Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 44)

Металеві сходи зиґзаґом підіймаються скелями. Іржаві та скрипучі, вони наче тримаються скелі за власним бажанням, а не прикріплені до неї болтами. Віддихавшись, Еморі експериментально трясе сходи, змушуючи їх обурено скреготіти. З такими сходами верхівка скелі здається жахливо далекою.

— Гаразд, — промовляє вона, підбадьорюючи себе.

Вони втрьох завершують підйом без особливих труднощів і незабаром стоять в останніх променях денного сонця, дивлячись на маяк, оточений тисячами рожевих і фіолетових квітів, серед яких мирно спить олень.

У повітрі кружляють клубочки пилку, дзижчання бджіл майже заглушає віддалений шум хвиль.

Еморі дивиться на маяк оцінювальним поглядом, ніби хоче вирвати його із землі й забрати додому.

Клара хрумтить сухою травою та оглядає квіти, що оточують маяк. Вони по коліно заввишки на товстих зелених стеблах з двома чіткими листочками на кожному. Кожна з них має ідеальну корону з симетричних пелюсток, і жодна не зів’яла. Усе поле ритмічно погойдується вперед-назад. Це гіпнотизує.

Ще й, як помічає, Еморі, гойдається проти вітру.

— Вони прекрасні, — хапаючи повітря, промовляє Клара, заплющує очі й опускає голову, щоб понюхати одну з них. Найближчі чотири квітки обертаються в її бік, гарні пелюстки відхиляються, оголюючи кільце шипів, з яких сочиться прозора рідина. Листя нахиляється, спрямовуючи на неї свої леза.

— Тату! — кричить Еморі, гукаючи батька, який стоїть позаду Клари.

Сет кидається вперед, миттю хапає онуку за плече й відтягує її назад саме тоді, коли листя вистрілює в повітря великою хмарою спор.

Притулившись одне до одного, вони з жахом дивляться на квіти. Рослини тягнуться вперед, шалено шелестять, відчайдушно намагаючись дотягнутися до них трьох.

— Що це таке? — запитує Клара, її голос тремтить.

— Я завжди ходжу повз ці квіти, і вони ніколи раніше так не реагували. Я не думав, що вони здатні на щось більше, окрім як змушувати тебе чхати.

Еморі показує на сплячого оленя, його грудна клітка підіймається й опускається. Понад тридцять квіток прикріпилися до нього, наче п’явки, їхні шипи безшумно висмоктують кров із його вен. Його кінцівки смикаються, серцебиття слабшає. Він засинає назавжди.

Клара вивільняється із захисних обіймів дідуся й підкрадається до краю поля. Відчувши рух, рослини знову стають агресивними.

— Що ти робиш? — шипить Сет.

— Хочу краще їх роздивитися, — відповідає Клара.

— Навіщо?

— З цікавості.

— Чому тобі цікаві ці?.. — Не знаходячи слів, Сет руками показує, що ті кусаються.

— Тому що це щось нове, — відповідає Клара. — А нове — це чудово.

Поки Сет набирається духу, щоб заперечити, онука стає на коліна перед рослинами, намагаючись тримати обличчя якомога далі від спор.

Вона опускає вказівний палець, поки він не опиняється за кілька сантиметрів над однією з рожевих квіток. Її голівка задирається вгору й шелестить, пелюстки нетерпляче відшаровуються назад. З її шипів сочиться рідина.

— Обережно, люба, — тихо попереджає Еморі, підходячи ззаду, ладна будь-якої миті відтягнути її геть.

Клара ігнорує попередження, ведучи пальцем ліворуч, де він зависає над фіолетовою квіткою.

— Вона нічого не робить, — бурмоче Клара, перекидаючись схвильованим поглядом з матір’ю.

Вона торкається квітки кінчиком пальця, а потім відсмикує руку назад із зони ураження. Але квітка не реагує.

— Фіолетові нешкідливі, — зауважує Клара, глибоко видихаючи. — Я помітила, що вони не реагували на мене так, як рожеві.

Еморі сміється у повному захваті від кмітливості доньки.

— Їхній слід тягнеться аж до маяка, — вказує вона. — Вони трохи замасковані, але вони там є. Німа залишила для себе стежку.

— І для нас також, — промовляє Клара.

Розділ 58

Еморі, Клара й Сет проминули хижі квіти за якихось кілька хвилин, але ладні заприсягтися, що за цей час встигли з’явитися й занепасти різні цивілізації. Вони відчувають посмикування усіх м’язів, що тримають їх вертикально, коли рожеві квіти звиваються на своїх стеблах, спостерігаючи, як вони проходять, з нетерпінням чекаючи на будь-яку помилку.

Пробравшись через поле, сім’я одразу ж нахиляється, полегшено видихаючи.

— Не робімо більше так, — кволо промовляє Сет. — Одного разу за життя цілком вистачить.

— Для тебе, тату, двічі, — поправляє Еморі, вказуючи на пов’язку на його щиколотці. — Ця кругла рана на твоїй нозі має такий самий візерунок, як і кільце з шипів, якими квіти чіпляються за свою здобич.

Сет простягає руку, обережно торкаючись рани.

— Мабуть, я пішов за Німою сюди в ніч її смерті, — збентежено каже він. — Навіщо мені це робити? Вона сказала мені чекати в човні.

Клара витирає піт з чола, а потім прямує до маяка.

Вежа побудована на невеликому квадратному котеджі зі склепінчастими вікнами, захищеними кованими металевими ґратами. Віконниці пофарбовані в синій колір, а стіни — в білий. Вони так нагрілися, що можна спекти хліб. Призахідне сонце піднялося на верхівку маяка, а навколо порожнє блакитне небо. Навіть хмари не прийдуть сюди без запрошення.

— Це не схоже на інші будівлі до апокаліпсиса, які я бачила, — каже Клара, проводячи рукою по цегляній кладці. — Вона не руйнується, її не обплутують ліани. Віконниці не згнили, а фарба доволі свіжа, наче її нанесли лише вчора.

— Тут є двері, — зауважує Еморі, штовхаючи їх.

Клара прямує за матір’ю всередину. Вона очікувала потрапити в сиру, порожню кімнату, а не в яскраво освітлену лабораторію. На столах, розташованих рядами по три, стоять дев’ять одиниць обладнання, на їхні чорні екрани виводяться нескінченні потоки інформації, передані словами й символами, рівняннями та графіками.

Клара блукає поміж ними, її очі жадібно вдивляються у ці дива.

Дивна біла рідина вирує у повітрі, де її розтягують і викривлюють невидимі сили. Фіолетовий пил перетворюється на змію і мишу, але миша стрибає на змію, впиваючись зубами в її спину. Вони розсипаються на порох, а на їхньому місці з’являється кролик, що полює на лисицю. Одна з рожевих квіток з подвір’я розпадається під мерехтливим світлом, а потім знову збирається докупи, тоді як інший механізм плете гелеві кульки абсолютно з нічого.

Ця технологія так випереджає обладнання, яке використовується в лабораторії Теї, що її можна вважати виготовленою із зоряного сяйва.

— Тея точно була тут минулої ночі, — вигукує Клара, дивлячись на собаку, зробленого з рослинної речовини, який має кореневу систему, що росте просто з його шлунку. — Я впізнаю це місце, адже бачила його в розбитому камені пам’яті, який ми знайшли в бункері Гефеста. У цій кімнаті вона сперечалася з Німою.

У дальньому кінці лабораторії стоїть медичний екран, і Еморі вже збирається відсунути його, коли з сусідньої кімнати з’являється Гефест, витираючи свої заспані очі.

Він зупиняється, вражений їхньою присутністю. Вони наскрізь мокрі, їхній одяг подертий, а волосся скуйовджене.

— Що ви тут робите? — запитує він.

— Розслідуємо вбивство Німи, — відповідає Еморі.

Тея спускається кованими круглими сходами в центрі кімнати.

— Я перевірила комори, але… — Вона завмирає, побачивши їх трьох. Її очі червоні, а волосся розпатлане. — Що ви тут робите? Як ви пройшли повз систему безпеки?

— Безпеки? — перепитує Еморі. — То ось що це за квіти? А бурхливі води?

— Такими вони й мають бути, але вони явно не дуже ефективні, якщо ви троє можете просто так сюди пробратися, коли вам того заманеться, — відповідає Гефест.

— Ми думаємо, що Німа активувала їх у ніч своєї смерті, — каже Тея, спускаючись рештою сходів, струшуючи пил із долонь. — У вас є якісь новини? Ти викрила вбивцю?

— Аділ звинуватив тебе, — незворушно відповідає Еморі.

Тіло Теї напружується, колір зникає з її обличчя. Вона випрямляє спину й плечі, намагаючись протистояти цій нікчемній жінці зі світлими очима, невинним обличчям і великою копицею кучерявого каштанового волосся.

— У нього є докази? — запитує вона, зберігаючи спокій у голосі.

— У нього є образа, — віддано перебиває Гефест. — Звинувачення безглузді. Ми разом на цьому острові вже дев’яносто років. Чому Тея раптом вирішила вбити її?

— Тому що Німа брехала Теї сорок із них, — заявляє Еморі, вивчаючи обличчя Теї так, як рибалка вивчає нерухому воду. — Блекгелз не охоплений туманом, правда ж? Німа відправила мене, Клару й мого батька туди минулої ночі. Ти, мабуть, підслухала нашу розмову. Цілком логічно, що в пориві гніву ти вихопила ніж із рук Клари, а потім ударила ним Німу.

Очі Теї звужуються, й Еморі одразу усвідомлює, що зайшла надто далеко.

— Ти хочеш сказати, що знаряддя вбивства належало Кларі?

— Так, але будь-хто міг забрати його в неї. Аділ каже, що під час розтину в щоці Німи ти знайшла фрагмент свого нігтя, який спалила. Він також дав мені футболку, яка, за його словами, просочена кров’ю Німи. Він каже, що ти намагалася це приховати. Це правда?

Тея мовчки дивиться на неї.