Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 51)

— Ебі, ти не зміниш мого рішення. Я нарешті покину цей острів. Якщо ціною всього було життя Німи, то це вигідна угода.

Костюму потрібно тридцять секунд, щоб закінчити перевірку. Метал дещо твердне з легким потріскуванням. Сяйнисті комахи, що імітували її руку, мерехтять, а потім зовсім гаснуть і падають у воду.

— Працює, — тріумфально виголошує Тея.

Хвиля збудження пробігає крізь неї; це захоплення від перемоги в битві, якій ще навіть немає початку.

Старійшина пробирається до задньої частини човна й витягує з води якір, береться за весла й гребе вперед.

Носова частина човна входить у туман, потім перше сидіння. Нарешті вона переступає поріг і в повному захваті озирається довкола.

— Це дивовижно, — видихає вона.

Зсередини туман — це золота, мерехтлива сонячна система. Електрика потріскує між комахами, які кружляють навколо Теї, відгороджені полем, що випромінює костюм.

— Працює! — кричить вона і радісно тупає ногами. — Працює. — Панель керування вібрує на її зап’ясті, сповіщаючи про несправність. Енергія витрачається набагато швидше, ніж вона думала.

Сяйво комах інтенсивнішає.

— Ти маєш повернутися, — застерігаю я.

— Я можу це виправити, — вперто відповідає вона, стукаючи по екрану й намагаючись знайти проблему.

Через несправність костюм починає вібрувати.

Відірвавши погляд від панелі, Тея помічає, що комахи злилися у велику стрічку жовтого полум’я, яка мчить до неї.

— Розвертайся мерщій, — наказую я.

Вона хапає весла, та комахи вже барабанять по костюму, згоряють у його резонансному полі, а на зміну їм прилітають тисячі інших.

На панелі керування спалахують червоні лампочки.

— Хутчіш, — кажу я. — Щойно поле зруйнується, тебе і рій розділятиме лише шар тканини.

Тея мене вже не чує.

Комахи вкривають її так щільно, що їхнє світло сліпить навіть крізь заплющені очі.

Вона задихається, марно відмахуючись від нападників, а сигналізація костюма починає завивати.

Будь-якої секунди поле вийде з ладу, і комахи її пошматують.

Вона в паніці відступає, і її голова вдаряється об край сидіння з моторошним стуком. Тея непритомніє, а костюм і далі завиває навколо неї.

Розділ 67

Коли Еморі наближається до червоних прапорців, що позначають межі ферм, вона мріє про ліжко, у якому, можливо, ніколи більше не засне. Туман світиться так яскраво, що море немов охоплене полум’ям. Їй здається, що вона бачить човен, який пливе до нього, але надто темно, щоб чітко розгледіти бодай щось.

Еморі сховала Хвей в медичному відділі, де й знайшла її. Доволі ризиковано, але її пульс був надто слабким, щоб переміщати її далі. Еморі відчайдушно сподівається, що Тея не здогадається туди повернутися.

— Тея, — повторює вона собі під ніс.

Не її вона підозрювала в убивстві Німи, але всі вчинки Теї сьогодні ввечері свідчать, що Еморі помилялася. Зрештою, вона майже впевнена, що саме Тея вбила Аділа і намагалася змусити Хвей замовкнути. Безумовно, це означає, що саме вона відповідальна за смерть Німи, але…

Є так багато питань, на які вона не отримала відповіді. Еморі переслідують ідеї та підозри, необґрунтовані факти, які вона відчайдушно намагається обґрунтувати. Речі, які здавались відомими, кидають химерні тіні на її свідомість.

Вир її думок перериває шлейф полум’я, що здіймається над стінами села, чорний дим затьмарює темне небо.

З останніх сил вона біжить прибережною стежкою, потім крізь ворота на задній двір, де неконтрольовано горить лазарет. Полум’я виривається з вікон і продирається крізь дах. Навіть звідси відчувається нестерпний жар.

— Я знав, що це приверне твою увагу, — каже Гефест, виринаючи з темряви.

Еморі робить крок назад, її ноги дерев’яніють. У руці Гефест тримає Джеків ніж і навіть не приховує своїх намірів. Жінка очікувала, що він зрадить її, тому підготувалася, але це не схоже на той страх, який вона відчувала, коли тонув човен або коли вони йшли крізь небезпечні рослини. Це первісний страх: миша під тінню сови, яка знає, що чекає на неї, знає, що цього не уникнути, адже саме така її доля.

— Я не можу дозволити Теї застосувати до тебе цей екстрактор, — виціджує він. — Вона не має знати про тіла в лазареті або про мою причетність до експериментів матері. Вона спробувала б зупинити мене, і тоді мені довелося б її вбити.

Еморі важко дихає, у неї в голові паморочиться, її зір затуманюється.

— Подумай про свою доньку та людей, яких ти любиш, — твердо кажу я. — Дотримуйся свого плану. Якщо ти зараз загинеш, усі помруть разом із тобою.

Еморі заплющує очі, уявляючи Клару, яка дрімає в маяку. Вона думає про Джека, замкненого у своєму тілі, і про туман, що насувається на острів.

— Біжи назустріч тому, що тебе лякає, Еморі, — закликаю я.

Вона розплющує очі й дивиться на огорнуте полум’ям чудовисько, що крокує до неї. У Гефеста є потрібні їй відповіді, і він заговорить, коли вважатиме, що контролює ситуацію.

— Я думаю, що Тея вбила Німу, — вигукує вона.

Це змушує його замовкнути. Він невпевнено потирає рукою голову.

— Я знаю, — бурчить він. — Коли я прокинувся, то помітив біля свого ліжка розбитий камінь пам’яті моєї матері. Я бачив їхню сварку. Лише інформація про Блекгелз могла так розлютити Тею.

— Чому ти нічого не зробив? — цікавиться Еморі.

— Ти маєш на увазі, чому я її не вбив? — запитує він, здійнявши брову. — Я й не думав, що селянам властива така кровожерливість.

— Я просто хочу зрозуміти, — благає вона.

Він надуває щоки, хитаючи головою.

— Моя мати мертва, тому що відмовлялася пояснювати комусь свої вчинки, навіть Теї. Коли настав кінець світу, я на власні очі побачив, ким ми стали.

Він підіймає сорочку, показуючи їй тіло, укрите опіками й шрамами, що погано загоїлися.

— Я отримав їх усі від інших людей не тому, що від цього залежало їхнє виживання, і не тому, що загрожував їм. Вони завдавали мені болю лише тому, що їм так хотілося.

Він спрямовує на неї кінчик ножа.

— Тея ніколи не бачила туман зблизька, тому вона не розуміє, що він не такий вже й страшний. Це просто хмара й кілька комах всередині неї. У ньому немає жодної злоби. — Він б’є себе в груди. — По-справжньому жахливим у тумані було те, як швидко він став дозволом на кожне мерзенне діяння, яке ховалося в людському серці. Скажи мені, Еморі, як може хтось із чистою совістю врятувати расу, яка стала свідком жорстокості, спричиненої туманом, а потім вирішила перевершити її?

Він дивиться на неї, щиро чекаючи на відповідь. Він хоче підтвердження, прощення за свої вчинки.

— Я не знаю, — смиренно промовляє Еморі.

— Моя мати не хотіла контролю, — каже Гефест. — Вона хотіла співчуття. Вона знала, що якщо ми випустимо всіх із Блекгелзу, те саме станеться знову. Вона думала, що якщо Ебі матиме контроль, то зможе змінити людську природу зсередини. Більше жодного егоїзму, жадібності чи насильства. Уперше за всю історію людства ми стали б єдиним народом, що діє в гармонії заради загального блага.

Його очі блищать, у них відбивається майбутнє. Слухаючи, Еморі вірить кожному слову й дивується, якого успіху досягли б такі переконання десь в іншому місці, в інший час.

— Лише уяви собі, що мільйони людей на планеті живуть однаково, — радісно промовляє він. — Ні бідності, ні нерівності, ні війни, ні насильства. Уяви, як ти щодня прокидаєшся і знаєш, що ти в безпеці; вільна досягати будь-якої мети, яку перед собою поставила. Ми можемо це мати, але нам потрібна Ебі. Ось чому я збираюся продовжити експерименти моєї матері.

Еморі спантеличено вирячує на нього очі.

— Ти не можеш і надалі вбивати людей, сподіваючись врятувати їх, — каже вона. — Ти маєш знайти інший спосіб.

— Іншого способу немає, — рішуче заявляє він. — Людство не здатне змінитися самотужки, історія це показала. Нам потрібне втручання.

— А як щодо Теї? Що вона скаже? Ти стільки всього зробив, щоб утаїти це від неї, а тепер збираєшся почати все спочатку. Ти заледве міг приховати свої експерименти, коли у твоєму розпорядженні був цілий острів. Як ти впораєшся з цим у саду всередині кальдери?

— Ми не підемо до кальдери, — пирхає він. — У Блекгелзі є все, що нам потрібно, і там достатньо місця для нас обох, щоб працювати на самоті. Тея знищить туман, а я виправлю людство. Повір мені, вона не відірветься від своєї роботи наступні сто років. Тепер, я думаю, це все…

Лазарет вибухає, полум’я жбухає з вікон.

— Будь ласка, — перебиває вона. — Розкажи мені про Джека. Чому він був там унизу? Що він зробив не так?

— Нічого, — зізнається Гефест. — Німа потребувала кількох лаборантів, щоб ті допомогли з її експериментами. Вона не могла ризикувати, щоб Тея побачила, як селяни приходять і йдуть, тому вирішила, що найкраще тримати там під замком постійний персонал. Єдина причина, чому вона обрала Джека й інших, полягала в тому, що було доволі легко провернути їхнє зникнення.

Щойно останнє слово злітає з його вуст, Еморі зривається з місця і мчить провулком, що веде до школи.