Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 59)

Вагончик зупиняється на станції, селяни на платформі радіють їхньому безпечному поверненню.

Еморі підбадьорливо плескає батька по плечу.

— Я збираюся прийняти ванну, — весело промовляє вона. — А потім ми почнемо ставити багато запитань. — Вона всміхається йому. — Не хвилюйся, тобі це сподобається.

27 годин після виживання людства

Розділ 80

Бен малює палицею на землі. Він тут уже кілька годин заповнює задній двір рівняннями, сотнями рівнянь, одне за одним. І немає жодної ознаки, що він збирається зупинитись. Він шаленіє, бо не може зосередитися ні на чому, окрім знань, що вириваються з його підсвідомості.

Усе село занепокоєно спостерігає за ним. Спершу вони скупчилися навколо нього в тісному колі, але оскільки він заповнював землю цифрами, їм довелося відійти далі, аж поки вони не опинилися на балконах і на сходах станції канатної дороги.

Зазвичай вони б покликали на допомогу старійшин, але тих більше немає. Вони намагалися запитати мене, але я відмовляюся відповідати. Я не розмовляла з жодним із них відтоді, як острів огорнув туман.

Німа довірила їм цей світ. Вона віддала майбутнє в їхні руки. Їм уже не потрібна нянька.

— Бене, — звертаюся я до нього в думках. І знову, коли він не реагує: — Бене!

— Ебі? — Він кліпає, його серце завмирає. — Де ти була? Я кликав тебе. Я не знаю, що зі мною відбувається.

Паличка випадає з його руки, коли він з дедалі дужчим страхом дивиться на рівняння, що оточують його.

— Це я зробив?

— Усе гаразд, — заспокоюю я. — Перед тим, як ти народився, Німа наповнила твою голову знаннями, які знадобляться твоєму народові для виживання. Вони були замкнені у твоїй підсвідомості, трималися в таємниці навіть від тебе самого. Вона не хотіла, щоб Тея чи Гефест зрозуміли, що вона зробила.

Така хитрість була популярною перед кінцем світу, коли діти заможних родин народжувалися з розумінням вищої математики, природничих наук і фінансів. Я сподіваюся, що селяни використають такі переваги з більш благородною метою.

— Я збираюся дещо зробити, але тобі від цього буде неприємно, — кажу я.

Світ стискається й міліє, коли я пробираюся крізь його свідомість, навколо мене спалахують нейрони, потріскує електрика.

Ще глибше. Думки хлопчика виють навколо мене, какофонія його страху й розгубленості майже нестерпна. Це схоже на відчуття, коли насувається торнадо, а ти ховаєшся всередині картонної коробки.

Глибше й глибше, я знімаю нейронний блок, що стримує знання, і заливаю його мозок серотоніном, дофаміном, ендорфінами й окситоцином — хімічними речовинами щастя. Я не хочу, щоб його приголомшив потік інформації.

Він тримається за голову, кривлячись, коли знання всього світу вирують у його мозку.

— Там надзвичайно багато інформації, — кажу я. — Але найважливіше завдання, яке стоїть перед тобою, — це зберегти гестаційні капсули[16] твого народу, можливо, навіть удосконалити їх, якщо зможеш. Ти також маєш навчити цього інших. Не байдикуй. Від цього залежить ваше виживання.

— Я не буду тобі дякувати, Ебі.

Я не відповідаю. У цьому немає потреби. Німа залишила мені дві роботи. Це була одна з них, і я з нею впоралася.

Бен знову кліпає й усвідомлює, що оточений селянами, вони обіймають його, їхні обличчя скупчилися в тривозі.

— Зі мною все гаразд, — заспокоює він, усміхаючись до них. — У нас тепер усе гаразд.

Епілог

Еморі сидить на підлозі сховища в Блекгелзі, перевіряючи купу домашніх завдань, поки Джек та інші учні пробивають стіну. Комахи м’яко плавають у тумані. Кілька днів вони імітували все, що бачили, і тепер, здається заспокоїлися. Але вони й досі інколи це роблять, щоб розвеселити дітей. Здається, їм подобається їхній сміх.

— Як довго вони проживуть? — запитує Еморі, єдина жителька села, з якою я досі маю контакт.

— Я не знаю, — зізнаюся я. — Мені відомо лише те, що знали Німа, Тея та Гефест. Комахи живляться туманом. Ми знаємо, що він розсіюється, але я поняття не маю, скільки часу знадобиться, щоб він повністю зник. Можливо, вам доведеться жити з ними деякий час.

Джек зупиняє дриль, потім переходить до іншої частини стіни й знову береться свердлити.

Еморі спускається сюди щодня, щоб побачити свого чоловіка, і дивується, що їй таки покращало. Вона не знає, як це зупинити, але вона вірить. Німа так багато зробила, щоб звільнити їх від людського контролю. Авжеж, вона не забуде про цих останніх п’ятьох людей, скутих ланцюгом її інструкцій.

— Хвей уже потрохи ходить, — розповідає йому Еморі крізь какофонію інструментів. — Їй дуже болить, але вона житиме. Клара не залишає її ні на мить.

Еморі перевіряє останній аркуш із домашнім завданням, відкладає його вбік і спостерігає за роботою учнів. Вони прокопали бетонну стіну й тепер розкопують м’яку землю за нею.

«Що вони роблять?» — цікавиться вона.

Вона знає, що це останнє доручення Німи, але не має жодного уявлення, у чому воно полягає. Вона точно запитувала про це вже сотню разів, але відповідь не змінилася. Я досі зв’язана наказами, які мені залишила Німа.

— Знаєш, що я думаю? — запитує Еморі, підходячи до чоловіка. Очі Джека досі заплющені, обличчя брудне, а волосся густо відросло за вуха. Вона з любов’ю відкидає його пасма назад.

— Авжеж, знаю, але ти все одно можеш мені розповісти, — кажу я. — Це мене збадьорить.

— Я думаю, Тея казала правду про Аділа. Гадаю, його вбила не вона.

Бідолашна Тея. Вона ледве дісталася ферм, перш ніж її поглинув туман. Авжеж, на превеликий подив, шістдесят один селянин, який був із нею, вижив. Щойно вони збагнули, що туман їм не зашкодить, вони згуртувалися навколо Теї в спробі захистити її, але це не допомогло. Вона загинула й у мить смерті думала про Гефеста.

— І хто, на твою думку, за це відповідальний? — ввічливо запитую я.

— Думаю, це ти вбила Аділа, використовуючи одного з цих учнів. Вони єдині були тут тієї ночі, окрім мене, Теї та Хвей.

— І навіщо мені це робити?

— Тому що, думаю, Німа насправді усе це не планувала, — пояснює вона. — Думаю, що й Аділ не планував, хоча ти, мабуть, змусила їх так думати. Гадаю, ти маніпулювала подіями від самого початку, щоб усе вийшло саме так, як ти хотіла.

— Я підкоряюся волі Німи, — заперечую я.

— Аділ розповів Матісу правду про смерть моєї мами, але звідки він дізнався? Німа не сказала б йому, і я не можу уявити, щоб це зробили Тея чи Гефест. Залишаєшся тільки ти. З усіх людей ти єдина на острові володіла цією інформацією.

— Я не людина, — досить педантично зауважую я.

Еморі ігнорує мене, захоплена потоком своїх підозр.

— Чому Гефест не вбив Аділа відразу після того, як до нього почали повертатися спогади? Він точно знав, де він живе.

— Доброзичливість, — непереконливо пропоную я.

— Здається, вигнання Аділа — саме твоя ідея, бо те, що з ним сталося, не було нещасним випадком. Він прокинувся в Блекгелзі, тому що ти так хотіла. Я думаю, що ти готувалася до цих подій роками, підштовхуючи багато дрібниць на свої місця.

— Звучить так, ніби це потребувало багато планування.

— Ні, якщо ти бачиш майбутнє.

— Я не бачу майбутнього, а перевіряю всі його можливі версії.

— А в чому різниця?

— Одне — математика, а інше — розвага, — кажу я.

— Хай там що, мені здається дивним, що ти дозволила мені підслухати суперечку Гефеста й Німи про їхній експеримент, коли легко могла б розвернути мене в інший бік.

Інструменти вмить замовкають, раптова тиша обриває хід думок Еморі. Земля обсипається там, де копали учні, оголюючи величезний корінь, електрика потріскує всередині напівпрозорої кори.

— Я бачила це раніше, — промовляє Еморі, обережно наближаючись до кореня із широко розплющеними від подиву очима. — Така сама лоза росла біля хатини Аділа. Що це?

— Це я, — відповідаю їй. — Принаймні частина мене. Моя коренева система поширюється під більшою частиною острова. Ебі — це скорочення від «штучний біологічний інтелект»[17]. І ти якраз дивишся на біологічну частину.

Еморі простягає руку, яка злегка тремтить.

— Ти прекрасна, — промовляє вона.

— Німа завжди так думала. Хочеш вір, хочеш ні, але твій народ зроблений майже з тих самих матеріалів.

— Отже, ми сім’я.

— Щось таке.

Еморі проводить пальцями по моїй шорсткій шкірі, здивована спорідненістю, яку відчуває. Мій голос звучить у її голові відтоді, як вона восьмирічною дівчинкою зійшла з вагончика. Їй ніколи не спадало на думку, що в мене взагалі може бути тіло.