Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 55)
Він витягує ніж, а потім завдає ще одного удару, але Німа стає перед ним і криком вимагає зупинитися.
Він відчуває, як лезо впивається в груди матері, її тепла кров ллється на його руки. Тея підбігає до Німи, кричить про свою медичну сумку.
Селяни кидаються на нього, хапають за ноги та звисають з його рук. Останнє, що бачить Гефест, — як Йоганнес підіймає камінь над його головою, перш ніж вдарити його у скроню.
Тея з огидою відкидає камінь пам’яті геть.
Гефест не втратив самовладання й не напав на Хвей без причини. Німа першою напала на нього й Тею. Він намагався захистити їх.
У грудях Теї зростає клубок розпачу, але вона придушує плач, коли на неї падає тінь Еморі, її обличчя заливається кров’ю.
— Чому ти його вбила? — запитує вона, намагаючись контролювати свій гнів. — Ми ж казали тобі, що не хочемо цього.
Тея підводиться, витираючи сльози тильним боком руки.
— Гефест сам себе вбив, врятувавши так шістдесят одного з твоїх друзів, — велично каже вона. — Ти маєш бути вдячною, а не злитися. Це була жертва, така сама, як і та, на яку хотів піти твій народ. Завдяки Гефесту ми досі маємо ферми, які потрібно доглядати, і, що важливіше, ми й надалі маємо доступ до Блекгелзу.
— Недовго нам залишилося, — каже Сет, вриваючись у двері. — Це не спрацювало. Туман насувається далі.
Розділ 72
Туман уже перетнув морську дамбу, золотаві мацаки тягнуться над водою до самого села. Тея та Еморі стоять на краю пірса, спостерігаючи за цим. Сяйво комах таке яскраве, що чітко відбивається в їхніх очах.
— Це неможливо, — промовляє Тея, сповнена жаху. — Я бачила, як Гефест убив Німу. Його спогади не можуть брехати.
— Ти бачила, як Гефест вдарив її ножем, перш ніж знепритомнів, — поправляє Еморі. — Можливо, ти таки врятувала Німу. Ось куди поділися всі твої медикаменти. Той, хто розтрощив її череп на шматки, і є справжнім вбивцею.
Еморі повертається до села, намагаючись позбутися почуття провини. Вона не вбивала Гефеста, але в глибині душі хотіла цього. Чи добровільно вона ввела Тею в оману, сподіваючись, що все станеться саме так?
Вона не зовсім впевнена, але знає, що вчепилася в його провину обома руками, ігноруючи будь-які запитання, на які її теорія не давала відповіді. Вона хвилювалася за батька та Клару, але це не виправдання.
На півдорозі вздовж пірса вона помічає борозни в бетоні, яким тягнули пристрій Гефеста, щоб скинути його в море.
Безсумнівно, саме він був знаряддям вбивства. Тея знайшла шматки черепа Німи, застряглі між його схемами.
— Його тягли, — Еморі вигукує вголос, дивуючись, чому не помітила цього раніше. — Гефесту не потрібно було тягнути свій прилад, він просто міг його взяти та нести.
Вона обертається до Теї.
— Чи вистачить тобі сили нести пристрій, який Гефест приніс із саду кальдери?
Тея не чує її. Вона вдивляється в туман, її дух підточують страх і сором.
— Теє! — гукає Еморі.
Старійшина обертається, її обличчям течуть сльози. Еморі повторює запитання.
— Чи могла я його нести? — повторює вона байдуже. — Так, мабуть. Не так далеко, як Гефест, але я, безумовно, могла б донести пристрій сюди.
Еморі проводить пальцем по борозні в бетоні.
— Мабуть, хтось із селян притягнув його сюди, — розмірковує вона. — Адже ми не маємо сили, щоб перенести його на таку відстань. Але хто б захотів ховати знаряддя вбивства, яке так явно вказує на Гефеста?
Вона підхоплюється та біжить до села.
Більшість припасів уже в кальдері, тепер тільки прощання. Шістдесят селян і ще один, які вирішили залишитися, обіймають своїх близьких і намагаються триматися хоробро. Вони відбувають чотирихвилинні похорони й поступово самі стають схожими на траурні ліхтарі. Майже всі в селі благали мене дозволити їм пожертвувати собою, їхні серця розривалися, коли їхніх друзів обирали замість них. Зрештою, я вибрала тих, чиї навички можна було легко замінити, або тих, кому залишилося найменше років життя.
«Я зазнала невдачі, — з гіркотою думає Еморі. — Я мусила зупинити це. Я ж сама благала Тею дозволити мені провести розслідування, і заради чого?»
— Світові настав кінець ще дев’яносто років тому, адже занадто багато людей просто дозволили цьому статися, — кажу я. — Вони мали шанс щось змінити, створити інше майбутнє, але натомість поринули в апатію. Вони переконали себе, що робота надто масштабна, щоб наражатися на ризик невдачі. Але, Еморі, саме так ти рятуєш світ. Одна невдача за раз, але завжди в правильному напрямку. А тепер розкажи мені все, що ти знаєш.
— Що я знаю? — перепитує вона. — Я знаю, що селянин намагався приховати вбивство, і це, ймовірно, був Аділ. Він підпалив склад, сподіваючись спалити тіло Німи. Думаю, що саме він пересунув пташину купіль, щоб приховати пляму крові, й, найімовірніше, тягнув уздовж пірса пристрій Гефеста.
Її погляд переміщується зі складу на пташину ванну, дощ барабанить по металу, збурюючи воду. «Він не міг зробити все це самотужки, — думає вона. — Він був на межі смерті. Навряд чи мав таку силу».
На подвір’я вибігає Клара, її стурбоване обличчя світлішає, коли вона бачить матір.
— Нам треба йти, — каже вона. — Більшість припасів уже в кальдері. Ми маємо зайти у вагон, щойно він повернеться.
— Я ще не готова йти, — відповідає Еморі. — Туман уже близько. Нам потрібно дізнатися ім’я вбивці Німи, а залишилося тільки пів години. Я пробуду в селі так довго, як тільки зможу. Здається, я таки пропустила важливу деталь, яка допоможе мені з усім розібратися.
Клара розгублено кривиться.
— Яка користь від того, щоб знати, хто це зробив? — запитує вона. — Тільки страта може розвіяти туман, а ми ніколи на це не підемо.
— Німа вбила мою матір і п’ять років тримала мого чоловіка під землею, — відповідає Еморі. — Ніхто на цьому острові не має кращого мотиву для її вбивства, ніж я.
Клара приголомшено осмислює цю спокійну заяву.
— Ти б цього не зробила!
— Я не впевнена, — зізнається Еморі, явно стривожена. — У мені є щось, що вміє ненавидіти. Я відчувала це останні кілька днів.
Вона відводить очі, не маючи сил дивитися на доньку.
— Якщо мені вдасться довести, що саме я вбила Німу, я надягну собі на голову цей екстрактор пам’яті та покладу всьому край.
Клара застигає, починаючи люто хитати головою.
— Ти не здатна на вбивство, — вперто повторює вона.
— Я мушу знати напевно.
— Тоді я теж залишаюся.
— Кларо…
— Ні, — наполягає вона. — У мене було стільки ж причин вбити Німу, скільки й у тебе.
— І про мене не забувайте, — каже Сет, шкутильгаючи багнюкою до них. — Досі вважаю, що я найбільш імовірний винуватець. Я роками возив Німу, а вона весь час вдавала, що ми друзі. Навіть думка про це викликає у мене злість. Мені потрібно знати, чи я відповідальний за це, і вважаю, що ти єдина, хто може мені це сказати.
Еморі дивиться на батька й мимоволі всміхається від рішучості на його обличчі. «Саме так він завжди дивився на старійшин», — усвідомлює вона. Це не просто довіра, це абсолютна віра. Звісно, він збирався дочекатися кінця світу, щоб нарешті повірити в неї.
Їх уриває Тея, плескаючи в долоні, щоб привернути увагу, а за нею слідує невелика група селян, обличчя яких порожні від шоку.
— Мені потрібно, щоб усі, хто
— Ви не встигнете дістатися туди, — лементує Еморі у відповідь. — До Блекгелзу близько години ходьби скелястою місцевістю.
— Ми будемо бігти.
— Ви загинете.
— Без Блекгелзу немає майбутнього, — вперто заявляє Тея. — Шістдесят одному селянину все одно потрібно залишитися; ми не зможемо всі поміститися в саду й вижити. Якщо ми встигнемо туди, то зачинимо за собою двері. З кількома тренованими руками й усім цим обладнанням зрештою я таки зможу знищити туман. Мені просто потрібен час.
Вона простягає руку по ключ.
— Не віддавай їй його, — застерігаю я, читаючи думки Еморі. — Тея — єдина людина на острові, яка знає, як працюють капсули, що вирощують твоїх людей. Якщо вона загине, байдуже, зупиниш ти туман чи ні.
Еморі проводить рукою по обличчю.
— Це самогубство, — слабко каже вона Теї.
— Еморі, моя сестра там, унизу, — промовляє вона благальним тоном. — Я вже втратила Німу й Гефеста. Уся моя сім’я була знищена. Я не витримаю більше втрат.
Уперше Еморі бачить біль, що палає в серці старійшини, біль життя. Вона була тут замкнена протягом дев’яноста років, обманута людьми, які дбали про її навички більше, ніж про добробут. З огляду на все це вона більше схожа на селянина, ніж на людину.
— Будь ласка, — шепоче Тея. — Якщо ти мене не відпустиш, вони зі мною не підуть.