Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 50)
Його голова безвольно опускається, усе тіло завмирає.
Еморі підводиться і кидає повний відчаю погляд на кімнату з Джеком, страх у голосі Аділа передався їй. Хай яке це доручення, воно важливе.
Вона дивиться на мапу, яку тепер трохи розуміє, адже встигла поблукати тунелями Блекгелзу. Цифри — це перехрестя, а лінії — коридори. Мабуть, таку саму мапу Німа диктувала її батькові, коли лежала при смерті. Він вирвав сторінку з альбому Маґдалини та накреслив її, саме так вона опинилася в його кишені.
Хай куди Аділ хотів її спрямувати, це те саме місце, куди їх відправила Німа у ніч свого вбивства.
Еморі вже збирається йти, коли раптом зупиняється. Аділ був у центрі всього цього від самого початку. Він такий самий ключ до розгадки, як і все інше.
Жінка стає навколішки й швидко обшукує його з голови до ніг, ігноруючи сморід немитого тіла, але нічого не знаходить. Вона звертає увагу на його черевики, виявляючи вісім фрагментів футляра для каменя пам’яті, які застрягли в правій підошві.
Вона висмикує один, вивчаючи його. Саме він, мабуть, і розчавив камінь пам’яті Німи. Отже, він був поруч із нею, коли вона померла.
Задоволена своєю знахідкою, Еморі йде за вказівками мапи вглиб об’єкта, але кожен наступний крок спантеличує її ще дужче за попередній. Потойбіч скляної стіни вона бачить лікарню, де повно ліжок і медичного приладдя, яскравих дисплеїв, що демонструють кожну частину людської анатомії. На столах, поруч зі шприцами та маленькими дивними пристроями, лежать запечатані пачки стерильних бинтів. У задній частині кімнати стоять величезні апарати, явно призначені для того, щоб заходити всередину, і зонди, прикріплені до рухомих механізмів, готові до переміщення на будь-яке потрібне місце. Усе це просунуте, чудернацьке й неймовірне. Тепер, побачивши все це обладнання, вона не може повірити, що в старому світі хтось колись помирав.
Вона минає кафетерій, такий величезний, що ціле село почувалося б самотнім у його єдиному куточку. Укрита товстим шаром пилу, кухня однаково здається абсолютно новою і дає змогу готувати їжу в такі способи, про які вона навіть не здогадується. З кранів тече чиста вода, а шафи заставлені тарілками, чашками й столовим начинням з блискучого металу, а не з потрісканого дерева й крихкої глини.
Тут є величезні зручні спальні, матраци м’які та пружні, і в кожній з них є власна ванна кімната. Вона повертає кран, і з нього тече гаряча вода.
У цьому немає жодного сенсу! Навіщо все це замикати? Кожен день у селі сповнений труднощів. Усе, що їдять, селяни вирощують, а воду тягають зі свіжого джерела глибоко під землею. Погана зима означає мало харчів, а зіпсований урожай — смерть. Щомісяця трапляються травми, не кажучи вже про хвороби, які періодично уражають населення. Якби вони мали доступ до цього обладнання, скільки б людей їм вдалося врятувати?
— Німа вирішила зберегти все це для людей, — кажу я. — Вони набагато вразливіші за вас.
— І набагато цінніші, — сердито каже Еморі. — Ви завжди можете виростити більше нас, коли ми помремо, еге ж?
— Так, — визнаю я.
Мапа приводить її до «ремонтної кімнати», де вона знаходить Хвей, яка мирно спить у ліжку, а поруч з нею лежить одна з пташок Клари. Хтось зняв із неї закривавлений одяг, Еморі бачить жахливу ножову рану на грудях дівчини, між лівою і правою ключицями. Розтрощену кістку й розірвану шкіру повільно з’єднує докупи мерехтливий червоний промінь, що падає зі стелі.
Еморі спішить до її ліжка, стискаючи руку дівчини.
— Хвей, — мерщій промовляє вона. — Хвей.
Очі молодої дівчини здригаються, але це все. Шкіра бліда й липка, дихання уривчасте.
Хвей важко поранили, і тільки обладнання Блекгелзу могло її врятувати. Німа продиктувала Сету мапу до цієї кімнати й дала йому ключ. Вони поклали Хвей на візок, щоб перевезти її, але він зламався біля хатини Аділа.
— Німа прагнула врятувати тебе, — бурмоче вона. — Але чому? Вона дев’яносто років дивилася, як гинуть наші люди, не ворухнувши й пальцем. Що ж робить тебе такою особливою?
Хай там як, Німа, мабуть, доручила Аділу доглядати Хвей після того, як усім зітруть пам’ять. Ось чому він мав ключ. Саме тому він був тут сьогодні вночі, хоча це не пояснює, чому з ним була Тея.
Здалеку лунають чиїсь кроки, Еморі аж підстрибує з несподіванки. Це, ймовірно, Тея.
За сусідніми дверима вона знаходить ще одну схожу кімнатку. Пульс Хвей повільний і нестабільний, занадто слабкий, щоб безпечно її перемістити, — але це не має жодного значення, адже це єдиний вихід.
Вона з сумнівом дивиться на червоний промінь.
— Як мені витягти її звідси?
— Апарат автоматично вимкнеться, коли ти її перемістиш, — відповідаю я.
Еморі підхоплює Хвей на руки й несе її до сусідньої кімнати. А за секунду до попередньої палати вривається Тея.
Скориставшись нагодою, Еморі проходить через коридор до однієї з кімнат для консультацій навпроти, кладе Хвей на софу та швидко опускає жалюзі.
Ледве впоравшись з останнім із них, вона чує сильний гуркіт, а за ним — розпачливий крик.
Щоб її не побачили, Еморі, у страху подати хоч якийсь звук, повільно сповзає на підлогу.
Навіщо Тея хотіла нашкодити Хвей?
Вона притискає до очей великі пальці, щосили напружуючи мозок, стараючись витрусити з нього все, що дізналася за останні кілька днів.
— Зачекай… — промовляє вона в думках. — Того дня, коли Клара виявила, що Хвей зникла, ти сказала нам, що вона від’єднана від твоєї… що це було?
— Мітохондріальної мережі, — відповідаю я. — Це побічний ефект від ліків, які зараз в її організмі.
Очі Еморі округлюються від усвідомлення.
— Це означає, що тебе немає в її голові, так?
— Саме так.
— Ти не мала змоги стерти її пам’ять. — Вона здивовано поглядає на Хвей. — Вона точно знає, що сталося тієї ночі. Ось чому Тея так відчайдушно намагається її знайти. Вона намагається позбутися єдиного свідка вбивства Німи!
Розділ 66
Близько другої години ночі Тея відштовхує від пірса під маяком свій човен, заповнений харчами. Тепер, коли Блекгелз знову доступний, до пірса майже так само легко дістатися, як і до села, що дуже зручно, адже вона не хоче ризикувати натрапити на Гефеста.
Вона рівномірно гребе темною водою, місяць і зорі відбиваються на її поверхні. Жінку турбують її обдерті долоні, але вона ігнорує біль, зосереджуючись на захисному костюмі, що складеним лежить на сидінні потойбіч човна.
Він немов чекав на неї у лабораторії, саме там, де вона залишила його сорок років тому. Мабуть, саме так Сет і його дружина покинули острів. Тея мимохідь задумалася, чи не сховала Німа десь на острові літальний апарат, чи не зуміла побудувати під водою таємний тунель, але ні те, ні інше не здавалося правдоподібним. Вони ніколи не мали ресурсів, щоб втілити це в життя.
Тея наближається до краю світу, виявляючи, що море заповнене мертвими птахами, рибою, тюленями, дельфінами й черепахами. Цей сморід жахливо нестерпний.
Вона проштовхується крізь усю цю мерзоту й наважується озирнутися через плече на туман. Комахи всередині нього яскраво світяться, наче нейрони, що спалахують у мозку. Якусь мить вона зачаровано за ними спостерігає. Дивно, що щось таке жахливе може бути таким прекрасним.
— Будь ласка, не роби цього, — благаю я вчотирнадцяте, відколи ця навіжена, відчайдушна ідея вперше з’явилася в її думках.
— Я вбила Німу, — просто відповідає вона. — Це мій ніготь застряг у її щоці, а її кров була на моєму одязі. — Вона міцніше стискає весла, кісточки її пальців біліють. — Усе, чого я коли-небудь хотіла, було в Блекгелзі, а вона його у мене забрала. Німа ув’язнила мене на цьому острові проти моєї волі, позбавила можливості зв’язатися з сестрою. Еморі має рацію. Я дізналася про все це та проломила їй череп. Я знаю, що це була я.
Тея майже впритул наближається до туману, кидає за борт якір і натягує поверх одягу захисний костюм. Він покриває її тіло з голови до п’ят і також має віконце з акрилового скла, щоб бачити крізь нього.
— Це самогубство, — застерігаю я. — Має бути інший спосіб.
— Інший спосіб — змусити Хвей замовкнути, поки вона не розповіла Гефесту, що я вбила його матір, але це не спрацювало. Він дізнається, що я зробила, і позбавить мене життя, — з жахом відповідає вона.
— Він піклується про тебе.
— Він навіть не погляне на мене. Ти ж знаєш, які в нього бувають напади люті. Він заб’є мене до смерті, як того стерв’ятника.
Підсунувшись до носа човна, Тея перехиляється через його край, її пальці лише за кілька сантиметрів від смертоносного туману. Сяйнисті комахи притискаються до краю, збираючись у форму її розчепіреної руки.
Вона дотиком вмикає невеликий чорний дисплей на зап’ясті. На ньому з’являються символи, що свідчать про запуск діагностики і перевірку цілісності та справності його системи.
— Просто зараз пишеться майбутнє, — промовляю я. — Усе має значення, кожне життя. Якщо ти помреш тут, нікому буде стежити за капсулами, які вирощують мешканців села. Ти приречеш їх на вимирання.
— Мені байдуже. Мені ніколи не було діла до них.
— А як же Еллі?
— У Блекгелзі вона в безпеці. Щойно туман накриє острів, Гефест не матиме іншого вибору, окрім як сховатися в саду кальдери. Я зможу приходити туди, коли захочу.
— Будь ласка, Теє…