Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 7)

— Мені не подобається цей термін, — суворо відповідає Німа, але Гефест уже пішов геть.

Еморі дивиться йому вслід. Коли вона обертається, Німа вже стоїть перед нею.

— Як багато ти почула? — запитує вона.

— Ви плануєте експеримент, який може когось убити, — тремким голосом відповідає Еморі.

— Це менше з двох зол, повір мені, — відповідає Німа. — Ми ризикуємо життям однієї людини заради можливості зробити світ кращим у довгостроковій перспективі. Я б віддала за це власне життя. А ти ні?

— Не схоже, що їм дають такий вибір.

— Не дають, — визнає Німа. — Я прагну радше бачити шляхетність в усьому, аніж розчаровуватися через її брак.

— Це неправильно, — заперечує Еморі. — Ми не можемо завдавати людям болю просто так, без жодної на те причини.

— Ти так вважаєш. — Німа ледь помітно посміхається, немов застерігаючи. — Але я маю подбати, щоб твої чудові моральні принципи ніколи не випробовувалися.

Дзвін комендантської години затихає.

Очі Еморі розширюються, адже вона миттю усвідомлює, що це означає, проте не встигає нічого зробити, бо падає, важко приземляючись на плече.

Вона нічого не відчуває.

Вона міцно спить, як і решта мешканців села.

74 години до вимирання людства

Розділ 7

Щодня я закінчую комендантську годину рівно о сьомій ранку, коли темрява поступається раптовому приголомшливому денному світлу.

Селяни позіхають на іржавих ліжках у своїх гуртожитках, спросоння потягуються, а їхні перші думки починають тарабанити у моїй свідомості, наче дощ по бляшаному даху. Вони опускають ноги з ліжок і беруться руками за голови, почуваючись навдивовижу втомленими, та й, на додачу, із сильним болем у м’язах. На їхніх руках масляні плями, яких не було вчора ввечері. Кісточки пальців обпечені. Сандалі лежать не там, де вони роззувалися.

Три покоління селян жили в цих казармах, спали на цих ліжках і завжди прокидалися з одними й тими самими загадками. Завдяки допитливій натурі Еморі це перше покоління, якому відомо, що старійшини можуть будити їх після комендантської години, але вони не знають причини й ніколи не наважаться запитати.

Потреба в секретності доволі дивує. Принаймні подумки вони це визнають. Зрештою, немає нічого такого, чого вони не зробили б добровільно, якби їх попросили. Вони прагнуть бути корисними.

Опанувавши себе, люди поспіхом одягаються, відчиняють віконниці назустріч свіжому ранковому світлу, відкидаючи вбік нічні дивацтва.

Невдовзі на довгих столах у дворику для тренувань подаватимуть сніданок зі свіжих фруктів, соку, хліба, рікоти й меду. Селяни матимуть годину, щоб поїсти, а потім настане час збирати інструменти й вирушати на ферми. Виживання вранці, служба вдень і святкування ввечері — ось їхня рутина. Це неначе вузол, такий звичний, що ніхто з них не помічає, який він тугий.

Розділ 8

Еморі розплющує очі й бачить, що лежить саме там, де впала минулої ночі, її біла лляна сукня заплямована іржаво-коричневим ґрунтом з подвір’я. Крізь гілля яблуні до неї пробивається сонячне проміння, а поблизу стоїть скульптура, зроблена Матісом. На її кам’яній голові сидять синьо-жовті птахи, які зачаровують своїм співом.

Еморі сідає, і її плече миттєво спалахує болем. Вона обертає голову й виявляє величезний фіолетовий синець там, де вчора вдарилася об землю.

Вона простягає руку, розминає шию, намагається промасажувати затерплі кінцівки й урешті помічає записку, прикріплену до її сукні.

Не змогла зрушити тебе з місця. Сподіваюся, ти не дуже заклякла.

Н.

Вираз обличчя Еморі стає доволі злим, щойно вона пригадує розмову, підслухану минулої ночі, про експеримент Німи й можливу смерть через нього. Вона не може дозволити своїй подрузі завдати комусь шкоди, хай яким би праведним здавався їй цей задум.

Вона підхоплюється, сповнена рішучості знайти Німу та спробувати відмовити її від цього вчинку, але її зупиняє мій голос.

— Хоч раз повір, що Німа діє заради селян, — твердо кажу я.

— Хтось може померти.

— Хтось помре, — виправляю я її. — Багато хто. Це неминуче з огляду на все, що відбувається. Німа намагається мінімізувати людські втрати, але якщо ти затримуватимеш її безглуздими запитаннями, то лише збільшиш імовірність невдачі. Ти ж її знаєш. Вона робить усе на благо села, навіть якщо ти цього не розумієш.

— Люди загинуть?! — Вона метушливо озирається навкруги, ніби от-от побачить, як ті корчаться у квітниках. — Хто? Ми маємо їх попередити.

— У замкнутій системі психологія визначає долю, — кажу я. — Твої попередження не зупинять небезпеку, що насувається, вони лише змінять тих, хто постраждає. Німа розуміє це краще, ніж ти коли-небудь зможеш.

Велика перевага перебування в чиїйсь голові із самого народження полягає в тому, що твій голос легко сплутати з власним. З роками я витіснила сумління та здоровий глузд Еморі. Вона довіряє мені беззаперечно, навіть не підозрюючи, яка я для неї чужа.

— А тепер ходімо, — кажу я лагідніше. — Уже подають сніданок, а потім ти маєш піти до школи.

— Я не піду, — відповідає Еморі.

— Ти обіцяла Німі.

— Це було до того, як я довідалася її план, — заперечує вона. — Я не зможу дивитися їй в очі, знаючи, що вона робить, принаймні допоки все не зрозумію.

— Сьогодні ввечері ти дізнаєшся правду, — поступаюсь я. — Я скажу їй, що ти прийдеш завтра.

Досі збентежена, Еморі підіймається скрипучими сходами до своєї кімнати в гуртожитку, де панує задушлива вологість. Вона не зачинила вікно на ніч, і тепер її кімната кишить міллю, яка злетілася на мерехтливий вогник свічки.

Вона ступає до тумбочки, на якій досі лежить загадкова книга, яку дала їй Німа. Зазвичай вона з нетерпінням береться за читання, але після минулої ночі тривога не відступає. Вигадане вбивство здається не таким цікавим, коли твоя подруга планує здійснити справжнє.

Еморі висуває маленьку шухляду, дістає записник та недогризок олівця. Гортаючи сторінки, заповненні запитаннями, вона врешті знаходить чистий аркуш і пише: «Який експеримент Німи?», а під ним: «Що означає „п’ять-п’ять“?».

Підкресливши кілька разів слово «експеримент», Еморі згортає блокнот і кидає його назад у шухляду разом з олівцем.

Жінка має чотирнадцять таких записників, які зберігає під ліжком, і кожна сторінка заповнена запитаннями, на які так ніколи й не знайшлося відповідей. Еморі почала записувати їх відтоді, як себе пам’ятає. Деякі з них викреслені, адже вона сама знайшла відповіді, але список поповнюється щодня. Це суцільне незнання.

— Тобі відомо, що треба для відчуття щастя, — повторюю я, ніби якусь мантру.

— Але я не щаслива, — зауважує вона.

— Ти невдоволена, — заперечую я. — Ти не маєш жодного уявлення, що таке нещастя. Сподіваюся, ніколи й не матимеш.

Еморі вивертає кишені й дістає записку, яку Німа залишила на її сукні. Вона вже збиралася кинути її в шухляду до решти речей, коли побачила на папері ледь помітні відбитки — слова, які відбилися з аркуша, що лежав поверх цього. Можливо, це частина того листа, який Німа вчора похапцем сховала в шухляду?

Еморі примружується, підносячи сторінку до яскравого сонячного світла, що пробивається крізь вікно, але не може чітко розгледіти жодного слова.

Раптом дівчина згадує трюк з одного з прочитаних нею детективів, вона обережно проводить олівцем по паперу, виводячи ланцюжок заплутаних слів.

«…якби я не могла контролювати… краще… стримувати… Ебі хотіла… не могла вбити…»

Еморі здуває пил від олівця, сподіваючись побачити слова чіткіше, але вони такі ж загадкові, як і все інше на цьому острові. Зрештою вона полишає невдалі спроби дізнатися із записки більше інформації та кладе її в шухляду.

А за мить Еморі дістає із шафи легку світло-жовту сукню та спіднє й невпевнено розглядає солом’яний капелюшок на цвяху, проте ще доволі рано, тож вона вирішує обійтися без нього. Їй подобається відчувати на своїй шиї ранкові промені сонця.

Вона оглядає порожню кімнату, яку раніше ділила з Джеком і Кларою, але Джек мертвий, а її донька торік переїхала до Хвей, бо хотіла готуватися до випробувань якнайдалі від матері, яка весь час зазирала їй через плече й перелічувала всі причини, чому йти в підмайстри — кепська ідея.

Еморі раптом почулася страшенно самотньою.

Вона кладе долоню на недоторкану подушку доньки, згадуючи, якою маленькою дівчинкою колись була Клара. Увечері перед комендантською годиною вони завжди вигадували казки, а любов була простою й безтурботною. Та після того вони більше не знаходили спільної мови. Після смерті Джека зв’язок між ними обірвався. І тоді вони поступово віддалилися одна від одної.

— Як вона? — запитує Еморі.

— Буде вдома після обіду.

— Можеш передати їй, що я за нею сумую?

— Авжеж, — відповідаю я.

Еморі бере чистий одяг до старої душової — найбільш затхлої частини казарми. Плитка вся покрита пліснявою, зі стін стирчать зазубрені труби, а душові лійки вкриті іржею.

Вона швидко змиває вчорашній бруд відром холодної води та одним зі шматків жасминового мила, яке виготовляє Келвін.

Вона думає про Матіса, і її сльози змішуються з мильною піною.

Відтискаючи воду з волосся, Еморі вдягається й виходить на подвір’я, де селяни ставлять на столи тарелі зі свіжими фруктами, склянки з апельсиновим соком і кошики зі свіжоспеченим хлібом, який щойно дістали з печі. Під марлевими сітками, що рятують від мух, стоять тарілки з медом, варенням і сиром.