Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 32)

«Не тільки я в це вірю», — думає вона. Якби вона попросила когось у селі описати старійшину, вони б, напевно, процитували цей рядок дослівно. Єдина людина, яка б цього не зробила, — її мама. Вона не може уявити, як їй було важко: повнитися сумнівами у світі переконань.

Кларі раптом стає соромно. Вона завжди так соромилася своєї матері, навіть маленькою дівчинкою. Вона хотіла, щоб та поводилася, як усі інші мами. Хотіла, щоб мама була тихою, невпевненою та м’якою. Після смерті батька у найтемніших своїх думках вона іноді бажала, щоб у тому човні пливла Еморі, а не Джек.

— У ніч перед убивством я чула, як Німа сперечалася з Гефестом про експеримент, який вона розробляла, — розповідає Еморі, блукаючи між столами. — Вона сказала мені, що всі попередні рази експеримент зазнавав невдачі, і якщо він не вдасться й цієї ночі, то вона буде змушена зробити щось жахливе. Я думаю, що вона говорила саме про це. Ці бідні люди — її невдачі. Чи є в цих записах якась інформація, яка пояснює, що саме вона з ними робила?

— Нічого, що б я розшифрувала. Можу лише сказати, що того, над ким Німа експериментувала в ніч своєї смерті, немає в цій кімнаті. Записи свідчать, що останнє тіло доставили три роки тому.

— Гефест може все це пояснити.

— Це буде легка розмова, — іронізує Клара, знімаючи з вішака сірий комбінезон і тримаючи його за плечі. — Це одяг часів до апокаліпсиса. Такий носили працівники Блекгелзу. Я бачила клапті цих комбінезонів під час експедиції, але нічого схожого на це.

Вона мацає тканину великим і вказівним пальцями.

— Він виготовлений із тканини, яка добре пропускає повітря, не вбирає плям і призначена для підтримки стабільної температури тіла незалежно від погоди. Це, мабуть, найсучасніший елемент обладнання на планеті. Чому це тут?

— Німа, мабуть, носила його, щоб зігрітися, — каже Еморі, тремтячи. — Тут надзвичайно холодно.

Вона обводить поглядом зморщені та м’які тіла, їхні довгі кінцівки та бліду шкіру. Вони схожі на щось із дна океану. Як вона могла колись повірити, що селяни та старійшини однакові?

— Тея сказала мені, що в Блекгелзі сплять сто сорок дев’ять людей, але не було способу до них дістатися, — задумливо каже вона. — Судячи з цього одягу й цих тіл, я б сказала, що вона або бреше мені, або хтось брехав їй.

— Тея одержима ідеєю потрапити всередину Блекгелзу, — зауважує Клара. — Вона тільки про це й говорила під час нашої подорожі. Якби вона знала, як дістатися до своєї старої лабораторії, я не впевнена, що ми б її знову коли-небудь побачили.

Еморі стукає по одній із каталок.

— Як вона розлютилася б, якби Німа мала доступ до Блекгелзу, але не сказала їй?

— Вона б оскаженіла.

— Достатньо, щоб убити?

— Так, — каже Клара. — Думаю, що так.

Розділ 41

Школа порожня, у ній лише спека й пил. Зазвичай діти мали б сидіти за партами, але немає ще рішення, хто замінить Німу.

Клара заходить всередину вслід за матір’ю, і її одразу ж охоплює задушливий смуток. На дошці розписаний останній урок Німи, а в теці лежать кілька аркушів із домашнім завданням і чекають на оцінку. На її столі стоїть траурний ліхтар, полум’я свічки мерехтить за зеленим рисовим папером. Поруч невеличка баночка з клеєм, а пензлик приклеївся до парти. Хтось із дітей, мабуть, зробив це для неї.

Вони її обожнювали. На відміну від Теї та Гефеста, Німа не боялася запитань. Їй подобалися суперечки й інші погляди. Вона була терплячою, коли її не розуміли, і приємно схвильованою, коли розуміли. Вона була хорошою вчителькою, і Клара відчувала вдячність до неї щоразу, коли заходила до цієї кімнати. Вона не може повірити, що Німа могла бути такою жінкою вдень, а вночі заходити до лазарету і вбивати людей. Жоден селянин на таке не здатен. Вони цінують життя понад усе. Чуже життя — на першому місці. Своє — на другому.

Еморі поглядає на траурний ліхтар, насупивши брови.

— Про що ти думаєш, мамо?

— Свічка майже догоріла, — каже вона. — Її запалили вчора ввечері.

— Це важливо?

— Стає дедалі важче сказати, — промовляє вона, знімаючи зі стіни ламіновану мапу, потім кладе її на одну із дитячих парт, а сама обабіч спирається на неї руками.

— Гефест знає про експерименти, які проводила його мати. Він не говоритиме з нами, але якщо ми з’ясуємо, де він жив, то зможемо обшукати те місце. Може, навіть знайдемо щось корисне.

— Як ми це зробимо? Гефест може жити будь-де на острові.

— Не будь-де. Я бачила, як він виходив із села, коли ввечері ходила купатися. Він завжди йшов на захід від воріт.

Її палець вказує на село, потім ковзає вузькою стежкою, що веде до невеликої затоки.

— Там внизу якась будівля, — каже Клара, помічаючи символ схрещених мечів над прямокутним блоком. — Може, це вона?

— Мабуть, так, бо там більше нічого немає. Скільки туди йти, Ебі? — запитує Еморі.

— Тридцять хвилин, — кажу я.

— А скільки часу пливти на човні?

— А хто погребе? — уриває Клара.

— Що це означає? — запитує Еморі.

— Ти знаєш, що це означає, — відповідає Клара. — Ти абсолютно не вмієш керувати човном. Ти гребтимеш колами близько години, а потім зрозумієш, що забула підняти якір, і кинеш весла у воду, коли намагатимешся це зробити. Як тато тебе називав?

— Морським леопардом, — відповідає Еморі, посміхаючись цьому спогаду. — Граціозним абсолютно скрізь, окрім океану.

— Я буду гребти, — вирішує Клара. — У мене ж досі є дозвіл від Теї. Ми плистимемо лише десять-п’ятнадцять хвилин залежно від течії.

Менш ніж за пів години вони проходять крізь морську стіну у відкриту воду, Клара просуває їх вперед витонченими помахами весла. Вона навчилася веслувати у свого батька, який завжди був у морі. Навіть маленьким хлопчиком він ніколи не сидів на місці в селі. Хотів досліджувати стародавні руїни та вирушати в пригоди разом із Теєю. Ставши учнем, брався за будь-яке завдання, яке вело його за межі стін.

Еморі завжди дивувало, що в Клари й Джека виявилося так багато спільного. Він помер, коли їй було дванадцять, та й навіть до того рідко бував удома. Як-то Джек передав доньці свою невгамовність? Чи це вірусом передавалося в тужливих поглядах на горизонт або розчарованих зітханнях, коли він чистив чергову картоплину? Чого він навчав Клару й коли він це робив?

— Ти думаєш про тата? — запитує Клара, помітивши вираз обличчя матері.

— Звідки ти знаєш?

— У тебе такий вигляд, немов ти згадала щось, що хочеш сказати йому, коли він повернеться додому.

Еморі сумно посміхається.

— Я думала, що дотепер перестану за ним сумувати, але… — Вона замовкає, знизуючи плечима. — Я, мабуть, думаю про нього по десять разів на день. Якби він був тут просто зараз, я б розповіла йому все, що ми зробили, а він би сказав щось таке… — Вона мотає головою, сміючись. — Дурниці. Чесно, це так безглуздо, але це допомогло б усе прояснити.

— Я теж за ним сумую, — промовляє Клара. — Можеш собі уявити, як би він розважався, гасаючи островом?

— Уявляєш факти! — заявляє Еморі, розсмішивши Клару. — Він указував би нам на кожну побачену тварину, повідомляв би їхні латинські назви й міграційні шляхи.

— Він справді любив факти?

— Не міг насититися ними, — відповідає Еморі, із задоволенням згадуючи цю забуту звичку свого чоловіка. — Думаю, саме тому він так любив бути підмайстром.

— Як ти… тобто ти ж не зовсім?..

— Як такий скептик, як я, закохався в щирого вірянина? — запитує Еморі, поки Клара намагається прогребти крізь сильну течію.

— Твій батько був підмайстром, але він також був добрим і люблячим, безтурботним і дурним. Його віра в старійшин — це лише частина його особистості. Він не був схожий на мого батька. Це не витісняло всі інші його риси. Він розумів, що я мала свої запитання, але цим у мені захоплювався. Ми любили одне одного, тому нам було легко жити з нашими сумнівами.

— Якщо ти змогла зробити це для нього, то чому не змогла для мене, коли я стала ученицею? — тихо запитує Клара.

Протягом багатьох років найкращим, на що вона могла сподіватися у своїх стосунках з Еморі, була тривожна тиша. І коли вона стала сама вирішувати щодо власного життя, здавалося, що мати вмила руки. Здавалося, вони не могли знайти спільної мови, тому ходили навшпиньки одна навколо одної, трималися до болю ввічливо й абсолютно поверхово, боячись зачепити будь-яку тему, яка могла б спровокувати суперечку.

Але сьогодні вони відчули себе командою. Еморі слухала її, довіряла їй і покладалася на неї.

А вона, зі свого боку, бачила, як кожна вада її матері перетворюється на сильний бік. Клара ще ніколи так не пишалася нею. Вона не може повірити, що їм залишилося бути разом менш як два дні.

Еморі мовчить так довго, що Клара майже перепрошує за те, що засмутила її, але коли мати знову озивається, її слова переповнені емоціями.

— Я мала б, — зізнається Еморі. — Я хотіла, та я просто була така… зла.

Вона ковтає, намагаючись опанувати себе. Її голова опущена, і вона нервово перебирає пальцями.

— Джек та інші загинули, бо повністю довіряли Теї. Вони вийшли в океан у шторм, тому що вона їм так сказала, навіть знаючи, що це може бути небезпечно. Але що більше я наголошувала на цьому, то більш ізольованою ставала. Правду кажучи, я думаю, що мені це подобалося, тому що це тримало мене в гніві, а поки я злилась, то могла зосередитися на чомусь, про що не говорили вголос.