Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 46)

Вона змахує металевим обідком крісла.

— Очевидно, це була ще одна річ, про яку вона брехала.

— Навіщо їй продовжувати такий небезпечний експеримент? — запитує Еморі.

Тея відсторонено постукує по консолі однієї з машин.

— Німа так довго тримала всіх під своїм контролем, що не могла змиритися з думкою про повернення у світ, де вона більше не зможе керувати. Вона хотіла мати таку саму владу над людством, яку мала над вами. Вона не хотіла випускати їх і дивитися, як вони руйнують її дорогоцінний острів або будують цивілізацію, яка не збігається з її очікуваннями. Вона не хотіла знову відчувати загрозу.

— Вона боялася, — тихо каже Сет.

— Сильні люди зазвичай живуть у страху, — відповідає Тея. — Адже їм є що втрачати.

Розділ 60

Еморі стоїть надворі біля маяка, на самому краю скелі, дивлячись на бурхливу воду далеко внизу.

Уперше вона бачить картину подій минулої ночі. Невдалий експеримент Німи, потім її повернення до села. Вона розкрила свої таємниці й зробила оголошення, через яке її позбавили життя.

Бракує одного пазла, та вона розробила план, як його знайти. Щойно це станеться, вона отримає всі відповіді.

Еморі видихає, розмірковуючи, чи буде від цього якась користь. Навіть якщо вона зможе знайти вбивцю Німи, єдиний спосіб зупинити туман — це стратити його. Як вона житиме, якщо дозволить цьому статися?

Але яка альтернатива? Зберігати таємницю? Дозволити вбивці вічно жити з ними всередині кальдери, поки всі хвилюватимуться, що історія згодом повториться?

Її погляд поринув у сутінок вечірнього неба. Сонце вже скочується схилом вулкана, а над обрієм сходить місяць. Зранку туман досягне узбережжя. Хай яке буде її рішення, вона мусить діяти достатньо швидко.

Раптом позаду себе Еморі чує шурхіт і бачить Гефеста, який виходить з маяка з обличчям, сповненим страждання. Його очі заплющені, він глибоко дихає, намагаючись опанувати себе.

Іноді вона забуває, що Німа була його матір’ю. Вона не може собі уявити, як йому важко.

Не те щоб у ній вирувало шалене співчуття.

Вона ненавидить старійшин так сильно, що це лякає. Ця слизька присутність у її тілі, що стискає її серце й тисне на легені. Вона шепоче в її думках набагато голосніше, ніж Ебі коли-небудь. Вона хоче їхніх страждань. Хоче, щоб вони були принижені й скривджені, як Аділ багато років тому.

— Я не можу розв’язати цю проблему, — кажу я. — Німа наказала мені берегти кожне людське життя. Я не можу діяти проти них.

— А якщо один з них убив її? — запитує вона.

— Якщо ти хочеш врятувати острів, можливо, тобі доведеться через себе переступити.

— Ти не можеш сподіватися, що я заподію їм шкоду.

— Ні, проте, можливо, тобі доведеться відійти вбік і дозволити Аділу це зробити.

Еморі обмірковує це, коли підходить до Гефеста досить близько, щоб він розчув її крізь шум океану, але досить далеко, щоб він не зміг схопити, як у лабораторії Теї.

— Ми можемо поговорити? — запитує вона.

Він дивиться на неї порожнім поглядом, ніби здивований тим, що вона звертається саме до нього. Так було завжди, ще відколи вона була маленькою дівчинкою. На відміну від Теї, яка брала учнів, або Німи, яка стала частиною села, Гефест ніколи не жив серед них. Він ніколи не розмовляв з ними, не проводив з ними часу. Він взагалі майже ніколи їх не помічав.

Еморі не розуміла такого ставлення, поки не побачила маленьку дівчинку в саду кальдери. Гефест не вважає селян людьми. Вони й досі для нього просто інструменти. Взаємодія з ними нічого не варта, бо вони самі нічого не варті.

— Я знаю, що ти допомагав Німі з її експериментами, і знаю, що жінка, яку мій батько знайшов на скелях, не перша ваша жертва, — каже Еморі, перш ніж він встигає розтулити рота. — Ми знайшли й інші тіла в лазареті. Німа роками намагалася досягти успіху з цим експериментом. Я підслухала вашу з нею розмову на задньому дворі за дві ночі до її вбивства. Ти не хотів брати в цьому участь, але вона тебе вмовила. Ось чому ти скинув тіло зі скелі. Ти намагався приховати докази, щоб Тея ніколи не дізналася про твою причетність до цього.

Кожен факт уражає його, мов удар молота, розколюючи на друзки його спокійну маску та оголюючи провину, що ховалася під нею. Він був сином мільярдера. Він ніколи не мусив учитися переконливо приховувати свої емоції чи виправдовувати свою поведінку. Світ зробив це за нього.

— Це…

— Усі ці роки ти знав, що Блекгелз насправді не втрачений через туман, та зберігав цю таємницю від своєї єдиної подруги, — продовжує Еморі, атакуючи його кожним словом. — Як, на твою думку, вона відреагує, дізнавшись про це?

Гефест замахується на жінку, але вона ухиляється, і його рука б’є повітря. До вчорашнього дня Еморі ніколи не стикалася зі сліпою люттю, але дивується, яка вона передбачувана й водночас надійна. Це така очевидна слабкість, що вона не може зрозуміти, чому він не навчився її стримувати. Будь-хто, кого так легко розізлити, одразу перестає думати. І тоді ним можна маніпулювати без жодних зусиль.

— Гефесте, я знаю, де ключ до Блекгелзу, — швидко каже вона, щоб заспокоїти його. — Я готова віддати його тобі й забути все, що знаю. Тея ніколи про це не дізнається. Натомість я хочу, щоб до мене повернувся Джек, цілим і неушкодженим.

Гефест довго дивиться на неї, його порожні очі раптом оживають.

— Шантажуєш мене, — проціджує він та проводить язиком по пересохлих губах. — Я мушу віддати належне своїй матері, адже ти поводишся як справжня людина.

Еморі здригається, це слово звучить як образа.

Він погладжує великим пальцем по лінії своєї щелепи.

— Сьогодні ввечері, після комендантської години, принеси мені ключ, і я відведу тебе до твого чоловіка. Якщо зрадиш мене, я повішу твою сім’ю на стінах села.

Розділ 61

Щойно Еморі повертається всередину, як Клара хапає її за руку й тягне до однієї з кімнат лабораторії.

— Ти маєш це побачити, — схвильовано промовляє вона.

Клара відчиняє вузькі двері й заводить Еморі до затишної вітальні з дерев’яною підлогою, диваном зі зламаними пружинами і журнальним столиком. Стіни завішані картинами, рами яких щільно притиснуті одна до одної. Тут є олійні й акварельні малюнки, портрети й пейзажі. Майстерність їхньої композиції свідчить про те, що їх створили ще до апокаліпсису.

— Поглянь на це, — каже Клара, показуючи на невелику картину П’єро делла Франческа, на якій зображено воскресіння Христа. — Зверни увагу на тіні й текстуру.

Ніхто в селі ніколи не мав здатності створити щось подібне, і Клара в захваті. Єдина людина, яка коли-небудь у чомусь демонструвала таку майстерність, — це Хвей.

Попри всю красу полотна Еморі заледве годна на нього дивитися. Вона відчуває таку образу на людство, що не може змусити себе ним захоплюватись. «Мабуть, так само почувається Аділ», — думає вона. Її душа така ж зіпсута.

Стурбована, вона йде шукати батька, який порається на маленькій кухні з глиняною піччю та гучним холодильником з порожніми полицями. На столі стоять набір ножів, кошики для цибулі й часнику, глечик оливкової олії з хисткою ручкою. На відміну від усього іншого, це вручну зробив хтось без володіння особливими навичками.

Товстий шар пилу на всіх поверхнях кухні свідчить про те, що Німа не користувалася нею вже доволі давно.

— Тату, — звертається Еморі з-за його спини, — з тобою все гаразд?

— Саме я зробив це для неї, — промовляє він, показуючи на глечик. — Вона сказала, що він їй дуже подобається, але я думав, що це з ввічливості. Я справді вважав, що вона його викинула.

Його голос завмирає. Очевидно, що Еморі не єдина, хто бореться із суперечливими емоціями.

Вона прямує до вітальні.

З кухні ведуть ще двоє дверей. Одні з них металеві, з маленьким віконцем на рівні її голови, а потойбіч — темрява. На них є кнопка зі стрілкою, але після її натискання нічого не відбувається.

Інші двері ведуть до спальні, влаштованої так само, як і кімната Німи в гуртожитку. Між шафою й високою книжковою полицею, на якій бракує великої кількості книг, стоїть односпальне ліжко. «Мабуть, ті книги зараз у селі», — міркує Еморі, подумки повертаючись до полиці, заповненої детективами.

На письмовому столі лежить розгорнута Біблія. Її тонкі сторінки — подерті й пошарпані, та книга все одно збиває Еморі з пантелику своєю архаїчною мовою і дивною системою нумерації.

Вона пригадує, що бачила таку саму книгу в бункері Гефеста, а Німа мала ще один примірник у своїй кімнаті в гуртожитку. Напевно, для них ця книга дуже важлива, але жінка геть не може зрозуміти, що в ній написано.

Еморі відкладає книгу в бік і по черзі висуває шухляди, де знаходить ручки, папір і фотоальбом, заповнений фотографіями Німи й Сета в різних мальовничих куточках острова. Її батько на них такий, як двадцять років тому, його постава м’якша, похмурість змінюється усмішкою, а згодом і сміхом.

— Він здається щасливим, — бурмоче вона й повертається до першої фотографії.

Ось він з Німою підіймається на вулкан. Ось він стоїть із гігантським листком на голові замість капелюха, з чогось сміється. Ось вони в лісі. Сторінка за сторінкою. Один щасливий спогад за іншим.

Еморі ніколи не бачила свого батька таким. А хотіла б. Після смерті матері нещастя отруїло його, а потім і її.

Еморі гортає сторінки й дивується тому, як ретельно її батько дослідив острів. Вона подорожувала ним лише через спогади інших, але знає його досить добре, щоб розпізнати більшість фотографій. Цей знімок зроблений у зарослому оливковому гаю на півдні. На цьому зображена затока на сході, а цей… Вона хмуриться. Еморі виймає світлину з кишеньки, підносить її до світла й намагається розгледіти.