Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 53)
— Ти приспала Гефеста?
— Я мусила, — відсторонено зауважує Еморі. — Він убив Німу.
Розділ 69
Сет виводить човен на гальку, потім вистрибує і пришвартовує його. Еморі вибирається слідом за ним, не відриваючи очей від туману.
— Скільки у нас іще є часу? — запитує вона вголос.
— Година, — відповідаю я. — З таким вітром, мабуть, менше.
Тея слідує за ними до села, її думки досі сумбурні. Еморі так і не розповіла жодних подробиць убивства, але Тея цим не переймається.
Вона цього не робила. Це все, що зараз має значення.
Вона мала б відчути полегшення — і частково так і є, — але це не та емоція, яка зараз пронизує її тіло. Не тому вона почувається такою легкою, що ось-ось злетить у небо. Вона так запевнилася у своїй провині, що ладна була вбити Хвей у її ж ліжку, щоб приховати це. Вона ніколи б не повірила, що здатна на таку жорстокість, але є щось дивовижно втішне у виявленні в собі такої міці. Хай що сталося далі, вона знає, що має силу цьому протистояти.
У неї болить голова, а руки вкриті ранами. Вона втомлена, мокра та брудна, але почувається відновленою, ніби виповзла з власної могили. Уперше за багато років майбутнє не здається таким зловісним, бо вона почувається найбільшою його загрозою.
Усі зібралися на подвір’ї, заваленому ящиками з припасами, які немов чекають, коли їх відвезуть до кальдери. Тея дивується, коли бачить серед них ящики з Блекгелзу, зокрема медикаменти й пакунки з їжею.
Хвей несуть на ношах до станції канатної дороги, її руки схрещені на грудях. Її дихання поверхове, Клара поспішає поруч із нею.
— Коли ти все це встигла? — вражено запитує Тея.
— Поки ти спала, — відповідає Еморі. — Хіба не тоді здебільшого на цьому острові робляться справи?
Вони наближаються до пташиної купелі, і селяни припиняють розмови, обертаючись, щоб оглянути її. Еморі зустрічають радісними вигуками, люди стискають її руки та кидають усмішки, наче троянди до її ніг.
Натомість до неї у кращому разі вони ставляться холодно. Тея бачить зраду в їхніх очах, біль від усвідомлення правди. Вона перехоплює кожен погляд, поглядаючи на них згори вниз. Упевненість знову переповнює її.
«Звісно, вони опустили очі», — думає вона. Їх створили для пошани, для служіння й підпорядкування людству. Зрештою, вони завжди жадатимуть її контролю.
Еморі відрізняється від них. Вона народилася з вадою, генетичний повідець навколо її шиї надірвався від самого початку. Нічого страшного, це не заразно. Інколи Тею це навіть тішило.
Хоч би який бунт назрівав серед селян, Еморі його очолюватиме. Щойно старійшина з нею розбереться, усе інше стане на свої місця.
— Де Гефест? — запитує Тея, беручись нишпорити серед коробок. — Кожна мить, поки він дихає, наближає до острова туман.
— Я витратила два дні на пошуки вбивці Німи, намагаючись не думати про те, що станеться, коли його знайду, — каже Еморі, ігноруючи запитання. — Я казала собі, що це мені не до снаги, що це відповідальність старійшин, але цього недостатньо. Ми не можемо називати себе хорошими людьми, якщо стоятимемо осторонь і дозволимо відбутися жахливим речам.
— Я не маю найменшого уявлення, про що ти кажеш, — огризається Тея.
— Ми вирішили не страчувати Гефеста, — твердо заявляє Еморі. — Ми обговорювали це сьогодні вранці, і всі погодилися, що ми не хочемо цього робити. Ми не завдаємо шкоди людям, навіть для власного порятунку. Ми збираємось евакуюватися в сад всередині кальдери.
Гомін згоди пробігає колами навколо натовпу селян, які покинули свої справи, щоб спостерігати за суперечкою.
— Кальдера не зможе вмістити нас усіх, — заперечує приголомшена Тея. — Шістдесят один із вас мусить залишитися. — Її погляд блукає натовпом у пошуку сумнівів. — Як ви вирішите, хто саме це буде?
Хвиля занепокоєння прокочується натовпом, але Томас ступає крок уперед.
— Я залишуся, — твердо промовляє він. — Мені майже шістдесят. Я хотів би бути корисним, якщо зможу.
— Я залишуся, — зголошується Хусейн.
— І я, — вигукує Катя.
— І я.
— Я.
— Я.
— Це смішно, — викрикує Тея, дивлячись, як зголошується кожен селянин. — Навіщо помирати, щоб врятувати вбивцю?
— Тому що інакше ми самі станемо вбивцями, — зауважує Маґдалина, обіймаючи за плечі свого сина, Шерко. — Добро завжди на першому місці, — додає вона.
— Отож, Теє, ми вирішили, — повідомляє Еморі. — Ми просимо тебе його дотримуватися. Більше жодних убивств із жодної причини.
Тея недовірливо фиркає.
— А що ви зробите з Гефестом? Ви задумалися над цим?
— Ми попросимо його працювати, — грубо відповідає Сет. — Він вирощуватиме собі їжу, знайде хобі, як і ми. Він багато чого може нас навчити. Він стане нам у пригоді.
— Він уб’є вас. Кожного.
Їхня впевненість коливається, але всі обертаються до Еморі в пошуку сили. Вона не відриває погляду від очей Теї.
— Ми вже все вирішили, — повторює вона.
— Ви всі божевільні, — виціджує Тея, у розпачі сплескуючи руками. Вона обмірковує ще один аргумент, але вирази їхніх облич ясно свідчать, що це лише марна трата зусиль.
— Гаразд, якщо таке ваше бажання, ми евакуюємось до кальдери, але я ніколи не втомлюся нагадувати вам про цю помилку. — Вона розгублено видихає. — Тепер розкажи мені все, що знаєш, і я поговорю з Гефестом. Для всіх нас буде краще, якщо він дізнається правду від мене.
Розділ 70
Голова Гефеста схиляється вперед, його очі розплющуються. Він у школі, лежить на підлозі, пляма слини приклеїла його щоку до брудної підлоги. Дощ барабанить по даху, навколо валяються обірвані мотузки.
— Котра година? — запитує він, підводячись.
— Трохи за 9:30, — відповідає Тея з-за його спини.
Він обертається й бачить, що вона сидить на краю столу Німи й крутить в руках траурний ліхтар, а екстрактор пам’яті лежить на Біблії із запискою, що стирчить між сторінками. Вона дивиться на нього з сумішшю жалю та злості, ніби на тигра зі зламаною спиною.
Це все безглуздо. Як він тут опинився? Він заледве пам’ятає, як гнався за Еморі, а потім… Він стогне.
— Чим вона мене приспала?
— Примулою, — відповідає Тея. — Тобі пощастило. Якби на маяку було більше запасів, ти б узагалі проспав аж три дні.
Дощ косо пробивається крізь двері, заливаючи парти в задній частині класу. Злива ллє як з відра, а саме небо розмальоване чорними, фіолетовими й зеленими барвами. Блискавки вдаряють у балкони казарм, а потім лунає грім, такий гучний, що здатен збити черепицю з дахів.
Гефест насилу підводиться і раптом відчуває, наче його мозок ззовні черепа. Світ обертається, і він одразу ж падає набік, ударившись об стіну.
— Я мушу…
— Стулити рота Еморі? — уриває Тея, опускаючи траурний ліхтар. — Не хвилюйся. Я вже знаю про експерименти та про тіла в лазареті. Вона вже розповіла мені про все, що ти робив для Німи. — Її щоки червоніють. — Ти збрехав мені про Блекгелз та Еллі. Я дивилася тобі просто в очі, а ти мені брехав.
— Я мусив.
— Чому? — Її голос надломлюється, зрада незбагненна.
— Бо якби ти мала доступ до свого старого обладнання, ти б уже знищила туман, — жалюгідно зізнається він. — І тоді ти звільнила б людей до того, як ми їх виправили б.
— Виправили? — недовірливо перепитує вона. — А хто дав тобі право вирішувати, як саме це має бути?
— Виживання, — похмуро відповідає він.
Гефест поглядає на екстрактор пам’яті. Він полагодив його минулої ночі й залишив у лабораторії Теї. Вона не мала причин приносити його сюди, якщо тільки…
— Це був я, так? — розгублено запитує він. — Це я вбив Німу.
— Еморі здогадалася.
— Як?