на них. Шкіра стане твердішою.
— Фу, ні.
Він знизує плечима.
— Морське життя не для всіх.
— Чому Тея веслувала в ніч, коли вбили Німу? — дивується Еморі, яка лише віддалено прислухалася до їхньої розмови.
— Мабуть, на це була вагома причина, — роздумує Сет, кривлячись, коли гребе крізь течію. — Я ніколи не бачив, щоб старійшини гребли самі. Вони або просять мене відвезти їх, або не пливуть взагалі.
— Ти не міг її відвезти, — заперечує Клара. — Ти був на шляху до Блекгелзу зі мною та мамою.
— Думаю, Тея прямувала сюди, — промовляє Еморі, дивлячись на маяк. — Її руки були дуже подерті, набагато дужче, ніж твої, Кларо. Я не можу придумати, куди ще вона могла піти, щоб аж так собі нашкодити.
— Можливо, вона допомагала Німі з її таємничим експериментом, — припускає Клара.
— Не думаю, що їхньої дружби на це вистачало. Вони…
Човен різко похитується, Еморі падає додолу. Кларі вдається втриматися, але Сет зойкає від несподіванки, ледь не впускаючи весла.
Океан лютує, укритий білою піною, несамовито вирує під ними, ніби їх захопив шторм, але інші ділянки води абсолютно спокійні, а небо чисте.
Сет кривиться, борючись із виром, який, здається, має намір кинути їх на гострі скелі.
— Що відбувається? — Еморі перекрикує шум розбурханих хвиль, відчайдушно чіпляючись за хиткий човен. Величезні хвилі здіймаються зі спокійного океану та б’ються об борт, обливаючи їх.
— Я ніколи не бачив нічого схожого, — кричить Сет, намагаючись спрямувати човен просто на хвилі, м’язи на його могутніх руках напружуються.
Хвиля б’є у човен і ледь не перекидає його.
— Ще одна така хвиля — і нам кінець, — кричить він, коли весло вислизає з його рук.
— Туди! Там! — вигукує Еморі, вказуючи на гравійну бухту.
— Звідти немає виходу!
— Це краще, ніж…
Потужна хвиля врізається в човен, перевертає його в повітрі, і вони летять у воду.
Еморі падає на живіт, вітер вибиває її, а течія тягне під воду.
Вона вдаряється об мілке морське дно, потім об каміння, а відтак її виштовхує назад на поверхню. Десь далеко вона чує, як гукає Клара, але не встигає відповісти — її затягує назад під хвилі.
Неспроможна більше затримувати дихання, вона розтуляє рота та втягує воду в легені.
Її зір затьмарюється, коли вона намагається вдихнути.
Зрештою усе поглинає темрява.
Розділ 57
Еморі стогне, її голова пульсує від болю. Вона обережно доторкається до неї, коли хвилі знову омивають її. Жінка сідає прямо, її мало не вивертає, потім вона заплющує очі, щоб світ перестав крутиться. Кожна клітинка її тіла змагається за можливість боліти найдужче.
— Кларо! — гукає вона.
— Я тут, — відповідає вона голосом, так само дезорієнтованим, як і думки Еморі. Хвилі викинули їх до грота в скелях, а їхній човен розтрощило на дрова. Уламки плавають на поверхні океану, який знову став абсолютно спокійним.
Еморі підводиться на ноги та спотикається об Клару, яка намагається піднятися по стіні. Вона вкрита порізами й синцями, пасма довгого волосся липнуть до її блідого обличчя.
— Усе на місці? — запитує Еморі, стурбовано оглядаючи доньку й шукаючи переломи.
— Окрім нас, ти маєш на увазі?
— Ти бачила свого дідуся?
— Я тут, — відповідає він, коли, спотикаючись, виринає з пітьми. — Я опинився в задній частині бухти, — каже він, тицяючи великим пальцем у темряву. — Я вже не так часто прокидаюся в ліжку, як раніше.
— Як довго ми були непритомні? — запитує Клара, помітивши, що сонце піднялося трохи вище у небі.
— Годину, — відповідаю я.
— Хтось знає, що сталося? — запитує Еморі, чиї руки тремтять від адреналіну.
— Я був тут сотні разів, — із жалем мовить Сет. — Німа змушувала мене переправляти її кудись щонайменше раз на місяць, і я ніколи не бачив море таким, як зараз.
— Там збовтували воду якісь машини, — каже Клара. — Я побачила їх, коли мене затягнуло під воду.
— Чому вони не втопили мене, коли я повертався вчора? — дивується Сет.
Вони обмінюються поглядами, але не отримують відповідей.
Еморі вдивляється в темряву в глибині грота.
— Гадаю, ти не бачив виходу?
— Ні, і там непроглядна темрява, — каже він їй. — Я б не ризикував іти туди без ліхтаря.
Вона прямує до виходу з печери, її ноги досі тремтять.
— Нам доведеться йти вздовж берега, — промовляє вона.
— Це займе години, — стогне Клара.
— Який у нас є вибір? Ебі не може послати інший човен. Він просто застрягне, як і ми.
— Твоя мама має рацію, — каже Сет. — Тут доволі мілко, і там має бути багато місць, де можна вхопитися. Нам просто треба йти повільно.
Уже друга половина дня, коли вони втрьох дістаються безпечного місця. Протягом трьох годин вони обережно просувалися вздовж небезпечного узбережжя, міцно тримаючись за скелі щоразу, коли хвиля намагалася збити їх із ніг. Коли це було можливо, вони виходили на мілководдя, пробираючись через затоплені ділянки, заповнені мертвими черепахами, якими ласували морські птахи.
Нарешті вони дістаються пірса під маяком, де знесилено падають на дошки, а море внизу плескає по бортах.
Їхні тіла побиті, а пальці кровоточать. Поруч плавають залишки мертвої акули. Очевидно, вона підпливла надто близько до туману.