Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 57)

Жахливий крик лунає з-за меж села, але його жорстоко обривають.

— Це була Тея? — з жалем запитує Клара.

— Думаю, так, — відповідає Сет.

Еморі дивиться крізь щілину в задній частині станції, оцінюючи просування вагончика. Він прибуде менш як за тридцять секунд.

Вона біжить до дверей, спостерігаючи, як туман із жахливою швидкістю просочується крізь вікна та двері казарм.

«У ньому є щось живе, — думає вона. — Він ніби винюхує нас».

Вагончик вдаряється об станцію, і вони одне за одним заскакують усередину, Сет натискає на важіль, щоб транспорт рушив.

Вагончик хитається, а потім повзе вгору якраз тоді, коли туман дістається станції.

— Він наближається, — галасує Клара.

— Не хвилюйся, ми набираємо швидкість, — заспокоює Сет, змушений міцно триматися, коли вітер навсібіч кидає вагончик.

Вони підіймаються вище й вище, якомога далі від туману. Еморі виглядає з вікна й бачить, як туман під ними здіймається, наче море.

— Усе гаразд, — промовляє вона. — Ми…

Вагончик умить зупиняється.

Розділ 74

З платформи канатної дороги на вершині вулкана Маґдалина спостерігає, як далеко внизу безсило погойдується вагончик, поки туман неухильно підіймається до нього.

Вона повертає погляд до розподільної коробки.

— Я уявлення не маю, який вигляд має розімкнуте з’єднання, — благально каже вона мені.

— Це просто дріт, який ні до чого не під’єднаний, — пояснюю я. — Перевір кожен із них, поки колеса знову не закрутяться.

Знесилена, вона робить так, як я кажу.

Розділ 75

Туман просочується крізь передні вікна вагончика й повзе підлогою. Спори яскраво горять, жадаючи своєї здобичі.

— На дах, — вимагає Клара та сплітає руки, щоб утворити сходинку.

Її мати знервовано дивиться вгору.

— Я не дуже люблю висоту, — каже вона.

— З усього, чого варто сьогодні боятися, це, мабуть, у кінці списку, — відповідає Сет.

Набравшись духу, Еморі видряпується на дах. Вагончик хитається від вітру, і вона ледь не зісковзує з краю, але встигає вчасно вхопитися за гак.

— Мамо! — вигукує Клара.

— Зі мною все гаразд, — озивається Еморі з даху та простягає руку Кларі, щоб допомогти їй піднятися.

Клара спритно підтягується, і вони вдвох витягують Сета нагору, а за лічені секунди туман заповнює вагончик. Дощ кружляє навколо них великими потоками, грім намагається розірвати небо навпіл. Блискавки одночасно спалахують звідусіль, грозові хмари несуться островом, немов багатоніжки.

— Ми були так близько, — каже Сет, із жалем поглядаючи на далекі обриси станції кальдери над ними.

Еморі щільно заплющує очі й відновлює в пам’яті забуті спогади, уявляючи речі, яких вона ніколи не знала. Вона думає про човни, кров і ніч, яку ніхто не може пригадати, шматочки якої всюди розкидані й чекають, щоб їх знайшли та зібрали докупи. Вона перебирає в пам’яті деталі останніх кількох днів з надією побачити те, чого не помітила, те, що здавалося їй неважливим.

Клара стискає її в обіймах.

— Я люблю тебе, мамо.

Еморі не обіймає її у відповідь. Вона занурена в себе. Що вона знає? І що вона лише підозрює?

— Не було жодних ознак утримання, — бурмоче вона собі під ніс. — Ні синців, ні інших ушкоджень, окрім ран.

— Мамо, будь ласка, — благає Клара, дивлячись на туман, що здіймається за вікнами вагона. Вона відчайдушно шукає втішних слів, будь-чого, що могло б полегшити її страх.

Сет надіває екстрактор пам’яті собі на голову, одразу привертаючи до себе увагу Клари.

— Дідусю, що ти робиш?

— Ми знаємо, що в Блекгелзі є тунель, що веде до маяка, — пояснює він. — Я міг би піти туди й убити Німу після того, як ми поклали Хвей в ліжко. Це б пояснило, чому на моїй щиколотці рвана рана від тої рослини. Німа вже була мертвою, отже, не попередила мене про захист, коли я покинув маяк.

— Тоді як ти опинився посеред моря? — відчайдушно запитує Клара.

— Я не знаю, — відповідає він. — Я навіть не знаю, чи здатен був убити Німу, але я мав причину. Я був там, і це найкраще, що ми маємо.

Перш ніж вона встигає заперечити, він тягнеться до перемикача.

Розділ 76

На станції кальдери Маґдалина доторкається червоним дротом до роз’єму й умить чує, як колеса з вереском оживають.

Її усмішка зникає тієї самої миті, як уся плата виходить з ладу, а електричні іскри летять просто на неї.

— Що сталося?

— Перегорів запобіжник, — кажу я. — У ящиках є запасний. Хутчіш!

Розділ 77

Вагончик різко смикається, а потім знову зупиняється. Сет не втримується на ногах і починає сповзати до краю.

Клара ловить його за руку.

Його ноги звисають за кілька сантиметрів над палахкотливим сяйвом комах. Вона тягне його назад до центру даху, коли мацаки туману повільно просуваються на краях. Його рука знову тягнеться до пристрою для вилучення спогадів.

— Дідусю, — благає Клара.

— Якщо я винен, моя смерть покладе цьому край, — промовляє він. Щойно його пальці торкаються пристрою, Еморі одразу відштовхує його руку.

— Не треба, — вмовляє вона.

— Еморі, у нас немає часу на сентименти. Ми знаємо, що я там був тієї ночі. Рана у мене на щиколотці це доводить.

— Це не сентименти, — суворо проказує вона. — Не роби цього.

— Еморі…

— Хоч раз у житті повір, що я на щось здатна, — благає вона. — Після того, як ти допоміг нам відвезти Хвей до Блекгелзу, ти, мабуть, повернувся, щоб перевірити, як там Німа. Захист був активований, і тебе вкусила одна з квіток. Кульгаючи, ти повернувся до свого човна й заснув.

— Ти не можеш цього довести!

— Є тільки одна людина, яка могла вбити Німу, і це точно не ти, — упевнено заявляє вона. — Твоя смерть нічого не змінить.

Сет дивиться на доньку. Під усіма цими каштановими кучерями ховається крихітна й капосна, жива та сповнена сил особа. Її очі блищать, на краєчку губ з’являється маленька усмішка.

Батько впізнає цю усмішку. Ще в дитинстві вона вигравала на її обличчі. Еморі закреслила ще одне питання у своєму записнику.

Він опускає руку від вимикача.

— Мамо, — скімлить Клара, заплющивши очі.

— Я поруч, — заспокоює Еморі, пригортаючи доньку до себе якраз тоді, коли грім розколює гори. — Я завжди буду поруч.