Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 11)

— Я намагаюся, — промовляє вона, торкаючись рукою шраму на передпліччі. — Твій прадід був жорстоким. У селі таке недопустимо. Розумієш?

— Ні, — зізнається Шерко.

— Я рада, — ласкаво каже вона. — На жаль, я живу набагато довше за тебе, і за цей час набралася багато поганих звичок. Мені не так легко прощати людям, як тобі, але я намагаюся стати кращою.

Німа помічає Сета у дверях і підіймає один палець, показуючи, що урок закінчиться за хвилину.

Схрестивши руки, він чекає в густому затінку, допоки діти не вибігають на вулицю гратися. Німа виходить слідом за ними.

— У вас є година, — гукає вона, коли ті зникають у дворі.

— Урок минув добре? — запитує Сет.

— Хтось із них завжди мене дивує, — відповідає Німа й збирає своє довге сиве волосся в пучок, закріплюючи його олівцем.

Вона здається йому дуже втомленою. Її очі червоні, а під ними темні кола, у кінцівках відчувається важкість, яка зазвичай їй не властива. Уперше він помічає тягар віку, який тисне на неї, усі ті невидимі роки, що тягнуться позаду. Еморі мала рацію. Щось її турбує.

— Як ти сьогодні почуваєшся? — запитує Німа, зауважуючи його пильну увагу. — Було дивно не бачити Матіса за сніданком.

— Мій батько прожив довге життя в служінні селу, — відповідає він автоматично. — Я пишаюся ним.

— Це ж я, Сете, — лагідно мовить вона. — Ти можеш визнати, що тобі сумно.

— Пропав його камінь пам’яті, — вигукує він, і його слова просякнуті болем. — Ебі каже, що його віднесло хвилями в океан.

— Справді? — Голос Німи напружений. — Мені дуже шкода, це справді жахливо. Я не можу уявити, як вам зараз важко. — Вона кладе руку на серце. — Ми будемо розповідати історії про нього одне одному. Так ми збережемо його пам’ять.

Сет відвертається, щоб приховати емоції, і витирає сльози, якими налилися його очі. Німа дає йому час, якщо він хоче ще щось додати, але Сет воліє приховувати почуття, а не зациклюватися на них. Він поводився так само, коли загинула його дружина, передивлявся її камінь тижнями, переживаючи їхнє спільне життя кожної тихої миті. У колі друзів він вдавав, що все гаразд. Сміявся, жартував і працював, як завжди, розігрував правдоподібну виставу свого колишнього життя.

Саме Еморі зробила його таким.

Одного разу він побачив свою доньку, яка бігла через подвір’я, її волосся вільно розвівалося. Джудіт єдина завжди його заплітала, і згадка про це розбивала йому серце. Емоції вирвалися з нього, і Сет без упину ридав цілий місяць.

— Я сподівалася, що ти зможеш відвезти мене до маяка сьогодні ввечері, — каже Німа, змінюючи тему розмови. — Мені потрібно провести один експеримент.

Сет повільно зітхає. У маяку лабораторія Німи, у якій він ніколи не бував. Щоразу, коли Німа туди приїжджає, вона працює всю ніч, а він спить у човні, щоб наступного ранку відвезти її назад. Він завжди прокидається з відчуттям, ніби його затиснули в кулаці. Після минулої ночі на пірсі він із нетерпінням чекав на можливість виспатися сьогодні у власному ліжку.

— О котрій ти хочеш вирушити?

— Незадовго до комендантської години. Я звільню тебе на ніч.

— Зустрінемось на пірсі, — погоджується він.

Розділ 12

Аділ сидить на березі струмка, точить каменем ніж і спостерігає за кіньми, що бавляться в багнюці на іншому березі. Він повністю голий, його ноги занурені в прохолодну воду, а думки пливуть за течією. Він такий виснажений, що схожий на в’язку дров, яку склали докупи й накрили простирадлом.

За п’ять років, відколи його вигнали із села, він дослідив острів від краю до краю, гублячи цілі дні в спогадах, захованих у каменях пам’яті, знайдених серед руїн. Він виходив з їхнього яскравого сучасного світу та щоразу повертався в похмуру реальність власного життя.

Він би вже давно з цим покінчив, якби не ненависть до старійшин, зокрема до Німи. Думка про можливість одного дня звільнити своїх друзів від того, що вона з ними робить, — єдина причина, чому він досі живий. Ця мрія і вбиває, і підтримує його.

Він притискає великий палець до краю леза, пускаючи кров. Задоволений, кидає камінь у струмок.

— Сьогодні ввечері Німа прибуде до маяка, — кажу я йому в думках. — Я приготувала для тебе човен. Він в бухті неподалік звідси. Я хочу, щоб ти взяв його і приплив туди ще до її прибуття.

Він кліпає очима, здивований моїми словами.

Німа хотіла бачити його вигнанцем в усіх значеннях цього слова і заборонила мені розмовляти з ним без крайньої потреби. Тепер він почув мене вдруге за два дні, що вдвічі більше, ніж наше спілкування за останні п’ять років.

Він намагається озватися, але його голос, яким він не користувався доволі довго, наче застряг у горлі та покрився пилом. Ставши на коліна, він ковтає води з прохолодного струмка, потім пробує ще раз.

— Ти ж знаєш, що я зроблю, якщо підійду до неї надто близько, — каже він, відкашлюючись після кожного слова.

— Я чую твої думки, Аділе, — кажу я. — Я знаю, що ти про це мрієш. Я знаю, як усе серйозно.

— Тоді чому ти хочеш, щоб я туди прибув? — підозріло запитує він.

— Сьогодні ввечері Німа збирається провести експеримент, який, на її думку, відкриє шлях до кращого, мирного майбутнього. Шанси на успіх невеликі, а якщо експеримент не спрацює, то запустить катастрофічний ланцюг подій, який за шістдесят одну годину призведе до загибелі всіх на цьому острові.

Він підіймає ніж, вдивляючись у своє спотворене відображення на металі. Його тіло струшує потужний кашель, а краплі крові бризкають на лезо.

— Ти хочеш, щоб я вбив її до того, як вона проведе експеримент? — усвідомлює він і витирає кров великим пальцем.

— Я не здатна хотіти, — кажу я. — Мене створили беззаперечно виконувати вказівки Німи, а її інструкції вимагають, щоб я захищала людство від будь-якої загрози.

— Навіть якщо ця загроза — сама Німа?

— Навіть якщо ця загроза — сама Німа, — підтверджую я.

Розділ 13

Клара стрибає вперед і ловить Хвей за руку, якою та вільно махає, коли сипучий гравій вислизає з-під її ніг і з гуркотом летить у прірву ліворуч від неї. Міцно притиснувшись одна до одної, вони слухають, як відскакує каміння, а потім кидають швидкий неспокійний погляд на безкраї рівнини, що розкинулися далеко внизу пухнастою ковдрою.

— Ні, — каже Хвей, мотаючи головою, і знову відводить погляд.

Досі вона ніколи не підіймалася вище за третій поверх гуртожитку, тож не знала, як сильно боїться висоти.

Вони вже недалеко від жерла вулкана, але вузька стежка тут крутіша, а земля підступніша. Тея йде попереду, зникаючи в парі, що виходить із розжареної землі, а Хвей і Клара йдуть позаду. Уже трохи за полудень, а це найспекотніша частина дня. Сонце за кілька сантиметрів від їхньої вкритої пухирцями шкіри, і єдина тінь — їхня, вони тягнуть її за собою.

Клара тримається досить непогано, але Хвей важко дихає, кожен крок стає для неї випробуванням. Їй потрібен відпочинок, але вона соромиться про нього просити. Я пропонувала сказати про це Теї від її імені, але вона не дозволила. Зазвичай я б проігнорувала її заборону, але пульс у Хвей сильний, серцебиття рівне, і дихає вона доволі вільно. Я зобов’язана дбати про здоров’я мешканців села. Допоки на мені лежить такий обов’язок, я зроблю все можливе, щоб вони були щасливі.

— З тобою все гаразд? — запитує Клара з наміром переконатись, що Хвей міцно стоїть на ногах, перш ніж відпустити її руку.

— Як же я це ненавиджу, — відповідає подруга.

— Звучить справедливо, — погоджується Клара і простягає Хвей флягу з водою.

Та намагається відштовхнути її.

— Ми відстаємо.

— Хіба ми не знаємо, де вершина вулкана? — доброзичливо відповідає Клара. — Віддихайся. Коли дійдемо, тоді й дійдемо.

Хвей вдячно відпиває з фляги, тепла вода стікає її підборіддям.

Поки вона п’є, Клара шукає на землі вагон поїзда, з якого вони вирушили, але той зник у масі коричневої та зеленої землі. Вона бачить орла, що кружляє внизу у теплому потоці вітру, який обдуває її обличчя.

Клара сяє від радості, відчуваючи захват від усього, що з нею відбувається.

Усе своє життя вона прокидалася й засинала в селі без змоги жити якось інакше. Але за останні два тижні побачила темні ліси й золоті пляжі, шахти, наповнені кажанами, і піщані бухти, у яких плавають дельфіни.

Мешкаючи в селі, вона навчилася збирати ліки майже від усіх хвороб, які турбують його жителів. Тея навчила їх вправляти переломи, переливати кров і лікувати опіки. Вона також показала, як тимчасово підживлювати старовинну техніку за допомогою портативних сонячних генераторів і як читати дивні символи, що з’являються на їхніх розбитих чорних екранах.

Клара ніколи не була такою щасливою. Вона лише шкодує, що посварилася з матір’ю через бажання потрапити сюди. Щойно Еморі дізналася, що її донька проходить випробування, то зробила все можливе, щоб знизити її шанси, навіть публічно звинуватила Тею в смерті батька. Це було дуже принизливо.

— Вона сумує за тобою, — кажу я подумки.

— І я за нею сумую, — зізнається вона. — Я просто хочу, щоб вона дозволила мені… Тато зрозумів би, чому я так хотіла сюди потрапити.

— Він би стояв поруч із тобою, — погоджуюся я.

Джек дуже сподівався, що донька піде його слідами та стане наступницею. Він мріяв про це. Він так цього хотів, що ладен був навіть витерпіти гучні суперечки з Еморі.

— Як тобі вдається так спокійно триматися? — запитує Хвей з-за її спини. — Чому ти ніколи не боїшся?