Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 45)
— Це правда? — приголомшено перепитує Гефест.
Усі затамували дух. Навіть якби вони хотіли дихати, то все одно не змогли б. Кисень покинув маяк, наляканий тим, що буде далі.
Очі Еморі прикуті до Теї, тоді як Гефест вивчає частину обличчя своєї подруги, новоспечена підозра шкварчить у його думках, як масло на гарячій сковороді.
Клара обмінюється нервовим поглядом із Сетом.
Вони завмерли на місці, не впевнені, що робити далі. Ніхто ніколи не розмовляв зі старійшинами так, як Еморі. Кожна з їхніх генетично модифікованих клітин вимагає перепросити від її імені й вивести її з кімнати.
— Аділ бреше, — нарешті заявляє Тея. — Жодного нігтя не було, і я просто переодяглася. Мені нічого приховувати.
Погляд Гефеста переходить на Еморі. Його кулаки стиснуті, шиєю пробігає червоний рум’янець люті, неначе він щойно з’ясував, що вона його обманює.
— Це твої люди вбили мою матір, — гарчить він. — Перестань перекладати провину на когось іншого.
— Тоді чому Німа встановила свою систему захисту? — запитує Еморі, щосили намагаючись зберігати спокійний голос. — Якщо Німа хвилювалася через селян, вона могла б наказати Ебі ізолювати нас.
Тея повільно аплодує Еморі, приголомшуючи всіх присутніх.
— Ти правильно зробив, що дозволив їй провести розслідування, — каже вона Гефесту. — Ти добре попрацювала, Еморі, навіть якщо твої зусилля були марними. Так, Німа зрадила мене. І так, я б розлютилася через це, але ти бачила пошкодження її черепа. Я не маю в собі такої жорстокості. Я б убивала безкровно й ефективно, і всі сприйняли б це за нещасний випадок.
Її тон байдужий, а очі втупилися в Еморі. Вона хоче, щоб ця молода жінка почувалася такою ж тендітною, якою віднедавна почувається вона сама. А особливо, щоб почувалася такою ж вразливою.
Еморі спокійно дивиться на неї у відповідь.
— Це мало бути схожим на нещасний випадок, — промовляє вона. — Пожежа мала спалити тіло й знищити докази. Якби не дощ, нам би не було за що хапатися.
— Ти справді вважаєш мене такою дурною, щоб я могла довірити свій план примхам погоди, особливо під час сезону штормів? — глузує Тея. — Я не така вже й дурна, і ти це знаєш.
Еморі вагається, змушена визнати її правоту. За весь час, що вона знає Тею, та завжди була скрупульозною і точною. Це вбивство — як одяг, підібраний для неї не за розміром.
— Якби ці факти вказували на селянина, ви б уже погрожували йому екстрактором пам’яті, — заявляє Еморі, намагаючись повернути розмову в потрібне річище.
Очі Теї виблискують злістю.
— Ти, безсумнівно, маєш рацію. Цих заперечень забракне, щоб врятувати селянина, але лише тому, що ваші люди — витратний матеріал. Принесіть докази моєї провини, а не просто натяки, і я з радістю надіну екстрактор пам’яті. А доти тримай свої звинувачення при собі.
Розділ 59
Минуло п’ять хвилин після суперечки з Теєю, та в маяку досі відчувається напруження.
Старійшини висовують шухляди й висипають їхній вміст на підлогу, шукаючи ключ від Блекгелзу, який, на їхню думку, захований десь посеред речей Німи. Еморі й Клара переглядають чорні екрани в пошуку будь-якої інформації про експеримент, який Німа проводила в ніч своєї смерті.
Сет спостерігає за ними з-за дверей, його також охоплює відчуття, ніби власний світ перевертається догори дриґом.
Він шанував старійшин усе своє життя, щиро вірив у те, що вони знають, як краще для селян, навіть коли їхні рішення здавалися егоїстичними.
Еморі завжди думала, що ця віра природна, але це не так. Вона здобувалася важкою працею протягом багатьох років і вимагала проковтнути всі свої сумніви й стримувати запитання, які в нього виникали.
Це була його жертва.
Він думав, що заплющити очі — найкращий спосіб служити селу, але останні кілька годин показали, що він дурень. Тея відкрито назвала його людей — його друзів і сім’ю — «витратним матеріалом». Справа не лише в словах, які вжалили. А в отруті, яка вибризкувала з неї, коли вона їх вимовляла. Ненависть і презирство.
Відверта спроба завдати болю Еморі.
Щодо Німи… Його груди стискаються від однієї думки про неї. Він тримав її у своєму серці відтоді, як вона померла, захищаючи пам’ять про подругу від звинувачень, які кидали його донька й навіть Клара.
Але це зовсім інша річ. Тея підтвердила ці звинувачення, використовуючи докази, які він сам відкопав зі скель. Німа вбила цю жінку та ще багатьох інших протягом багатьох років, і вона сміялася разом з ним, коли він доправляв її сюди.
Він почувається так, ніби допомагав їй, ніби був співучасником.
Як він міг любити когось, у кому чаїлося стільки злоби? Як вона могла йому це дозволити?
— Який вигляд має ключ від Блекгелзу? — раптом запитує Еморі. Вона стоїть навколішки, оглядаючи нижню частину одного з механізмів.
— Маленька скляна кулька з червонуватим відтінком, — відповідає Тея з іншого кінця кімнати. У її голосі звучить нетерпіння. — Він у тебе?
— Ні, — відповідає Еморі, знову опускаючи погляд у підлогу. — Я просто хотіла знати, якщо раптом натраплю на нього.
Тея розчаровано відводить погляд, але Сет впізнає цей тон. Еморі знає більше, ніж каже.
Кілька годин тому він би розповів Теї про свої підозри. Він би вважав дії Еморі дріб’язковими й недалекоглядними, спрямованими на те, щоб просто збентежити Тею, але це було до того, як її маска впала.
— Якщо знайдеш ключ, дай мені знати, — продовжує Тея, хапаючи з полиці коробку, вміст якої викидає на підлогу. — У Блекгелзі є обладнання, яке може допомогти відновити бар’єри. Якщо нам пощастить, ми навіть зможемо знайти притулок для всіх, хто там є.
З протилежного кутка чути скрип — це Клара відкочує медичну ширму, яку вони бачили раніше. За нею стоїть дерев’яний стілець з високою спинкою, з ременями для зап’ясть і щиколоток та металевою пов’язкою для голови, яку можна затягнути кількома поворотами великого гвинта.
Сетові одразу ж стає зле. Він не знає, для чого це крісло, але стримувальні ремені красномовно свідчать про страждання.
На маленькому столику поруч стоїть металева коробка, яку Хвей принесла з кальдери. Клямка збоку відчинена, скляна каністра наполовину вийнята з м’якої внутрішньої частини. Клара витягує її повністю, відкриваючи дивну рослину із зазубреним листям і кількома жовтими бутонами.
— Це
— Наскільки сильний? — запитує Еморі з-за їхніх спин.
Тея обводить поглядом кімнату, потім підходить до невеликого механізму. Усередині червоного ореолу обертається ампула, у якій кружляють кілька крапель жовтої рідини.
— Цієї крихітної дози вистачить, щоб позбавити людину притомності на кілька годин, — повідомляє вона. — Зважаючи на кількість бруньок, зібраних із цього куща, Німа могла б створити достатньо заспокійливого, щоб вирубити ціле село.
Еморі бурмоче, ідея напрошується сама собою.
— Його потрібно колоти чи ковтати? — запитує вона.
— Колоти, — відповідає Тея. — Чому ти питаєш?
— Ти думаєш, що заспокійливе використовувалося для мертвої жінки, яку знайшов Сет? — запитує Еморі, ігноруючи питання Теї. — Аділ повідомив мені, що чув, як Німа розмовляла тут з іншою жінкою в ніч своєї загибелі.
Гефест сердито ступає крок до неї, змушуючи Сета швидко стати між ними. Він кидає застережливий погляд на його доньку, але розуміє її нетерпіння. Вона намагається врятувати весь острів, тоді як Гефест захищає пам’ять про жінку, яка наразила його на небезпеку.
— Я підслухала, як Німа говорила про експеримент, який вона збиралася провести, і про великий ризик для піддослідного, — розповідає Еморі, дивлячись повз батька на Гефеста. — Вона сказала, що коли все спрацює як належить, людство отримає шанс на краще майбутнє.
Тея презирливо фиркає.
— Ось що вона робила, на її думку! — вигукує вона, хитаючи головою. — Принаймні це пояснює, чому в крові мертвої жінки було повно конідій.
— Що таке конідії? — запитує Клара.
— Це гриб, який пов’язує нас із Ебі, — різко відповідає Тея. — Кілька сотень спор дозволять їй отримати доступ до наших думок, але для чогось більшого — скажімо, запровадження комендантської години або отримання контролю над тілом — в організмі людини має бути близько тисячі. Я провела розтин мертвої жінки, яку ти залишив у моїй лабораторії, Сете. У ній було вдвічі більше. Ось що її вбило. Ваші люди спроєктовані з нуля, щоб витримувати дуже багато конідій, але така кількість смертельна для звичайної людини. І так було завжди.
— Навіщо Німі навмисно наповнювати людський організм чимось, що, як вона знала, вб’є його? — нажахано запитує Сет.
Тея вивчає стілець, проводячи пальцями по заклепках, її відраза до його призначення очевидна.
— Коли ми прийшли працювати в Блекгелз, то обов’язковою умовою працевлаштування була імплантація Ебі, саме тому я і Гефест можемо її чути, — пояснює вона. — Наші дослідження коштували мільярди, і робота Ебі полягала в тому, щоб стежити за нашими думками та переконуватися, що ми не крадемо таємниці або не займаємося корпоративним шпигунством на користь конкурентів. Усім, хто покидав компанію, стирали пам’ять, тож вони не могли забрати із собою свої дослідження, але це був максимум, якого вона могла досягти. Німа завжди хотіла дати Ебі більший контроль над своїми співробітниками, але не могла знайти спосіб зробити це, не вбиваючи носія. Близько п’ятдесяти років тому вона прийшла до мене, стверджуючи, що знайшла спосіб, і просила моєї допомоги, щоб розпочати випробування на людях. Я переглянула її дослідження й не погодилася з ідеєю. Я прямо сказала, що будь-яка людина, на якій вона випробує свою процедуру, помре протягом декількох днів. Щобільше, я наклала б на себе руки, щоб не надати Ебі повний контроль над своїм тілом. Доволі наївна, я думала, що вона відмовилася від цієї ідеї.