Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 47)

— Цього не може бути, — промовляє вона.

Погляд жінки на мить затримується на фотокартці, а підозри зміцнюються. Вона несе її на кухню та кладе на стіл перед Сетом.

— Що ти бачиш? — запитує вона.

Він переводить розгублений погляд з Еморі на фотографію та злегка посміхається, впізнавши себе молодшого.

— Це я двадцять років тому, — каже він, доторкаючись до неї пальцем.

— Ти знаєш, де саме ви її зробили?

Сет знову зосереджується на фото. Він стоїть у полі з виразом обличчя «ось він я». Позаду нього — озеро, ліворуч — кілька дерев.

— Я був учнем, тож це могло бути де завгодно, — каже він, крутячи фотографію в руках. — Хай куди ми йшли, Тея змушувала нас брати з собою цю жахливу камеру. Половину часу ми витрачали на її збирання після того, як вона розвалювалася на частини.

— Отже, ти не знаєш, де було зроблено це фото, — похмуро продовжує Еморі.

— Еморі, я навіть не пам’ятаю, коли було зроблено це фото.

— Тату, ти в цьому впевнений? Це дуже важливо.

— Еморі, — гарчить він, ледь стримуючи гнів. — Я без поняття, де ми зробили цю світлину. Навіщо ти все це розпитуєш?

— Ось чому, — промовляє Еморі, вказуючи пальцем на озеро позаду батька.

— Це вода, то й що?

— Це озеро, тату. Ти можеш побачити береги. Скільки озер на цьому острові?

Його брови насуплюються, а очі згодом округлюються від шоку. Нарешті він розуміє.

— Жодного, — каже він здивовано.

— Жодного, — повторює вона. — Це фото зроблене не на нашому острові, і є велика ймовірність, що через нього твоєму життю загрожує небезпека.

Розділ 62

Перетинаючи поле смертоносних квітів, Еморі, Клара й Сет прямують до краю сусіднього лісу, де на них нетерпляче чекають Гефест і Тея. Старійшини вирушили до села ще до того, як сім’я покинула маяк, тому вони змушені поспішати.

Сет крокує із непохитною рішучістю, а Клара міцно тримає його за руку. Еморі плентається позаду, почуття провини тягарем тисне на її плечі. Вона не промовила жодного слова відтоді, як показала йому фото й пояснила таємницю, що ховалася під брехнею Німи.

Сет наче відчував, що вона хоче, щоб він сперечався з нею чи відмовляв. Судячи з надії на її обличчі, для цього вистачило б одного слова, але Сет беззаперечно прийняв її план. Він більше не має ілюзій щодо старійшин, але якщо в його голові є інформація, яка може допомогти селу, він з радістю нею поділиться.

Смерть у служінні іншим завжди означатиме для нього більше за життя, збережене в служінні собі.

Вітер посилюється, на їхньому одязі з’являються плями від крапель дощу.

Вони майже дійшли до узлісся, коли Сет раптово зупиняється, простягаючи Еморі руку.

— Постривай, — промовляє він хрипким голосом. — Завтра зранку я можу померти, і навряд чи мене поховають, тому я хочу попрощатися з тобою тут.

— Тату…

— Еморі, просто замовкни хоч раз, — роздратовано кидає він. — Мені є що сказати, дай мені змогу висловитись. — Він стискає її пальці, переводячи погляд між нею та онукою.

— Я не боюся зустріти свою смерть, але я завжди боявся смерті інших людей. Твоєї мами, Матіса, вас двох.

Він витримує їхній погляд пів секунди, а потім відводить очі.

Дощ ллє як із відра, б’ючи по сухій землі та змочуючи їх до нитки.

— Я зробив багато помилок, і вже запізно просити вибачення за них, але хочу, щоб ви знали, що я пишаюся вами обома.

Його погляд зупиняється на Еморі, у якої на очах з’являються сльози.

— Я все життя не міг знайти потрібних слів, які б допомогли мені правильно висловитись, але тобі потрібно знати: хай що станеться далі, це не твоя провина, — твердо промовляє він. — Навіть якщо я загину, ти зробила все, що могла. Від самого початку весь світ був проти тебе, і лише поглянь, чого ти досягнула. Ніхто інший не зміг би зайти так далеко, навіть Німа.

Він міцно обіймає доньку, а потім Клару.

— Невже ваша знахідка аж така важлива? — запитує Тея, яка вийшла їм назустріч.

Еморі простягає старійшині фотографію, явно відчуваючи огиду до неї та до того, що їй потрібно зробити.

Тея вихоплює світлину, кидаючи на Еморі побіжний погляд, вочевидь роздратована тим, що знову опиняється на крок позаду.

— Це твій батько, — зауважує вона. — Ще коли він був моїм учнем.

— Подивися уважніше, — пропонує Клара.

Погляд Теї знову блукає фотокарткою. Вона не знає, що шукати, але й не хоче, щоб Еморі з цього втішилась. Протягом дев’яноста років вона тримала таємниці цього острова в себе під замком, розкриваючи їх лише з власної примхи. Незвично раптом почуватися собакою, що женеться за палицею.

— Це озеро, — промовляє вона, коли усвідомлює. — Сет зробив це фото не на цьому острові.

«Будь ласка, не став наступне запитання», — відчайдушно благає Еморі в думках.

Вона б не показала Теї фотографію, якби туман аж так не наблизився, але якщо з цього острова є вихід, старійшини мусять про нього знати. Вони можуть володіти корисною інформацією.

— На фотографії також немає туману, — зауважує Еморі, намагаючись привернути увагу Теї. — Німа помилилася. Він не вкриває всю планету.

— Німа не помилялася, — сердито видушує та. — Вона брехала. Як і про Блекгелз.

Вона вдивляється у далечінь, намагаючись уявити ліси, пагорби та дерева по той бік туману, які чекають на нових поселенців. Там не буде дикої природи, але обладнання в Блекгелзі може про це подбати. Вони зможуть почати все з початку або відновити все за зразками ДНК з їхньої бази даних.

Вона така захоплена перспективою необмеженого творення, що невимушено повертає Еморі фотографію.

Серце молодої жінки завмирає, а надія охоплює її душу.

«Вона не до кінця зрозуміла», — думає вона. Тея не помітила очевидного. Еморі тягнеться до фото, але на обличчі Теї з’являється похмура гримаса.

«Ні, — думає Еморі. — Ні. Ні».

— Хто фотографував? — запитує Тея. — Сет у центрі кадру. Він не міг зробити це сам, таймер тоді не працював.

Еморі переможено опускає руки.

— Я не знаю, — слабко видавлює вона.

— Звісно, що знає, — втручається Сет. — Я не дозволю тобі брехати заради мене. Не про щось аж таке важливе. — Він підіймає підборіддя. — Еморі думає, що фотографувала моя дружина Джудіт. Ти завжди відправляла нас в експедиції разом. Це не міг бути хтось інший.

Тея змахує коника-стрибунця зі своїх шортів, намагаючись приховати той факт, що вона зовсім забула про Джудіт.

— Ти не пам’ятаєш, як ви зробили це фото? — різко запитує вона.

— Ні, — зізнається він.

— Німа не хотіла, щоб хтось довідався про можливість втечі з цього острова, тому наказала Ебі стерти вам обом пам’ять. — Тея понижує голос, відчуваючи жалість. — Ти пережив процедуру, а твоя дружина — ні.

Сет киває, задихаючись від болю. Він досі намагається зрозуміти, як його найкраща подруга могла зробити щось таке жахливе, а потім залишатися поруч з ним ще двадцять років. Єдиний раз, коли він помітив щось схоже на почуття провини, трапився тієї ночі, коли він відвіз її до маяка. Вона згадала про Джудіт просто нізвідки. Невже в ній нарешті прокинулися докори сумління?

Гефест ступає вперед і трохи нахиляється, щоб зазирнути Еморі в очі.

— І ти, і твій батько мали мотив убити мою матір.

Бризки слини потрапляють на обличчя Еморі, а від радості в його голосі Сета починає нудити. Хтось помре, а його турбує лише власна правота.

— Кожен із присутніх тут мав мотив, — огризається Еморі. — Німа мала надзвичайну здатність завдавати людям болю.

Тея торкається плеча Гефеста, привертаючи до себе його увагу.