Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 41)
Риси обличчя Аділа роздратовано сіпаються. Він переводить погляд на футболку, потім на її обличчя, намагаючись зрозуміти, чому вона не поспішає кидатися на Тею, стискаючи в руці цей доказ.
— Вона лежала біля Німи, — невдоволено каже він, дістаючи з кишені скляну кульку, щоб покатати її по столу великим пальцем. — Її теж зарізали. Твоя донька була з нею, намагалася зупинити кровотечу. Я припускаю, що це теж робота Теї, але хай там що, це сталося до мого приходу.
— А що робили всі інші? Усе село було на ногах.
— Я не бачив, — коротко каже він. — Їх не було на подвір’ї.
Він похмурий, Еморі це розуміє. Аділ ніколи не уявляв, що розмова зайде далі його звинувачень і демонстрування футболки. Він нічого з цього не репетирував. Якщо вона буде обережною, то, можливо, їй нарешті вдасться його підловити.
— Що ти зробив, коли побачив, як Тея вдарила Німу ножем?
— Я втік.
— Утік?
— Мене вигнали із села, Еморі. Мені сказали, що якщо я спілкуватимуся з кимось, їх уб’ють. Німа прийняла мене назад, але вона загинула. Я тривожився, що зроблять Тея або Гефест, якщо застануть мене там, тож, поки вони мене не побачили, я повернувся до своєї хатини.
Допивши чай, він несе порожню чашку до раковини, щоб помити її. Еморі задумливо дивиться йому в спину.
Він доволі вправний брехун, вона це визнає. Їй подали уривки правди, і їх майже достатньо, щоб замаскувати той факт, що вони насправді не збігаються. Це вражає і дратує.
— Як ти обпік руки? — запитує вона, із задоволенням помічаючи, як на мить напружуються його плечі.
— Я не пам’ятаю, — відповідає він.
— Це сталося, коли ти підпалив склад? — допитується Еморі. — Я помітила попіл під твоїми нігтями та знайшла одну з картин Маґдалини у твоїй хатині. Вона зберігалася на складі, і на рамі були криваві відбитки пальців, що свідчить про те, що ти врятував її від вогню. Це була кров Німи? Ти проломив їй голову, а потім підпалив склад, але тільки тоді усвідомив, що ось-ось спалиш роботи любої онуки?
Аділ стискає в руках ганчірку для миття посуду.
— Я віддав тобі одяг, — заявляє він, намагаючись опанувати себе. — Розповів тобі про ніготь. Чому ти й надалі ставиш мені запитання? Якщо ти перевіриш руку Теї, то побачиш, що моя правда.
— Знаєш, що в тебе спільного зі старійшинами? — різко запитує Еморі. — Ти відповідаєш лише на ті запитання, на які хочеш відповісти, і думаєш, що решта з нас такі дурні, що цього не помічають. Ти був на складі минулої ночі, і я думаю, що це ти намалював код до моргу на зап’ясті Клари. Ти хотів, щоб ми знайшли ці тіла. Що ти задумав?
Між ними зависає напружена пауза, і Еморі розуміє, що затамувала дух. Їй здається, що вона стоїть біля входу в темну печеру й чує, як щось ворушиться всередині. Вона не знає, чи варто далі тиснути на нього, чи відступити.
— Ти знаєш, чому мене вигнали, Еморі? — нарешті запитує він.
— Ти напав на Німу зі скальпелем.
— Не за це, — зауважує він, нарешті обертаючись до неї, його обличчя у тіні. — Мене вигнали, бо я почав згадувати певні речі.
— Наприклад?
Його голос змінюється, звучить низько й загрозливо. Волосся на шиї та руках Еморі стає дибки. Вона хитає ногами під столом. Вона не знає, чи загрожує їй небезпека, але чітко розуміє, що Аділ закипає від люті. Його гнів тихий, але він пашить ним, наче жаром.
— Я та інші учні, включно з твоїм чоловіком, були в експедиції. Одного разу ми пішли спати, а наступного дня я прокинувся в яскраво освітленій лабораторії, де працювало обладнання, якого я ніколи раніше не бачив. Неймовірне обладнання. Інші учні проводили експерименти, але вони спали. Я зрозумів, що ними керують, як і селянами сьогодні вночі.
Еморі, сама того не усвідомлюючи, підводиться на ноги.
— Джек не потонув? — заціпеніло запитує вона.
— Ні, — підтверджує він. — Ніхто з них не потонув. Я не знаю, чому прокинувся, а вони ні, але я три дні блукав нескінченними лабіринтами коридорів, поки Німа по мене не прийшла, — розповідає він. — Вона наказала Ебі стерти мені пам’ять, а потім відправила мене назад у село, але я поволі почав усе згадувати. Спочатку кошмари. Потім сни наяву, розмови з людьми, яких там не було. Я став малювати на стінах різні речі. Це було так, ніби мої спогади мимохіть витікали назовні.
Еморі хитнулася вперед, в голові запаморочилося.
— Ти кажеш мені, що Джек не загинув?
— Востаннє я бачив його, коли покидав ту лабораторію, — повідомляє Аділ. — Ось чому я переслідував Німу. Я не намагався завдати їй шкоди, просто хотів, щоб вона звільнила моїх друзів. Гефест вигнав мене із села, але Ебі вдалося переконати Німу відпустити мене, а не вбивати.
— Де він? — запитує Еморі.
Кожна її думка зайнята Джеком, загубленим у ночі. Джеком, який, можливо, живий. Джеком, який чекає, що вона прийде і знайде його. Раптом усе інше стає неважливим.
— За фермами, на дальньому боці пагорба з оливковим деревом на вершині, — повідомляє він, киваючи в бік нескінченної темряви за стінами. — Німа привела мене туди. Я побудував там свою хатину, просто біля дверей, щоб стежити, якщо раптом іншим вдасться вибратися на волю.
Еморі не чує останньої частини. Вона вже мчить до воріт.
Розділ 53
Дві години виснажливої подорожі знадобилося Еморі, щоб у непроглядній темряві дістатися хатини Аділа. Вона кульгає, бо підвернула щиколотку, поки дерлася на перший пагорб. Відтоді насилу тягнулася нерівною землею.
Еморі втомилась і хоче пити, з голови до ніг вкрита порізами й синцями. Вона не зупинялася ні перед чим. Адже переконана, що Джек замкнений у пастці за цими дверима й чекає на порятунок.
Дерево, на яке вказав Аділ, росте потойбіч струмка, на вершині ідеально круглого пагорба. У яскравому місячному сяйві стародавній стовбур викривлений у беззубе насуплене обличчя, а з його гілок звисають блискучі хмарки.
Кульгаючи на інший бік струмка, вона знаходить вмуровані в скелю сталеві двері. Вони дуже поіржавілі, з величезними вм’ятинами на поверхні.
— Як мені потрапити всередину? — запитує вона, проводячи руками по поверхні, відчайдушно шукаючи клямку чи кнопку.
— Туди неможливо зайти, — кажу я. — Це один із входів до Блекгелзу. Німа запечатала його сорок років тому.
— Джеку! — кричить вона, б’ючи по металу обома кулаками. — Джеку! Відгукнися.
Її голос луною розноситься по рівнинах, відчайдушний і самотній.
Не знаходячи клямки, вона кидається всім тілом на сталь, знову й знову, б’ючи ногами й кулаками, вигукуючи його ім’я, допоки зрештою геть знесилена не падає на землю.
— Ти весь цей час знала, що він живий! — вигукує вона. — Чому ти мені не сказала?
Я відповідаю на її запитання мовчанням.
— Відповідай! — кричить вона від безсилої люті. — Хоч раз, просто дай відповідь на моє питання!
Стискаючи коліна, Еморі згортається калачиком на землі, її груди важко здіймаються, вона ридає у відчаї за чоловіком, до якого не може дістатися.
Розділ 54
У хиткому вагоні Тея так міцно стискає зазубрений край віконної рами, що він впивається їй у долоні, викликаючи кровотечу. «Німа збрехала», — сердито думає вона.
Звіт Клари доводив, що врожай знищили такі самі хімікати, що використовувалися в стазисних капсулах у Блекгелзі. Коли відчинити капсули, вони з них одразу ж випускаються й витікають з вихлопних труб у море. Одна з цих труб пролягає під фермами, і вона тріснула. Хімікати просочилися в ґрунт, знищуючи посіви.
Це означає, що минулої ночі відчинили одну з капсул.
Цьому є два пояснення. Або капсула розкрилася через механічну несправність, або Німа спустилася туди минулої ночі та навмисно розбудила когось із людей від довгого сну.
Якщо це друге — а Тея в цьому переконана, — Блекгелз ніколи не був втраченим через туман. Разом з Гефестом вона провела останні кілька годин, обходила входи до Блекгелзу, перевіряла кожен із них по черзі у спробі знайти вхід, але всі вони були запечатані.
«Як я могла бути такою дурепою?» — думає вона, намагаючись пригадати, що саме сталося в ніч евакуації. Було вже пізно, і вона спала. Гефест з’явився в її спальні, очевидно, у паніці. Він сказав, що туман проник усередину й вони мусять тікати.
Вона пішла наосліп, плентаючись за ним.
Це був хаос. Сирени ревіли, противибухові двері з гуркотом зачинялися, люди волали від жаху. Вона гукала Еллі, відчайдушно намагаючись повернутися й визволити сестру зі стазису, але Гефест тримав її надто міцно попри всі її пручання.
Але насправді вона ж ніколи не
— Ти знав? — запитує вона вголос.
Гефест підводить голову. Він розкинувся на сидінні в задній частині вагончика, сплівши руки.
Тея не розмовляла з ним понад дві години, вир зради, підозр і гніву неухильно закручувався в її грудях. Він сподівався, що це мине або що її зіб’є з пантелику якась нова подробиця.
Він мав би знати краще. Деякі бурі слідують за тобою. Деякі шторми переконують тебе завжди стояти на їхньому шляху.
— Ні, — категорично відповідає він.
— Не бреши мені, Гефесте.
— Теє, не звинувачуй мене в цьому, — огризається він. — Якби я знав про Блекгелз, думаєш, я був би тут? Я б спав у ліжку та приймав би гарячий душ. Я б щодня відвідував Еллі.