Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 19)

Аділ уникає натовпу й повільно шкандибає вгору сходами казарми на балкон горішнього поверху, він майже знесилений. Він працював усю ніч, і його самопочуття не найкраще. Він із нетерпінням чекає на тривалий відпочинок.

— Не зараз, — кажу я. — У нас ще багато роботи.

— Я знаю, — роздратовано відповідає він.

Він звішує ноги, як тоді, коли приходив сюди з Матісом у дитинстві. Його досі злить, що йому не дозволили побувати на похороні його найкращого друга. «Такі правила села», — думає він. Вони створені для тих, кому ніколи не доведеться їх дотримуватися.

Він із нетерпінням чекає, щоб усе змінити. Аділ зруйнує кожну брехню, на якій побудоване це місце, стовп за стовпом, старійшину за старійшиною. Наступним помре Гефест. Потім Тея. Він не дасть цьому сліпому рабству тривати довше, ніж потрібно.

З висоти балкона він бачить сім тіл, покладених біля станції канатної дороги, кожне з яких накрите простирадлом. Тея підіймається сходами, щоб звернутися до селян, її вираз обличчя, як завжди, доволі грізний. Вона й так вища за багатьох селян, а додаткова висота сходів робить її ще величнішою. Селянам доводиться витягувати шиї вгору.

— Наскільки важко їй не посміхатися? — запитує мене Аділ.

— Доброта завжди на першому місці, — нагадую йому неофіційний закон села.

— Облиш це, Ебі, — відповідає він. — Вона ненавиділа Німу майже так само, як і я. З хвилини на хвилину вона ще й заспівати може.

— Сьогодні нас спіткала жахлива трагедія, — промовляє Тея, не звернувши ані найменшої уваги на уїдливий коментар Аділа. — Ми думаємо, що склад загорівся вчора ввечері після настання комендантської години. Наша люба Німа розбудила шістьох наших друзів, очевидно, сподіваючись, що вони допоможуть їй впоратися з полум’ям. На жаль, вони загинули, надихавшись диму, а на бідолашну Німу обвалилася стеля.

У натовпі лунають шоковані вигуки, а потім зойки відчаю.

— Гарна історія, — вдячно бурмоче Аділ.

— Я рада, що тобі сподобалось, — відповідаю я. — Це я придумала.

Тея терпить прояви скорботи тридцять секунд, а потім закликає всіх до тиші.

— Похорон відбудеться сьогодні ввечері, але наразі ми всі маємо виконувати свої обов’язки. У вас є година, щоб повернутися на ферми…

Різке покашлювання уриває її промову, Еморі, похитуючись, виходить із задимленого складу, її обличчя й сукня вкриті сажею.

— Теє, — хрипко кличе вона. — Теє!

Мружачись від диму, що потрапив їй в очі, вона розуміє, що між нею та старійшиною стоїть усе село. Еморі розглядає їх і береться продиратися крізь натовп спітнілих тіл, ігноруючи їхні осудливі погляди.

— Вона анітрохи не змінилася, — бурмоче Аділ, спостерігаючи, як Еморі пробивається до простору біля сходів, де на неї чекає Тея.

— У чому справа, Еморі? — запитує Тея. — Зараз час для пошани й поваги.

— Тут щось не сходиться, — каже Еморі, не звертаючи на неї уваги.

Волосся на руках вигнанця стає дибки.

— У Німи на грудях є рана приблизно такої ширини, — пояснює Еморі, тримаючи великий і вказівний пальці на відстані двох сантиметрів один від одного. — Вона відповідає ширині леза, можливо, ножа.

— Зараз не час, — шипить Тея, озираючись на натовп.

— На складі немає нічого, що могло залишити таке поранення, — спантеличено продовжує Еморі. Вона стоїть біля підніжжя сходів у довгій тіні Теї. Вона схожа на маленький кущик поруч із величною сосною.

— Не будь дурепою, — відповідає Тея. — Хай що завдало таку рану, воно, найімовірніше, згоріло під час пожежі.

— Вогонь не дістався до Німи, — заперечує Еморі. — Дощ загасив вогонь у задній частині складу.

Аділ похитнувся, йому бракує повітря.

— Можливо, вона поранилася десь у селі та згодом пришкандибала на склад, — припускає Тея, відчайдушно бажаючи закінчення цього діалогу.

— Хіба б там не було слідів крові?

— Ні, якщо вона перед цим перев’язала рану.

— На тілі не було бинта, коли я знайшла її.

Натовп невдоволено перешіптується. Зі старійшинами так не розмовляють, і вже точно не варто так поводитися поряд з мертвими.

Тея дивиться на Еморі з такою ненавистю, що навіть люди, які стоять поруч, відступають убік. Еморі відповідає їй таким самим поглядом, навіть не думаючи підкорятися. Аділ насолоджувався б цим видовищем, якби не хвилювався за дівчину. Він знає, що трапляється із селянами за відмову коритися.

— Ти запитала про це Ебі? — цікавиться Тея.

— Вона сказала мені, що травми завдали уламки, які впали на неї.

— От і все.

— Але…

— Досить! — Тея вмить змахує рукою. — Німа віддано служила цьому селу понад дев’яносто років та навчала всіх присутніх, включно з тобою. Чи не могла б ти хоч раз бути вдячною за все, що вона зробила, і просто віддати їй шану, не влаштовуючи сцен?

Еморі озирається на заплакані обличчя, розуміючи, що зайшла надто далеко.

— Вибачте, — бурмоче вона. — Я не хотіла…

— Просто йди, — каже Тея.

Еморі ступає кілька кроків, і її затуляє тінь Аділа, який стежить за нею згори, тримаючи руку на кишені зі скляною кулею.

— Чи маю я хвилюватися? — запитує він, дивлячись на її кучеряве каштанове волосся.

— Еморі — єдина людина в селі, здатна з’ясувати, що насправді сталося минулої ночі, — кажу я.

— Тоді тобі краще відвернути її увагу, — каже він. — Бо якщо вона все з’ясує, нам усім кінець.

Розділ 25

Поки всі оплакують втрату на подвір’ї, Еморі підіймається скрипучими сходами та прямує до кімнати Німи. Її обличчя похмуре, а плечі напружені. Вона досі сердиться на себе. Люди ще не встигли отямитися, а вона так відчайдушно прагнула докопатися до істини, що просто розтоптала їхнє горе. Цю рису вона завжди ненавиділа в собі.

Вона вже збирається відсунути завісу, що веде до кімнати Німи, коли мій голос зупиняє її на півкроці.

— Якщо ти зайдеш у ці двері, наслідки будуть жахливі, — кажу я.

— Тоді скажи мені правду, — люто відповідає вона. — Її поранив не уламок, і ти це знаєш. Там не знайшлося нічого такого, що порізало б її так глибоко або так чисто. Я обшукала кожен куточок складу і не знайшла жодних пояснень.

— Ти помиляєшся.

— А ти брешеш, — обурено каже вона.

Я й раніше приховувала від неї правду, але завжди через замовчування або хитре ухиляння від відповіді. Це вперше я просто заперечую щось таке очевидно правдиве. І вона реагує передбачувано.

— Німа не полізла б у склад, охоплений вогнем, — сердито зауважує вона. — А навіть якби й так, чому вона розбудила лише шістьох людей, щоб ті допомогли їй впоратися з пожежею, а не все село? І чому вони не витягнули шланг?

На її запитання я відповідаю мовчанням.

— Гаразд, — гірко каже вона. — Я сама знайду відповіді.

Вона заходить до кімнати Німи й роззирається. Усередині похмуро, віконниці зачинені, як і вчора. Односпальне ліжко застелене, через його край вишукано перекинутий плед. На тумбочці лежить пошарпана книжка, а одна з дверцят шафи прочинена й оголює довгі сукні й мантії. Еморі ніколи не бачила, щоб старійшина носила щось інше. Вона принесла свою скромність ще зі старого світу.

Еморі витягує одну із суконь і ніжно торкається тканини.

Вона досі пахне Німою. М’ятою й апельсином. М’яту вона кладе в чай, апельсин з’їдає одразу ж після першої перерви.

Еморі огортає гострий біль втрати, а потім раптовий спалах жалю до свого батька. Сет був найкращим другом Німи. Єдиною людиною, на яку вона покладалась. Він важко це переживатиме.

— Він знає? — запитує вона в думках.

— Він ще спить, — кажу я. — Я повідомлю йому, коли він прокинеться.

Еморі стає навколішки й заглядає під ліжко. Вона почувається безглуздо, ніби розігрує сцену з однієї з улюблених книжок, але минулої ночі сталося щось жахливе, і Тея або бреше, або не розуміє, що помиляється. Жодне з пояснень не задовольняє Еморі. Не знайшовши нічого під ліжком, вона обшукує задню стінку шафи, потім обмацує краї портретів і намагається пригадати все, чого її навчив Шерлок Голмс.

Окрім кількох вибитих цвяхів і великої кількості пилу, вона нічого не знаходить.