Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 16)

— Чому?

Дорога попереду сповнена мороку й усіяна тернами, але він ніколи не відмовив би Німі у відповіді.

— Бо щоразу, коли я думаю про це, згадую Джудіт.

— Твою дружину?

— Вона померла від лихоманки двадцять років тому. — Він ковтає, відчуваючи, як прокидається давній біль.

— Мені шкода… Якою вона була? Я її майже не знала.

— Вона була підмайстром, як і я, — відповідає він, дивуючись такому раптовому інтересу. Це вперше Німа розпитує про Джудіт. — Вона була розумною й веселою і хотіла для всіх лише найкращого. Не було більше нікого, схожого на неї.

Він губиться у своїх спогадах.

— Я іноді бачу її в Еморі, — каже він і ніжно всміхається. — У неї така сама манера говорити, а коли вона невпевнена, так само нахиляє голову. — Його голос твердне. — Я просто хотів би, щоб вона успадкувала деякі інші риси своєї матері.

— Еморі — чудова дівчина, — промовляє Німа. — Ти надто суворий до неї.

— Матіс завжди казав те саме, — зізнається він. — Іноді я думаю, чи ладнали б ми краще, якби Джудіт була жива. Вона мала більше терпіння до Еморі, ніж я. Здавалося, вона краще її розуміла.

— Еморі чудово пасувала б старому світові, — відповідає Німа. — Вона має навички, які нам уже просто не потрібні, але колись цінувалися. У мене були друзі, які її обожнювали б. Вони заробляли на життя розгадуванням головоломок. Думаю, Еморі була б у захваті від такої роботи.

Їхній маленький човен пропливає мис, світло маяка розсіює навколишню темряву. У його переривчастому світлі Німа помічає згорблену постать, що вештається набережною біля підніжжя скель.

Її серце завмирає.

— Це Аділ? — запитує вона подумки.

— Так, — кажу я. — Він нам знадобиться.

— Знадобиться? Він намагався вбити мене! Твоє прохання — єдина причина, чому я погодилася на вигнання, а не на страту, адже вважала, що він ніколи не посміє знову до мене наблизитись.

— Я попросила тебе вигнати його, бо знала, що колись настане цей момент. Я готувалася до цих подій ще до того, як ти усвідомила, чого хочеш насправді. Аділ — ідеальний інструмент для нашого плану. Він може вільно пересуватися під час комендантської години, а його ненависть до тебе дає змогу легко ним маніпулювати.

— Чому ти не повідомила мене про це раніше? — запитує Німа.

— Це вплинуло б на твоє рішення, — кажу я, щоб угамувати її паніку. — Я бачила, як усе відбувається, Німо. Я передивилася сотні можливих версій майбутнього, але всі вони, зрештою, закінчаться руйнацією. Лише один шлях приведе нас до бажаного результату. Без Аділа ми точно не зможемо досягти успіху.

Німа відчуває хвилю занепокоєння.

— Іноді я не розумію, чи ти дієш за моїми бажаннями, чи, навпаки, схиляєш до своїх.

— Я не здатна бажати, — зауважую я. — Ти створила мене, щоб я бачила крізь незграбність слів і погано сформульовані інструкції. Я дію згідно з намірами, що ховаються під ними. Я знаю, що в тебе на серці, Німо. Я знаю, чого ти справді хочеш, і збираюся дати тобі це.

— Можливо, Ебі, але я не просто одна із селян. Тобі не дозволено щось від мене приховувати.

Її гнів цілком зрозумілий, але базується на хибній логіці. Авжеж, я приховую від неї певні речі.

Але вона сама цього бажає, навіть якщо й не усвідомлює.

Протягом дев’яноста років я керую селом, отримуючи від Німи мінімум вказівок, щодня ухвалюючи сотні дрібних рішень від її імені. Що дужче вона прив’язувалася до мешканців села, то важче їй було наражати їх на небезпеку, і тепер я маю взятися за розв’язання складних проблем.

Німа не розуміє, що для успіху її плану мені доводиться поводитись із нею, як з усіма іншими: приховувати деяку інформацію та тонко маніпулювати її діями. Як і будь-яку іншу людину, емоції роблять її нестабільною. Не можна покладатися на те, що вона діятиме логічно, навіть заради власних цілей, які я й підтримую. Іноді єдиний спосіб виграти гру — це дозволити фігурам думати, що вони самі в неї грають.

— І що мені тепер робити? — запитує Сет. — Пливти до узбережжя?

Німа нервово вдивляється в темряву.

— Не думаю, що в нас є вибір, — врешті промовляє вона.

50 годин до вимирання людства

Розділ 18

Світає, помаранчеве сонячне світло розливається над островом.

На західному узбережжі, за тридцять хвилин ходьби від села, Гефест спить на брудному матраці в старому бункері часів Другої світової війни.

Під його носом засохла кров, видніються свіжі синці на обличчі, а руки подряпані нігтями десятка рук. Він повністю голий, і його шкіра блищить від поту.

Реве сигнал тривоги. Він розплющує око, залите кров’ю, і бачить миготіння червоного світла на стіні.

Струсивши із себе заціпеніння, схоплюється на ноги та шкандибає до саморобного осцилографа[4], який стоїть на столі серед уламків різної техніки. Він бере його обома руками й починає трясти.

— Він правильно показує? — запитує він у мене.

— Так.

Він ричить і жбурляє прилад об стіну, змітає рукою все з робочого стола.

— Де моя мати?

— У селі, — кажу я.

Розділ 19

Еморі зі стогоном прокидається о сьомій ранку, а в її думках продовжує лунати світанковий дзвін. Її тіло затерпло, адже всю ніч вона спала на бетоні, а ранкове сонце світить просто в очі. Повітря вологе від дощу, а жовта сукня наскрізь промокла. У роті неприємний присмак — минулого вечора вона не почистила зуби.

Її тіло огортає чорний дим.

Різко обернувшись до воріт, Еморі бачить, як за будівлями казарми здіймаються величезні клуби диму.

— Пожежа! — кричить вона, схоплюючись на ноги. — Пожежа!

Неконтрольована пожежа — одна з найнебезпечніших речей, які можуть спіткати село, тому й приборкати вогонь потрібно якнайшвидше.

Еморі мчить крізь ворота й різко зупиняється на подвір’ї. Земля пошарпана, квітники витоптані, голівки квіток відірвані від стебел. Остання статуя Матіса лежить на землі, відбита голова валяється збоку, а рука, що тримає яблуко, розтрощена на маленькі шматочки.

— Що сталося? — запитує вона й шоковано оглядає пошкодження. Цього всього не було, коли вона лягала спати.

Еморі ступає крок до статуї, але повз неї пролітає клубок чорного диму, і вона згадує про важливіші речі.

Оббігши задню частину казарм, вона бачить, що горить один зі складів, а язики безжалісного полум’я вже пробиваються крізь дах. Очевидно, що він палає вже кілька годин, але ніхто не прокинувся, щоб загасити вогонь. Їм пощастило, що почався дощ. Злива не дала полум’ю поширитися на сусідні будівлі.

Наближаючись до дверей, Еморі знаходить у багнюці самотній сандалик.

— Там хтось є? — запитує вона, намагаючись бодай щось розгледіти крізь дим.

— Так, — відповідаю я.

Ставні казарм починають грюкати — люди прокидаються зі сну.

— Пожежа! — гукає до них Еморі, прикладаючи долоні до рота. — Хто-небудь, принесіть шланг.

Знову зосередившись на складі, вона відриває смужку лляної тканини від своєї сукні, прикладає її до рота й заходить усередину.

— Агов! Мене хтось чує? — кричить Еморі, обережно ступаючи крізь уламки, поки густий маслянистий дим пасмами обвиває її.

Дощ ллється крізь діру в стелі, перетворюючи попіл на підлозі на пасту, яка тепер вкриває її ноги. Склад зловісно стогне, балки над головою тріщать, загрожуючи обвалитися в будь-який момент.

— Ліворуч, — підказую я. — Але ступай обережно.

Шматок білої тканини привертає її увагу. Навіть заплямований і брудний, він здається неймовірно яскравим на тлі темних відтінків. Вона підходить ближче й бачить поділ довгої сукні та пару брудних ніг, що стирчать з-під купи уламків.

— Ні! — кричить вона, впізнаючи вчорашню сукню. — Ні, ні.

Вона відкидає шматки обваленої стелі, доки не дістається до тіла Німи, що лежить повністю нерухомо, — дерев’яна балка сильно розтрощила її череп.