Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 27)

— Віддати що?

Маґдалина мотає головою.

— Ніхто з них так і не сказав, і його одразу ж вигнали. І це останні слова, які я від нього чула.

Розділ 35

Штовхнувши дерев’яну хвіртку, Еморі та Клара заходять на ферми, що годують село. Вони розташовані на вузькому плато між підніжжям вулкана та скелястим узбережжям. Чорнозем багатий на поживні речовини, і всі мешканці мають ділянку завбільшки з десять стовпів, на яких мають вирощувати власну їжу.

Ділянки розбиті на рівні квадрати, де у впорядкованих рядах ростуть морква, авокадо й салат. Клаптики з червоними, зеленими й жовтими перцями обрамляють стебла кукурудзи, що проростає, наче феєрверк, а баклажани звисають аж занадто низько над купами сухого гною.

Тут є майже всі овочі, які тільки можна собі уявити, деякі з них ховаються під плющем, інші — страждають під палючим сонцем. Ліворуч біля огорожі збираються вівці, і майже на кожній ділянці стоїть вулик, щоб забезпечити селян медом.

Серед усього цього різнобарв’я та життя Еморі стривожено помічає велику гнилу ділянку, яка поширюється серед здорових рослин; овочі зогнили та втратили колір.

— Що могло спричинити таке за одну ніч? — запитує Еморі, зриваючи помідор із лози та спостерігаючи, як він розкладається в її руці. — Це може бути хвороба?

— Це не хвороба, — відповідає Клара. — Вони не діють так швидко.

Вона бере трохи ґрунту й нюхає його.

— Пахне хімікатами, — зауважує, пропускаючи його між пальцями. Попорпавшись у сумці, Клара дістає набір для тестування.

Їхню увагу привертає бурчання — Шилпа й Аббас тягнуть коров’ячу тушу до свіжовикопаної ями, залишивши лопати на землі. Вони такі забрьохані, ніби самі звідти виповзли.

Корова померла в укритті, яке селяни використовують, щоб врятуватися від спеки. На підлозі застигла калюжа крові, блискуча поверхня якої поцяткована слідами ніг.

Згодом Еморі зауважує, що Шилпа ходить босоніж, і простягає їй запасну пару взуття, яку я попросила її принести.

— Ви прийшли якраз вчасно, — вдячно відповідає Шилпа, занурюючи ноги у відро з водою, що стоїть поруч, і змиваючи бруд. — Земля нагрівається. Я вже думала, що доведеться бігти додому.

— Чому ти босоніж? — цікавиться Еморі.

— Гадки не маю, — знизує плечима Шилпа. — Я заснула в чоботях, а прокинулася вже без них. Хтось залишив мені свої сандалі, але вони не дуже годяться для цієї кам’янистої землі.

Зморшка на її лобі — єдина ознака здивування, оскільки весь ранок я вмовляла її приборкати цікавість.

— Ти чула про Німу та інших? — запитує Аббас.

— Мама знайшла їх.

— Корова була живою до комендантської години? — запитує Еморі, яка не слухала. Вона дивиться на липку багряну калюжу, де лежала корова.

— Так, — зітхає Шилпа. — Бідолаха померла в страху, поки ми спали.

— Це означає, що її кров за ніч застигла, — каже Еморі. — Ці сліди не можуть бути вашими. У твоїх черевиків був надламаний каблук?

— Саме так. Ти їх бачила?

— Ось відбиток у калюжі, — пояснює Еморі. — Хтось прийшов сюди в сандалях, але потім зрозумів, що вони не підходять для цієї місцевості. Він побачив, що ти спиш, поміняв свої сандалі на твої черевики та пішов на схід, але не сам. Разом із ним були ще двоє, ось їхні сліди.

Шилпа й Аббас обмінюються порожніми поглядами, а Еморі опускається на коліна біля калюжі, вивчаючи сліди в застиглій крові.

— Я знаю цю пару, — каже Еморі. — Це мої сліди, я тягнула візок. Тут видно рівчаки від коліс.

Подякувавши Шилпі та Аббасу за допомогу, Еморі взялася шукати й інші сліди, але дощ, що періщив усю ніч, змив їх. Вона доходить до східного краю ферм, позначеного пошматованими червоними прапорцями, які з роками стають усе більш потертими, але слідів більше не знаходить. За цією точкою місцевість стає кам’янистою й підступною. Її неможливо обробляти і майже так само важко перетнути.

Селянам забороняється перетинати цей кордон без супроводу старійшини, але немає жодної причини, чому б вони хотіли це зробити. Якщо комусь потрібно дістатися східного узбережжя острова, то він зазвичай користується човном або ж канатною дорогою до кальдери, а потім козячою стежкою вниз. Обидва шляхи набагато швидші, і так набагато менше шансів залишитися зі зламаною щиколоткою.

За кілька кроків попереду росте стара покручена яблуня, і, сховавшись під її гіллям, Еморі помічає третю пару слідів.

— Я покинула село, — спантеличено промовляє вона. — Як я знаю, тут є лише хатина Аділа. Що ж змусило трьох людей піти туди посеред ночі?

— З’ясуймо, — каже Клара, переступаючи лінію кордону.

Її тіло застигає на півкроці, а рот так і розтулений на слові «з’ясуймо».

— Ти знаєш, що я не можу дозволити тобі вийти за межі села, — кажу я подумки, розвертаючи її на місці, і веду назад до Еморі.

Діти іноді грають у цю гру, коли їм нудно, перевіряючи, як далеко вони зможуть зайти, перш ніж я візьму під контроль їхні тіла. Це не боляче. Вони просто на деякий час стають пасажирами.

— Навіщо ти це зробила? — запитує Клара, махаючи рукою на безплідну місцевість. — Я провела там останні три тижні.

— Ти була з Теєю, — зауважую я. — Якщо ти хочеш піти в розвідку з матір’ю, тобі потрібен дозвіл старійшини.

Клара кидає на матір благальний погляд, але думки Еморі вже в зовсім іншому місці.

— Якщо ти можеш контролювати будь-кого, то чому померла Німа? Як Аділу вдалося завдати їй шкоди стільки років тому?

— По-перше, я не можу контролювати людей. Я не пов’язана з ними так само, як із твоїм народом. Я навіть не можу вплинути на них комендантською годиною. По-друге, Аділ страждає на одну з нейродегенеративних хвороб, про які згадувала Тея сьогодні вранці. Вона вб’є його, але наразі він повністю вільний від мого контролю, і так було останні п’ять років. Зрештою, мені потрібно кілька секунд, щоб взяти під контроль чиєсь тіло. Будь-хто, хто діяв зопалу, ще й спонтанно, встиг би зарізати Німу.

— Якщо Аділ вільний від твого контролю, чому він не спробував завдати шкоди Німі раніше?

— Якби він це зробив, життя Маґдалини наразилось би на небезпеку, — кажу я. — Такими були умови його вигнання.

Еморі здригається, спостерігаючи як Клара повертається до прапорців, з тугою вдивляючись у далечінь.

— Хвей може бути десь там, — каже вона. — Будь ласка, мамо. Я мушу знайти її.

— Це надто небезпечно.

— Туман буде тут менш ніж за два дні. Зараз усе небезпечно.

Еморі безпорадно дивиться на доньку.

— Ебі, будь ласка, запитай Тею, чи може Клара піти зі мною. Я не впораюся з цим самотужки.

Розділ 36

Еморі ледь чутно зойкає, намагаючись утримати рівновагу на гравії, який вперто тягне її вниз пагорбом. Останню годину вони провели, йдучи за уламками дерев і дивними вцілілими слідами, полями гострої як бритва вулканічної породи й уздовж обвалених виступів, густими заростями кропиви та стародавніми асфальтованими дорогами, майже розтрощеними на щебінь.

Не раз їм доводилося повертатися назад, бо вони усвідомлювали, що геть заблукали, поки хтось із них не помічав ледь видимий обрис підбора в землі, який не змився дощем. Будь-хто, прийшовши сюди з іншою метою, уже давно здався б, але Еморі досі уявляє собі туман, що котиться селом, і крики Клари, коли він накриває її з головою.

Її донька вже майже на вершині й просувається без особливих зусиль. Почувши, що мати бореться зі схилом, вона спускається і простягає їй руку.

Еморі береться за неї із сумішшю заздрощів і гордості. Ще дитиною Клара використовувала опори радіовежі в селі як скелелазний каркас, а її друзі залишалися внизу та кликали її, коли вона підіймалася все вище й вище. На жаль, її вправність не поширювалася на спуск назад.

Еморі сумно всміхається, згадуючи, як їй доводилося заспокоювати заплакану Клару, поки її чоловік, Джек, підіймався драбиною, щоб до неї дістатися.

Вони разом видряпуються на пагорб і виходять на трав’янисту рівнину, де на березі струмка стоїть хатина, а за нею — ліс.

— Це тут жив Аділ увесь цей час? — недовірливо запитує Клара.

Вона не здається придатною для житла. Стіни складені з колод, зв’язаних між собою мотузками, що стоять просто в багнюці. Дах — провисла сітка, яка прогинається під травою та листям, що на ній нагромадилося. П’ять золотих вивільг гніздяться посеред цього безладу та співають від душі, намагаючись розвіяти те нещастя, що тримає все це вкупі.

Зниклий віз стояв покинутий біля хатини, одне його колесо тріснуло. Чотири жеребці граються навколо нього, ганяючись один за одним, та іржать, розмахуючи гривами й хвостами.

Еморі заздрить їхній енергії. Сонце нарешті зайшло за вулкан, але вони весь день йшли під його нещадними сліпучими променями. Вона почувається, наче халумі, перетриманий на сковорідці.

— Хвей? — гукає Клара, підбігаючи до хатини. — Хвей, ти там?

— Будь обережна, — попереджає Еморі, насторожено розглядаючи ігрища коней. Вона бачила кількох на фермах, але ніколи раніше не підходила так близько.

Вони лякають своїми величезними розмірами.

Не розгубившись, Клара зникає за брудною тканиною, що слугує дверима, але за кілька секунд висовує голову назад.

— Тут порожньо, — розчаровано каже вона. — Можеш зайти сюди та зробити те, що ти зазвичай робиш?