Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 56)

Еморі не розуміє, що вона має на увазі, аж поки Тея не переводить погляд на селян, що зібралися за її спиною. Вони дивляться на Еморі, чекаючи на її рішення. Після всього пережитого їм все одно потрібна старійшина.

Еморі кладе ключ на долоню Теї.

— Хай щастить, — промовляє вона.

Тея стискає її передпліччя.

— Ти добре впоралась, — каже вона. — Набагато краще, ніж будь-хто міг собі уявити. — Вона на мить відвертається. — Я знаю, що ти мені не віриш, але я справді не вбивала Аділа. Якби вбила, то забрала б цей ключ.

Вона перехоплює погляд Еморі, щоб переконатися, що та зрозуміла її застереження, а потім відходить у бурю, а за нею — приречені селяни.

— Їхня кров буде на твоїх руках, — кажу я в голові Еморі.

— Доброта на першому місці, завжди, — зухвало відповідає вона. — Ти сама нас цього навчила. Я просто хочу, щоб ти збагнула значення цих слів.

Розділ 73

Еморі забігає до школи й бачить, що її повністю затопило зливою, а тіло Гефеста розпласталось, немов острівець посеред озера.

Вона бачить його таким, і її ненависть випаровується.

«Так не має бути», — думає вона. Він пережив кінець світу й урятував сестру Теї. Він бачив людство з найгіршого боку. Його вчинку немає виправдання, але він все одно заслуговує на похорон і траурні ліхтарі. Хтось має оплакати його, хоч би якою жахливою людиною він був.

— Що ми шукаємо, Еморі? — запитує Сет, змушений перекрикувати грім.

— Ми знаємо все, що сталося до того моменту, як Гефест порізав Німу, — відповідає вона, стоячи над тілом чоловіка. — Тепер нам потрібна решта.

Сет натискає на перемикач збоку екстрактора пам’яті, змушуючи ніжки пристрою звільнити голову Гефеста. Він стягує пристрій з його голови й помічає величезний отвір, просвердлений у його скроні.

— Якщо немає іншого виходу, — промовляє Сет, даючи відповідь на мовчазне запитання Клари.

Еморі стоїть по коліна у воді й обшукує мокрий одяг Гефеста, обмацуючи його кишені з надією знайти хоч якусь зачіпку. Чесно кажучи, доволі важко дивитися на щось інше, окрім величезної діри в його черепі, зробленої свердлом.

— Ні, ні, — промовляє вона сама до себе, з жахом дивлячись на екстрактор пам’яті.

— Що? — запитує Клара.

— Ми від самого початку помилялися, — заявляє Еморі, схоплюючись на ноги, і вибігає під шалену зливу.

Вона влітає до лабораторії Теї, а Сет і Клара мчать за нею, залишаючи брудні сліди. Столи порожні, підлога вільна від дротів. Сьогодні вранці вони перенесли все обладнання до саду в кальдері.

Ліхтарі гойдаються, нерівні тіні стрибають по стінах.

Вітер вже зірвав простирадло, яким було вкрите тіло Німи, жорстокість її поранень і досі шокує.

Сет, відвернувшись, зупиняється біля дверей, але Еморі йде просто до тіла й торкається нерівного краю розтрощеного черепа Німи.

— Ми думали, що ножове поранення просто знерухомило її, а смертельною була саме травма голови, але раптом її не вбило ні те, ні інше?

Вона говорить швидко, її слова випадають одне за одним услід за думками.

— А що, як хтось використав екстрактор пам’яті для вилучення спогадів, а потім розтрощив їй череп, щоб приховати справжню причину смерті?

Сет здивовано гмикає у дверному проході.

— Тільки старійшини й учні знають, як користуватися екстрактором пам’яті, — каже він, підхоплюючи ідею. — Якби Німу знайшли з діркою в голові, старійшини точно знали б, кого їм варто шукати. Гефест, найімовірніше, повбивав би нас усіх по черзі.

Еморі блукає приміщенням, затуляючи обличчя руками. Скільки я її знаю, вона завжди думала зважено. Зіткнувшись із чимось, чого не розуміє, вона копирсається у власному досвіді, відбираючи все, що має цінність. Її висновки будуються самі собою, мов корабель, що сам себе збирає.

Але зараз у її голові панує лише хаос.

Факти, підозри й напівзабуті речі кружляють усередині тріскучого туману, незграбно намагаючись з’єднатися одне з одним. Це схоже на спробу зібрати пазл методом кидання шматочків на підлогу.

— Гефест сказав, що знайшов екстрактор пам’яті на маяку, — розмірковує вона вголос. — Якщо це наше знаряддя вбивства, ми можемо припустити, що саме там Німа й померла. Що, як Німа пережила удар ножем, а потім попросила Тею відвезти її до маяка?

— Це пояснило б травми на долонях Теї й увімкнення Німою системи захисту, — з ентузіазмом пропонує Клара. — Гефест уже один раз на неї напав. Німа, мабуть, хвилювалася, що він прийде по неї знову, коли прокинеться. Вона пішла туди, де почувалася найбезпечніше.

Еморі поглядає на тіло Німи, намагаючись згадати, як вона рухалася й звучала. Що нею керувало. Життя жінки здається таким далеким, переплутаним з усім, що Еморі хоч колись про неї знала. Неможливо відрізнити добру стареньку, яку Еморі вважала подругою, від холоднокровної старійшини, яка тримала всіх у полоні своїх таємниць.

— Зі знищеного каменя пам’яті Німи ми знаємо, що Тея посварилася з нею в маяку, тож варто зазначити, що Тея одна з останніх, хто бачив її живою, — каже Еморі.

— Ти думаєш, що Тея її вбила? — запитує Сет, виглядаючи з дверей, щоб перевірити, де туман.

— Якби Тея хотіла, щоб Німа була мертва, вона могла б просто залишити її в селі стікати кров’ю. Саме там вона дізналася про Блекгелз. Натомість вона перев’язала рани Німи й відвезла її до маяка. Вона, мабуть, почувалася жахливо зрадженою і, ймовірно, дала Німі про це знати, але я не думаю, що вона вбила її. Якби вона це зробила, то вибрала б геть інший спосіб. Гадаю, Тея тієї миті думала лише про повернення в Блекгелз.

— Наступного ранку після смерті Німи я побачила в кутку силосної башти, де спала Тея, сумку, повну речей, — підтверджує Клара. — Здається вона планувала переїхати до Блекгелзу назавжди.

— Але цьому завадило стирання пам’яті, — похмуро зауважує Еморі.

— Якщо це була не Тея, то як її ніготь застряг у щоці Німи? — запитує Сет.

Еморі секунду дивиться на батька, її обличчям розтікається одна ідея, і вона знову кидається під зливу.

Маґдалина заходить у вагон із десятком інших мешканців села та трохи знервованою коровою. Вони — остання група, яка йде нагору. Усі інші вже в саду.

Коли вагон уже трохи піднявся, Маґдалина підходить до вікна й намагається криком попередити, але завивання вітру відносить його геть.

Стривожена, вона енергійно вказує за межі казарм.

Сет наважується пройти пів дороги провулком, щоб краще роздивитися про що вона. Туман поглинув пірс і клубочиться біля високої стіни.

— У нас мало часу, — заявляє він, повертаючись якраз тоді, коли Еморі та Клара зникають на складі, де вони знайшли тіло Німи. Навколо них все стогне й гуркоче, крізь тріщини у стелі ллються водоспади дощу. Дальня стіна обгоріла від вогню, але загалом пошкодження незначні.

— Мамо, про що ти думаєш? — запитує Клара, кривлячись, коли мокрий попіл хлюпає між пальцями її ніг.

— Як ніготь Теї опинився в щоці Німи, якщо Тея не скоювала злочину? — запитує Еморі, забираючи з обличчя мокре волосся, з якого тече вода. — Згідно з нашою хронологією, вона не могла бути поруч із тілом.

— Хтось навмисне його туди запхав? — припускає Клара.

— Саме так, — киває Еморі. — Так само ми знайшли шматки черепа Німи в пристрої Гефеста, але навіщо комусь вдаряти її тим, що вони ледве можуть підняти? Адже на цьому складі є сотні важких речей, які було б набагато легше використати як зброю.

— Може, її вбили в лабораторії, а потім перенесли сюди?

— Там не було крові, нічого, що свідчило б про боротьбу. Ні, це сталося тут. Уранці, коли я обшукувала це місце, навколо тіла валялися уламки її черепа.

— Туман уже над стіною, — кричить Сет ззовні. — Ми мусимо йти.

Віконниці казарм грюкають від вітру, черепиця з даху розлітається крізь попелясте повітря, стара радіолокаційна вежа хитається на своєму стародавньому фундаменті, металевий каркас жалібно скрипить.

Вони забігають на станцію канатної дороги й помічають, що вагончик досі біля вершини вулкана й щойно почав спускатися. Блискавки вдаряють у нього, штормовий вітер кидає його то в один, то в інший бік.

Він рухається занадто повільно.

— Усе не те, чим здається, — промовляє Еморі, намагаючись пов’язати свої підозри з фактами. — Від самого початку ідея, що хтось намагається приховати злочин, ніколи не мала сенсу. Усе було надто незграбно, усе надто легко розбирається на частини. Ми знаємо, що Аділ підпалив склад, але чому він розвів полум’я так далеко від тіла, яке намагався знищити, і чому він вибрав саме такий спосіб, коли знав, що насувається сильний дощ? А якщо вогонь ніколи не мав досягти тіла Німи? Раптом ми мусили знайти пристрій Гефеста в затоці? Аділ заховав докази серед схем, а потім потягнув прилад униз пірсом, викинувши його у воду саме там, де його було легко помітити, і також він знав, що ми одразу припустимо, що це знаряддя вбивства. Усе було влаштовано так, щоб указати на вбивство, яке дуже незграбно приховали.

— Навіщо було так старатися? — запитує Клара.

— Тому що жоден селянин ніколи б цього не зробив, — відповідає Еморі, сміючись із жорстокості цього факту. — За найекстремальніших обставин селянин міг би скоїти злочин, але ми ніколи б не намагалися його приховати. Ми б не знали, як це зробити.

— Це що, такий затягнутий спосіб сказати, що, на твою думку, саме Аділ убив Німу? — запитує Сет. — Просто я вважаю, що нам буде важко вибити із нього зізнання.