Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 52)
Гефест ричить і кидається за нею, рухаючись напрочуд швидко з огляду на його розміри.
На подвір’ї панують тиша та спокій, лише самотня сова ухає десь на стіні.
Його очі ковзають по кожній тіні, допитуючи темряву.
— Я більше не граю в жодні ігри, Еморі, — кричить він, втрачаючи терпіння. — Виходь негайно, або я піду просто до кімнати Клари і…
Почувши шелест, він якраз вчасно підіймає очі тієї миті, коли Еморі стрибає з балкона й важко приземляється на його спину.
Щось жалить його шию, в очах одразу затуманюється, а під його нестійкими ногами розбивається порожній шприц.
Гефест озирається, хапає Еморі за руку й жбурляє її на землю, вибиваючи з неї повітря. Вона кричить від болю, але одразу ж зривається на ноги, щоб відступити.
Його зір розпливається, але він і досі швидкий. Гефест спрямовує ніж до її грудей, але не розраховує відстань. Він кінчиком проштрикує її шкіру, й Еморі падає додолу, скривившись від болю.
Гефест нависає над нею, готуючи ніж до наступної спроби. Він підіймає його, похитуючись, і нарешті непритомно валиться на землю.
Еморі підводиться на ноги й оглядає рану. Ще кілька сантиметрів вище — і він би встромив лезо їй у горло.
Вона підкрадається до сплячого велетня і тремкою рукою забирає ніж.
— Це належить моєму чоловікові, — виціджує вона.
2 години до вимирання людства
Розділ 68
— Теє! — кричу я в її думках.
Вона різко прокидається, урешті усвідомлюючи, що згорнулася калачиком на дні човна, її періщать вітер і дощ, а могутні хвилі розгойдують навсібіч. Уже ранок, але небо чорне від грозових хмар, пронизаних блискавками.
— Тебе викинуло з туману, — кажу я.
Тея підводиться й розуміє, що вона лише за кільканадцять сантиметрів від нього, а комахи світяться так яскраво, що в її очах танцюють мерехтливі плями.
Схлипуючи, вона кидається шукати весла.
— Минулої ночі ти впустила їх у воду, — нагадую я їй. — Але не треба панікувати, якір опущений. Допомога вже близько.
Через паніку вона мене не чує.
Жінка незграбно скидає з себе захисний костюм і стрибає в розбурханий штормом океан. Пальці на її ногах зводить судомою, а м’язи стискає спазм, коли вона виринає. Її пронизує нестерпний біль, але вона безжально змушує своє тіло пливти далі.
Воно досі ниє від вчорашніх навантажень, а течія доволі сильна. Попри всі зусилля вона просувається навіть не на пів метра до безпеки. Вона виснажується, практично залишаючись на місці.
Ноги сповільнюються, а сили покидають її. Поступово течія починає тягнути її назад до туману.
— Теє! Теє!
Над водою слабко відлунює чийсь голос. Піднявши голову, вона бачить, що наближається човен. Еморі сидить на його носі й відчайдушно б’є по корпусу, щоб привернути її увагу. Сет гребе щосили, його м’язи напружені, зуби скрегочуть від зусиль.
Руки й ноги Теї несамовито розтинають воду, щоб дістатися човна, але їй бракує сил, щоб хоч трохи просунутися вперед. Вона пливе, щоб вижити, сподіваючись, що човен таки вчасно до неї добереться.
Тея наважується озирнутися, але так лише втрачає дорогоцінні сантиметри. Вона так близько до туману, що половину її тіла осяває прекрасне золотисте світло.
Лунає гучний сплеск.
Сильні руки хапають її та незграбно тягнуть до човна. Грубе дерево дряпає їй обличчя. Вона вдаряється плечем об сидіння, а потім падає на дно і бачить виснажене обличчя Еморі, її щоки заплямовані засохлою кров’ю.
— Ти дістала її? — кричить Сет.
— Веслуй, — волає Еморі.
Тея підводиться й бачить, як покинутий нею човен дрейфує у тумані й кишить комахами, які швидко втрачають цікавість, коли виявляють відсутність всередині бодай чогось, що можна вбити.
— Навіщо ти стрибнула у воду? — запитує Еморі, коли вони нарешті опиняються на безпечній відстані. — Твій якір опущений. Ти була в безпеці.
— Звідки ти знаєш, що мій якір був опущений?
— Тому що ми ще раніше до тебе підпливали, щоб перевірити, як ти, — відповідає Сет, витягуючи весла з води. — Навіщо ти взагалі туди поплила?
— Я вдарилася головою, — розгублено відповідає Тея. — Я не мала можливості кинути якір.
— Ну, хтось же це зробив, — грубо промовляє Сет.
— Якщо ви зранку були тут, чому не забрали мене до села? — запитує Тея й раптом сіпається, доторкнувшись до ґулі на голові.
— Нам з друзями потрібно було дещо обговорити без твого втручання, — каже Еморі, перехиляючись через край човна, щоб помити руки у воді. — До того ж я не хотіла, щоб поруч із моєю донькою була вбивця.
У Теї перехоплює дух.
— У чому ви мене звинувачуєте? — запитує вона напруженим голосом.
— Я простежила за тобою до Блекгелзу минулої ночі, — зізнається Еморі, відвернувшись від неї. — Ти хотіла вбити Хвей, і я знаю, що це ти вбила Аділа.
— Ти все неправильно зрозуміла.
— Чому ти ніяк не перестанеш брехати?
— Це не я вбила Аділа!
— Звісно, це була ти, — заявляє Еморі, дивлячись на неї. — Минулої ночі в Блекгелзі, окрім тебе, нікого не було.
— Як ти смієш звинувачувати мене в чомусь такому без жодних доказів? — гордовито заперечує Тея. — За кого ти себе маєш?
Еморі відповідає на її гнів люттю.
— Я селянка, — вигукує вона. — І після всього, що про вас дізналася, я пишаюся цим. Цей острів у небезпеці, але ви з Гефестом не допомагаєте мені захистити його, а натомість останні два дні тільки брешете та намагаєтеся замести свої сліди. Мене нудить від вас обох.
Тею проймає крижане почуття невпевненості. У виразі обличчя Еморі є щось дивне, чого вона ніколи раніше не помічала у селян. Її погляд незворушний та агресивний. Майже хижий.
«Каталізатори й реакції», — думає Тея. Останні кілька днів Еморі була занурена в найгірші прояви людства, й це докорінно її змінило. Це вже не та людина, яка благала дозволити їй розслідувати смерть Німи. Покірність давно зникла. Страх. Сумніви.
Тея відчуває, що має справу з людиною.
Вона поглядає на Сета в очікуванні, що він зробить доньці зауваження, але його погляд спрямований у порожнечу. Очевидно, не лише Еморі змінилася після смерті Німи.
— Навіщо мені вбивати Аділа? — запитує Тея, переходячи на заспокійливий тон. — Минулої ночі він прийшов до мене в лабораторію. Він сказав, що Блекгелз відкритий, а Гефест і Німа користувалися ним роками, спали там, коли їм було потрібно трохи розкоші. Він показав мені кімнати, які вони використовували. Порожні пакети з-під їжі. Улюблена чашка Німи досі була наповнена чаєм.
Тея пильно дивиться на Еморі. Раптом вона відчуває, що в човні бракує місця для них трьох, і її охоплює тривога.
— Навіщо Аділу було допомагати тобі? — запитує Еморі. — Він ненавидів старійшин.
— Гадки не маю, але він єдиний, хто за останні сорок років сказав мені правду, — палко заявляє вона. — У мене не було причин його вбивати. Він хотів дати мені ключ від Блекгелзу.
— Де ти була, коли він помер? — запитує Еморі, розмірковуючи над цим питанням.
— Я пішла побачити сестру. Я збиралася розбудити її, але останньої миті передумала. Це був найважчий вибір, який мені коли-небудь доводилося робити, але вона ніколи б не пробачила мені, що я заманила її в пастку всередині кальдери.
Човен гойдається, пливучи неспокійною водою. Вони пропливають повз ферми, але сьогодні вранці на полях ніхто не працює. Усі овочі, які майже дозріли, та різне насіння вже давно зібрані, а інструменти із сараїв вже прибрали. Більшість загонів для тварин порожні, але Шилпа й Аббас досі пробують домовитись із кількома впертими коровами.
Човен наближається до морської дамби та входить у затоку. Від лазарету й досі здіймаються шлейфи чорного, як сажа, диму, частково затуляючи собою вагон канатної дороги, який підіймається в чорні грозові хмари, що клубочаться навколо кальдери.
— Я не можу повернутися в село, — занепокоєно промовляє Тея. — Якщо Гефест…
— Він непритомний і зв’язаний, — відповідає Еморі. — Я використала
Тея роззявила рота.