Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 49)
Вона ніколи не бачила нічого схожого. Стіни вигнуті й ідеально гладкі. Підлога зроблена з бетону, а над головою — стрічкові світильники. Вона не може уявити технології, які б допомогли вирізати в землі такий тунель, чи навіщо їм це взагалі робити. Кому треба стільки місця так далеко від сонячного світла?
Шлях до кінця тунелю доволі далекий, і коли Еморі доходить до перехрестя, заставленого ящиками зниклих фермерських запасів, дверний отвір, крізь який вона увійшла, перетворюється на крихітну щілинку темряви. Коробки з овочами, складені у висоту, мішки з насінням і кілька ящиків з інструментами.
Вона оглядає все це.
Тут набагато більше, ніж вони вчора знайшли на станції канатної дороги, але навіщо вони тут? Німа встигла продиктувати Сету схему, поки лежала при смерті, тож, можливо, вона водночас організувала евакуацію. Якщо вона знала, що всі вони не помістяться в саду всередині кальдери, то, можливо, вирішила переселити сюди половину села. Але якщо це так, то чому на вершині вулкана було так мало припасів? Половина селян не протрималися б і півтора місяці з такою кількістю харчів.
Ліворуч і праворуч від неї тягнуться тунелі, за кілька кроків стоїть покинутий візок для прибирання, пляшки перетворилися на кашу.
Вона нервово крокує вздовж проходів, її рух активує світло над головою. Тунель ліворуч уже освітлений, тож людина з ліхтарем, мабуть, пішла саме туди.
Вона нервує, тому йде повільно, обіймаючи себе від холоду. Тут страшенно зимно, а розріджене повітря — ідеально очищене. Тут немає жодного із заспокійливих запахів острова. Ні сосни, ні магнолії. Ні чебрецю. Ні морських бризок. Ні поту, ні затхлості.
Деякі стельові світильники мерехтять, то вмикаючись, то вимикаючись, блоки фільтрації повітря гудять і різко зупиняються. Вона почувається немов у череві якоїсь істоти, що помирає.
Обабіч від неї з’являються офіси, їхні перекинуті стільці й розбиті екрани свідчать про поспіх, з яким люди покидали це місце. Кілька чашок досі стоять на підставках, а сім’ї з фоторамок дивляться на давно спорожнілі кімнати.
Еморі дивується, як люди взагалі могли працювати так глибоко під землею. Тут так похмуро, що вона відчуває, як її душа змінює колір, аби відобразити цю атмосферу.
Повернувши за ріг чергового перехрестя, вона бачить металеву мапу всіх приміщень, прикріплену до стіни. Сотні кілометрів тунелів пронизують східну частину острова, простягаючись від цього місця і сягаючи до маяка. Вона здивована, що залишилася хоч якась земля, де стоїть вулкан.
Тут понад дванадцять входів, розкиданих усім островом, а цей позначений як двері номер вісім. Є навіть один у самому маяку, до якого веде ліфт. Мабуть, це ті самі замкнені двері, які вона знайшла у вітальні Німи. Будь-яка надія швидко знайти Джека випаровується. Усе село, мабуть, весь тиждень обшукувало б ці тунелі.
До неї долітають уривки розмов, кілька слів, не спотворених верескливими очищувачами повітря.
Зазирнувши за ріг, Еморі бачить Аділа, який в кінці довгого коридору розмовляє з Теєю. Старійшина змокла до нитки, але досі тримає ліхтар, за яким слідувала Еморі. Вона напружує слух, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять, але все змішується із фоновим шумом.
Хай що б вони обговорювали, розмова здається доволі приязною. Як таке можливо? Їхню ж коротку бесіду сповнювали всі ознаки ненависті Аділа до старійшин. Він погрожував убити їх, якби мав таку можливість. Чому він раптом почав працювати з Теєю?
За мить вони розходяться в протилежні боки.
Еморі досі потрібен ключ, щоб віддати його Гефесту, тому вона майже безшумно крадеться за Аділом і потрапляє до зруйнованого коридору.
Частини стелі давно обвалилися, а стіни зруйнувалися, оголивши землю під ними. Тернисті корені в’ються підлогою, з вентиляційних отворів угорі звисає листя, а над ним кружляють птахи з довгими дзьобами. Дев’ять оленів пасуться на бур’янах, що ростуть уздовж стін. Вони блідіші за всіх оленів, яких вона коли-небудь бачила на поверхні, і набагато менші. Зазвичай ці тварини сплять, але з якихось невідомих їй причин їхні звички змінилися.
Тварини підіймають очі, коли Аділ проходить повз них, їхні вуха нашорошуються, але він дивиться вперед, повертаючи праворуч на перехресті.
Еморі тримається на коридор позаду нього, рухаючись від перехрестя до перехрестя, а Блекгелз ніяк не закінчується. За скляними стінами вона бачить лабораторії, наповнені різними дивами; науковими інструментами, призначеними для того, щоб відшаровувати куточки всесвіту, розкраювати його на частини та переписувати на свій лад.
— Це перетворювач наночастинок, — пояснюю я. — Оце — квантова мережа. А поруч із генератором елементів портативний колайдер частинок.
Я уриваю свій опис, розуміючи, що вона вже не слухає. Посеред підлоги, так, щоб її було видно, лежить одна з вирізьблених Кларою пташок.
Еморі підіймає її й помічає ще одну таку в кінці коридору. Клара явно хотіла, щоб за ними йшли.
Кроки Аділа віддаляються, але раптом ця знахідка видається їй важливішою. Ці птахи можуть пояснити, чому вони сюди прийшли у ніч смерті Німи.
Еморі підбирає другого птаха й озирається навколо в пошуках наступного. Коридори такі довгі, що їй доводиться трохи пройтися кожним із них, щоб побачити фігурку.
Попереду ще більше перехресть. Ще більше вирізьблених птахів. Ще більше лабораторій та офісів. Спортзал, заповнений тренажерами, у яких вона не може розібратися.
Нарешті вона чує гудіння дриля та тріск металу.
Вона йде на цей шум, минаючи дорогою ще кілька птахів.
Звуки долинають з невеликої кімнати, яку, очевидно, колись використовували як склад. Ящики винесли назовні, і вона мусить боком протискатися повз них.
Еморі зазирає у двері й бачить п’ятьох селян, які за допомогою дрилів, молотків і сокир намагаються пробратися крізь кам’янисту землю. Мабуть, спочатку вони мусили пройти крізь бетон, тому що підлога вкрита щебенем, а їхні обличчя — пилом.
Їхні очі також заплющені, як і у селян всередині кальдери. Вони явно сплять.
— Артуре! — вигукує вона.
Артур був одним з учнів, які нібито потонули, коли човен Джека пішов на дно. Її серце завмирає в грудях, а надія відкидає геть кожну раціональну думку.
Вона кидається від обличчя до обличчя, впізнає Тасмін і Кіко, Рейко і…
— Джек! — вигукує вона, радісно кидаючись йому на шию.
Її чоловік не реагує. Він застиг, тримаючи дриль, що гуде біля стіни, з якої летять бруд і гостре каміння. Він набагато худіший, ніж вона пам’ятає, його руки перетворилися на самі сухожилля й кістки. Обличчя змарніле, волосся сиве.
— Відпусти його, Ебі! — вимагає вона, вимикаючи дриль, але Джек одразу ж вмикає його знову.
— Я не можу. Це суперечить інструкціям Німи.
— Німа мертва, — промовляє Еморі, безпорадно витріщаючись на чоловіка. — Ти вже не мусиш це робити.
— Вона ніколи не казала мені зупинятися, — кажу я. — Я зобов’язана виконувати будь-які її накази, допоки вона не дасть мені інших вказівок.
— Хочеш сказати, що він застряг тут назавжди?
— Боюся, що так, Еморі.
Розділ 65
Еморі сидить на підлозі, схрестивши ноги, й дивиться на обличчя свого сплячого чоловіка. Вона довго плакала після того, як знайшла його, та зрештою змогла повернути надію, адже він таки живий.
— Я витягну тебе звідси, — обіцяє вона Джеку. — Я не залишу тебе тут.
Ці слова тимчасово підіймають їй настрій, але вона розуміє, що це порожня обіцянка. Туман наближається, і — навіть якщо вона зможе його зупинити — вона не знає, як звільнити коханого з-під мого контролю.
— Якби я могла поговорити з тобою, — каже вона Джеку, — то розповіла б тобі про все, а ти б пожартував або згадав би кумедний факт про якусь дурницю. — Вона сміється. — Я сумувала за тобою кожнісінького дня.
Еморі витирає сльозу, і щось потрапляє в її очі. Вона бачить жовтий пилок, коли забирає його пальцем. Він на всій сорочці Джека і в його волоссі.
Клара, Хвей і Тея спустилися з кальдери в день смерті Німи, вкриті цим пилком. Цілком можливо, що Джек був там у той самий час.
Чи бачила Хвей Джека в саду всередині кальдери?
Це пояснило б, чому вона так відсторонено поводилася з Кларою. Хвей знала, що батько її найкращої подруги живий, і їй заборонили що-небудь говорити. Не дивно, що вона весь день уникала Клари.
Аділ вривається в кімнату, притискаючи руку до живота, поміж його пальцями просочується кров. Його ноги підкошуються, і він, розкинувши перед собою ноги, падає на бетонну підлогу.
— Аділе, — Еморі в сльозах кидається до нього.
Його дихання уривчасте й важке. Його поранили ножем.
— Що сталося? — запитує вона, намагаючись роздивитися рану, але він хитає головою.
— Киш… кишеня, — з неабияким зусиллям проказує він.
Еморі обшукує його кишені й знаходить ключ до Блекгелзу разом зі схемою, ідентичною до тієї, що була в її батька, коли той прокинувся.
— Мапа, — пояснює він, спльовуючи кров. — Ти не можеш… Німа… вбивство Німи… — Він несамовито трясе головою, хапаючи її за руку. — Не… розгадуй…
Еморі вдивляється в мапу, намагаючись знайти хоч якийсь сенс у словах старого.
— Чому ти не хочеш, щоб я розкрила вбивство Німи? Що ти знаєш?
Він торкається карти.
— Знайди… — Аділ замовкає, сили покидають його. — Тея… Тея… вб’є…