Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 8)

Неподалік від пташиної купелі, на видноті, на двоколісному возі лежить тіло Матіса. Від шоку в Еморі перехоплює дихання, але вона єдина, хто хоч якось реагує. Усі інші сміються й розмовляють, проходячи повз мерця, та, не озираючись на нього, прямують до столів зі сніданком.

Тому ми й провели похорон Матіса вчора ввечері, допоки він ще міг ним насолоджуватися. А це просто тіло, не важливіше за мотлох. Ми наповнюємо піч у підвалі старого лазарету і спалюємо тіло, щойно розгориться вогонь.

Сет стоїть неподалік. Його обличчя сповнене болю, а очі загублені в спогадах. Та всі емоції зникають з його обличчя, коли він бачить Еморі, що наближається до нього.

— Ти був із ним? — м’яко запитує вона.

— Ми заснули, розмовляючи, — відповідає Сет, намагаючись приховати своє горе. — Я щойно привіз його сюди.

— Йому б це сподобалося. — Еморі супить брови. — Чи бачив ти ще когось там минулої ночі? Мені здалося, що я бачила когось біля воріт. Скидалося на те, що вони чекали на Матіса.

— Я був унизу, у затоці, — каже Сет. — Чув голос, але не міг розгледіти, кому він належав. Але те, про що вони говорили, засмутило його.

— Мало що могло засмутити дідуся, — здивовано відповідає Еморі. — Є якісь ідеї, про що саме розмовляли?

— Жодної. — Сет вовтузиться з ремінцем сандалії, намагаючись витягти камінчик. Він відчайдушно хоче, щоб запитання закінчилися.

— Цей спогад має бути на камені пам’яті, — раптом каже Еморі й нахиляється до воза оглянути шию Матіса, та виявляє, що камінь зник. — Де він, Ебі?

— Він погано зав’язав шнурок, — кажу я. — Його камінь минулої ночі впав в океан.

Очі Еморі розширюються, а Сет відчайдушно скрикує. Він був готовий до смерті батька, але не до повного його стирання з цього світу.

Еморі кладе ніжну руку на плече батька, і той одразу ж напружується, що змушує жінку забрати її.

Її обличчя кам’яніє, як і думки.

— Як близько дідусь минулої ночі підійшов до води? — цікавиться вона.

— Хіба це має значення? — сердито запитує він.

— Ти коли-небудь чув, щоб хтось губив свій камінь? — огризається вона у відповідь. — Тобі не здається дивним, що раптом на його шиї розв’язується шнурок, а потім камінь падає у воду і його хвилями відносить в океан, що забирає в нас єдиний спосіб дізнатися, з ким він розмовляв?

Сет сердито дивиться на неї, його очі почервоніли.

— Ти ж ніколи не зупинишся, так? — недовірливо питає він. — Ти навіть не знаєш як. Ти просто продовжуєш щось рознюхувати, попри біль, який це завдає іншим людям.

— Щось тут не так…

— Ні, — каже він, тицяючи на неї пальцем. — Матіс просив мене бути терплячим із тобою, але моє терпіння луснуло. Я більше так не можу.

— Тату…

— Ні, — каже він, відступаючи від неї на крок. — Мій батько мертвий, а ти лише й хочеш, що позбутись його тіла й задовольнити свою жалюгідну цікавість. З мене досить, Еморі. Тримайся від мене якнайдалі.

Сет береться за ручки візка й тягне тіло батька до печі в лазареті, залишаючи Еморі наодинці посеред багнюки.

Розділ 9

Наша художниця Маґдалина вдягає до школи свого сина Шерко. Його пеплос[1] трохи завеликий, і вона намагається кількома швами звузити його, а Шерко то крутиться, то стогне, то пручається. Він стоїть в одній позі вже майже чотири хвилини — вічність для маленького хлопчика.

Маґдалина стримує своє роздратування, закусуючи шматок тканини для кращого самовладання. Їхній ранок розпочався погано, адже вона виявила брудні сліди, що вели крізь дверний отвір. Шерко, вочевидь, забув почистити свої сандалі перед тим, як зайшов учора ввечері, але не хотів цього визнавати.

Уже не вперше Маґдалина загадується над питанням, чи правильним був її вибір стати матір’ю.

Будь-хто в селі може подати заяву на всиновлення. Потрібно лише попросити мене, і тоді я оцінюю їхню врівноваженість і відповідність цьому статусу, а потім ухвалюю рішення. Усиновлення — надто важлива справа, щоб покладатися лише на добрі наміри майбутніх батьків, тому я здебільшого відхиляю заявки, а успішних кандидатів змушую пройти ретельну підготовку. Зазвичай так батьки почуваються гордими та впевненими у своїх силах впоратися з новою роллю. Проте цього ранку Маґдалина відчуває, що ця впевненість дається їй нелегко.

— Мамо, — звертається Шерко, у голосі якого вже відчувається нова хвиля роздратування.

— Так, — відповідає вона, обережно просуваючи вушко голки крізь тканину.

— Навіщо ти вирівняла всі картини?

— Я цього не робила, — розгублено відповідає Маґдалина.

Стіни кімнати вкриті її полотнами. Вони різні за розміром і сюжетами, виконані олією, аквареллю, олівцями та тканиною. Їх об’єднує лише одне — вони завжди висять криво. Вона пояснює це ненадійними стінами, погнутими цвяхами й хитким молотком.

— Ні, робила, — стверджує він, радіючи своїй правоті. — Поглянь. Вони всі висять рівно.

Вона переводить погляд на стіни. Шерко дійсно має рацію, полотна висять рівно. Маґдалина витягує шию й дивиться позад себе. Усі картини висять рівно.

Її серце завмирає. Це відбувається не вперше. Він проробляє цей трюк місяцями.

— Можливо, це зробив Аділ, — розмірковує Шерко.

Маґдалина застигає, адже не звикла чути це ім’я промовленим вголос. Аділ — її дідусь, і щовечора, перед сном, він вирівнював картини, адже, як він стверджував, якщо ті висять криво, йому будуть снитися нічні жахіття.

— Аділу не можна повертатися в село, — напружено каже вона. — Ти ж знаєш. Я навіть не впевнена, що він досі живий.

— Чому його вигнали?

— Він… — Маґдалина замовкає, не годна приховати сором.

Аділ був одним з учнів Теї, єдиним, хто вижив у трагедії, коли загинув чоловік Еморі. Його знайшли за тиждень після аварії, він блукав у дикій місцевості, але не міг пригадати жодної деталі тієї події.

Було одразу зрозуміло, що тут щось не так.

На нього більше не діяла сила комендантської години, він міг пересуватися без обмежень, тобто вільно блукати островом у будь-який час. Він страждав від жахливого головного болю, а ясність його розуму несподівано приходила й так само зникала. Однієї миті він, як завжди, жартував із друзями, а наступної кричав про гігантських дощових черв’яків і притиснуті до скла обличчя. Маґдалина прокидалася вранці й виявляла, що він цілу ніч дряпав на стінах дивні мапи та складав нескінченні списки імен померлих учнів.

Тея обстежила його, але ніяк не змогла пояснити ці прояви. А за місяць після катастрофи Аділ увірвався до класу Німи й напав на неї зі скальпелем, вимагаючи відкопати те, що вона заховала.

На щастя, поруч був Гефест.

Йому вдалося врятувати Німу, але Аділ втік із села й уже ніколи не повертався. Його покарали вигнанням.

Це сталося п’ять років тому, але Маґдалина досі обурена тим, як із ним вчинили люди.

До втрати друзів її дідусь був освіченою та допитливою людиною, яка жадала пізнати суть усіх речей. Він цінував красу й заохочував цікавість Маґдалини до мистецтва. Жодна провокація не змусила б його зашкодити Німі або навіть подумати про таке.

Очевидно, катастрофа змінила його. Він заслуговував на співчуття й лікування, а не на вигнання та осуд. Маґдалина впевнена, що якби він напав на простого односельця, а не на старійшину, йому допомогли б.

— Може, Аділ скоро повернеться? — запитує Шерко, ігноруючи занепокоєння матері.

Маґдалина переводить погляд на рівно розвішені картини навколо і, трохи подумавши, хитає головою.

— Минуло забагато часу. Навіть якщо він досі живий і повернеться, не впевнена, що ми його впізнаємо.

Розділ 10

У вагоні поїзда, що прямує на схід від села, Клару будить її найкраща подруга Хвей, яка репетирує гру на скрипці до нового концерту.

Я попросила її зіграти сьогодні ввечері перед усім селом. Сьогоднішній виступ Хвей — один із багатьох вирішальних моментів, які мають відбутися, щоб утілити в життя план, якого вимагає Німа. Одна фальшива нота — і майбутнє рушить за новою траєкторією.

— Хвей, — із заплющеними очима ледве промовляє Клара, слабко махаючи подрузі рукою. — Я ж щойно заснула.

Учора ввечері Хвей виконувала цю канцонету[2], і вона була такою прекрасною, що Клара заснула з думкою: це найпрекрасніша мелодія, яку вона коли-небудь чула. Кожна нота забирала із собою частинку її самої, розсіюючи фрагменти душі серед вітру, сонця й океану. Проте цього ранку, після довгої ночі й перед довгим днем, музика викликає зовсім інші почуття.

— Хвей, — повторює вона, неохоче розплющуючи одне око.

Учні звільнені від комендантської години під час експедиції, і це одна з речей, які найбільше захоплювали Клару, коли вони покинули село три тижні тому. Щоночі вони сиділи під яскравим місяцем у світлі багаття і слухали Тею, яка розмовляла з ними, як із рівними. Однак дедалі частіше Клара думала, що радість довгих посиденьок вночі не варта мук ранніх підйомів.

Клара зводиться на лікоть і похмуро зиркає на Хвей, яка жваво грає із заплющеними очима, загублена в лабіринті власної творчості. Її коротке темне волосся підкреслює гострі вилиці обабіч довгого й вигнутого носа. Шкіра вкрита товстим шаром бруду, а цівки поту пробираються крізь пил на її подряпаному обличчі.

Минуло три дні, відколи вони востаннє милися, та й не змогли б залишатися чистими надовго. Тея вчила їх безпечно досліджувати руїни острова й ідентифікувати техніку, яку можна відновити. Під час останнього уроку вони йшли тьмяними сріблястими рейками крізь густий ліс, і ті привели їх до майже зруйнованого вагона, який ледь тримався купи й міг розвалитися будь-якої миті.