Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 58)

Туман поглинає їх.

Розділ 78

Сет розводить пальці, за якими ховав обличчя, і бачить, як Еморі з простягнутою рукою стоїть у тумані. Комахи рукавичкою вкривають її, але ніяк їй не шкодять. Вони навіть зменшили своє світіння, і тепер дивитися просто на них набагато легше.

— Що за…

Еморі радісно всміхається й розганяє комах помахом руки.

— Я мала зрозуміти це одразу. Єдина людина, яка могла вбити Німу… — каже вона, — це сама Німа.

Розділ 79

Вагончик з гуркотом повертається до життя, відновлюючи підйом на вулкан.

Вони це ледве помічають. Клара здивовано озирається, а Сет ошелешено дивиться на Еморі. Сяйво комах відбивається від її одягу, мерехтить у її очах.

Клара невпевнено підводиться, сміючись, коли комахи імітують усе її тіло, їхнє сяйво тепле та привітне.

— Чому ми досі живі? — запитує Сет у спробі відігнати цікавих комах. Золота копія його обличчя утворюється в повітрі, так само нахмурюючись.

— Тея думала, що ви з мамою пройшли крізь туман, одягнуті в її костюми, але вона сама намагалася врятуватися в одному з них, і це не спрацювало, — розповідає Еморі. — Це змусило мене задуматися. Якщо пройти під туманом або над ним неможливо, як ви змогли пробратися крізь нього? Відповідь була такою очевидною, що ми навіть не думали про це. Ви просто пливли всередині. Німа маніпулювала нашими людьми протягом дев’яноста років після появи туману. Що, як вона адаптувала нас до цього нового світу? Що, як Тея вижила, коли погребла до туману, тому що Ебі послала по неї кількох селян?

— Ти ризикнула нашими життями заради цього?! — протестує Сет, його тон розганяє комах перед ним.

— Частково, — визнає вона, сміючись із його шоку. — Але є ще дещо, що мене турбує. Хто надів цей екстрактор пам’яті на голову Німи? Розтин показав, що в її організмі не було заспокійливого, тож вона могла чинити опір, але на її тілі не було жодних слідів боротьби, я це перевірила. Тієї ночі всі інші в селі мали синці й подряпини, але в Німи була лише рана від ножа й проламаний череп. Усе інше — неушкоджене.

Вони підіймаються крізь грозові хмари в прекрасне блакитне небо, дзвінкі удари дощу об метал різко припиняються. На секунду Еморі помилково вважає, що вони в безпеці, але потім згадує, що вони стоять на хиткому даху столітнього вагончика.

— Мамо? — запитує Клара, привертаючи до себе увагу.

— Вибач, — каже Еморі, яка старається не дивитися вниз. — Я задумалася. Про що я казала? О, так, оскільки не було жодних ознак боротьби, я почала загадуватися над питанням, чи міг хтось змусити Німу надіти екстрактор собі на голову, але це не збігалося з тим, що ми про неї дізналися. Тоді я згадала, що Німа навмисно перемкнула вимикач мерця тієї ночі, тому що її смерть — це єдина річ, здатна опустити бар’єр. Вона ризикнула геть усім, щоб подарувати нам світ, тож навіщо за якусь годину його забирати? Навіщо вбивати всіх нас, щоб покарати Гефеста?

Еморі всміхається своєму батькові.

— Це ти дав мені останній пазл, — промовляє вона, грайливо постукуючи по його грудях. — Коли я побачила, що ти ладен надіти на голову екстрактор пам’яті, щоб урятувати нас, усе стало на свої місця. Я задумалася про дні перед смертю Німи, згадувала всі ті речі, які вона робила та які були для неї незвичними. Вона попросила Гефеста перевірити склепіння на наявність тріщин, тому що знала — йому це знадобиться. Вона написала йому листа з вибаченнями й намагалася найняти мене на її місце в школі. Вона прощалася з нами весь час, ми просто її не чули. Це також пояснює, чому Німа попросила Тею відвезти її до маяка після удару ножем. У Блекгелзі було обладнання, яке б урятувало її життя, але вона пішла туди, де був екстрактор пам’яті. Вона не мала жодного наміру пережити ту ніч.

— Я провів із нею вечір, — заперечує Сет, хитаючи головою. — Вона не здавалася… Тобто вона нічого не говорила про…

— А про що ви говорили?

Він подумки повертається назад, намагаючись пригадати їхню останню прогулянку на човні під місячним небом. Останню їхню розмову.

— Про жаль, — зізнається він, його голос переповнюють емоції. — Про речі, які вона хотіла б зробити інакше. — Він опускає голову, бачачи розмову з позиції Еморі. — Ось чому вона згадала про Джудіт. Вона намагалася перепросити за те, що зробила.

Вагончик здригається, у полі зору з’являється платформа кальдери. Вони вже поза туманом, і повітря здається напрочуд однорідним, без золотистого сяйва комах, що наповнювало його.

— Німа хотіла дати нам майбутнє, але вона знала, що Гефест і Тея ніколи цього не приймуть, — пояснює Еморі. — Ось чому вона так прагнула, щоб її експеримент спрацював. Це б дало їй над ними контроль й усунуло б будь-яку загрозу з їхнього боку. Коли ж не вдалося, вона спробувала достукатися до них у селі. Вона попросила Хвей зіграти свій концерт, щоб довести, що ми еволюціонували, але вони відмовилися це побачити.

Еморі щасливо сміється, адреналін розливається її тілом.

— Це було в листі, який вона написала Гефесту, — продовжує вона. — Якщо вона не могла контролювати старійшин, то мусила їх стримати. Після провалу виступу вона спробувала ув’язнити їх у саду кальдери, але Гефест вирвався, коли ми намагалися його заспокоїти. Зрештою він напав на Німу, щоб захистити Тею, і це зірвало весь план. Гадаю, Німа вирішила перевести селян до Блекгелзу, тому більшість наших запасів опинилася там. Двері, напевно, не зупинили б туман, але це не мало значення. Їм потрібно було лише зупинити Тею та Гефеста. Після того, як туман загнав би їх у кальдеру, ми могли б вільно повернутися назад.

— Якщо її план був саме таким, то чому наступного ранку ми прокинулися зі стертими спогадами? — запитує Сет.

— Гефест знепритомнів після того, як вдарив Німу ножем, але незабаром він мав би прокинутися. Я думаю, що Німа бачила в стиранні пам’яті єдиний спосіб зупинити його, щоб він більше нікому не заподіяв шкоди. І коли він зрозумів би, що відбувається, ми б уже були в безпеці в Блекгелзі.

— Але ж ми прокинулися не в ньому, — заперечує Клара. — Нічого з цього не сталося.

— Через Аділа, — похмуро зауважує Еморі. — Я постійно думаю про те, чому він був на причалі маяка в ніч смерті Німи. Він стверджував, що вона перепросила його, але навіщо Німі робити це наодинці, коли вона збиралася просити вибачення в усього села? Навіщо їй ризикувати й бути так близько до людини, яка хотіла її вбити? Думаю, вона покликала Аділа, бо знала, що він їй знадобиться. Ебі згодовувала їй усі можливі варіанти майбутнього, тож вона, мабуть, знала, що ніч може піти не так, як їй хотілося б. Аділ мав нейродегенеративне захворювання, що давало йому стійкість до комендантської години або стирання пам’яті, і завдяки цьому він єдиний з усіх людей на острові міг вільно пересуватися. Тато бачив, як вони вдвох підіймалися сходами до маяка. Навіщо вона це зробила, якщо просто хотіла перепросити? Тому що Німі потрібно було показати йому, як обійти захист маяка. Думаю, вона розповіла йому, що планує зробити пізніше тієї ночі, і попросила забрати камінь пам’яті з її тіла після її смерті. Вона хотіла, щоб Аділ привів селян до Блекгелзу, ось чому він мав ключ. Маючи доступ до цього обладнання та інструкцій із її каменя пам’яті, ми б отримали все необхідне для розбудови нового суспільства. На жаль, Аділ розбив камінь пам’яті ще до того, як його бодай хтось переглянув.

Сет видихає, намагаючись примирити цю версію Аділа з тією, яку він знав. До свого вигнання він був добрим і турботливим, вільнодумним і абсолютно не мав у собі злоби. Він жив, щоб служити селу. Яким же покидьком він мав стати, щоб розтрощити їхнє майбутнє підбором свого чобота.

— Чому Аділ зробив щось аж таке жахливе? — запитує Клара, помічаючи страждання дідуся, і втішно бере його за руку.

— Тому що камінь показав би, що Німа вчинила самогубство, а Аділ не міг допустити, щоб про це довідалися, — відповідає Еморі, коли вагончик сповільнює хід для в’їзду на станцію. Усі селяни вибігають на платформу, з нетерпінням чекаючи на них.

— Аділ провів ніч за інсценуванням самогубства Німи, щоб воно мало вигляд погано прихованого вбивства, сподіваючись, що старійшини звинуватять у цьому одне одного. Ось чому він підкинув мені докази причетності Теї й, зрештою, привів її до Блекгелзу, коли я відмовилася просто прийняти цю версію. Він ненавидів старійшин і вважав, що нашому народові буде краще без них, але він не міг убити жодного з них, адже інші погрожували зашкодити його родині. Після того як Німа наклала на себе руки, рівняння раптом змінилося. Якби один із тих двох, що залишилися, убив іншого, він міг би вільно вбити того, хто вижив, без жодних наслідків.

Еморі журливо мотає головою.

— Він щиро любив село. Я вірю, що він намагався бути корисним.

— Німа, мабуть, думала так само, — каже Сет, спостерігаючи за птахами, що кружляють навколо вагончика. — Вони хотіли створити для нас новий світ, але обоє думали, що спочатку потрібно знищити старий. — Він зітхає. — І тепер ми не маємо жодного уявлення, як виростити більше дітей, і маємо лабораторію, повну обладнання, яким не знаємо, як користуватися. Джек та інші учні досі перебувають у пастці під землею. Старійшин, які могли б нам допомогти, немає, а Ебі чомусь дивно принишкла. Еморі, що ж нам робити далі?