Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 6)
— З якими завданнями?
— Я не можу тобі цього сказати.
— Чому ж ми нічого не пам’ятаємо?
— Тому що так буде краще, — винувато сказала Німа.
Щойно Еморі вийшла з класу, одразу розповіла всім у селі про те, що дізналася, водночас вражена силою запитань і налякана обмеженістю відповідей. Еморі думала, що селян вразить розвідане нею, але здебільшого її друзі відреагували на новину, знизавши плечима, або ж із соромом через таку її зухвалість.
Відтоді все так і залишилося.
Їхнє яскраве, осяяне сонцем життя затьмарюють тіні, і нікому, окрім неї, немає діла до того, що ховається в цій темряві. Іноді вона спостерігає за своїми друзями, коли ті вечеряють, і почувається такою ж далекою від них, як і від старійшин.
— Чому ніхто не ставить запитань? — запитує вона дідуся, знову зосереджуючи на ньому погляд.
— Їм подобається бути щасливими, — відповідає він.
— Я й не намагаюся це змінити.
— Але ж відповіді переважно несуть із собою зміни, — відповідає він, відмахуючись від комарів. Сутінок невблаганно випускає на поверхню їхні густі хвилі.
— Це моя остання ніч на землі, — каже він беземоційно. — Тому я скажу кілька речей, якими завжди хотів поділитися, і почну ось із чого. Завтра вранці ти прокинешся й у тебе буде на одного друга менше, хоча в тебе їх і так мало. Частково це не твоя провина, але частково — так. Ти розумна дівчинка, Ем, але ніколи не мала терпіння до людей, які бачать світ не так, як ти. Це не було проблемою раніше, але тепер Клара — одна з таких людей.
— Клара обрала Тею, — категорично зауважує Еморі.
— А ти не любиш Тею.
— Вона вбила Джека. — Її голос зривається на імені чоловіка.
— Джек загинув, бо виплив у шторм і потонув, — зазначає Матіс.
— За наказом Теї, — відповідає онука. — Джек і всі інші учні з ним у човні загинули, бо схилили голови й беззаперечно виконували накази. Вони не перші й не останні. Люди, які обирають Тею, гинуть, і я не хочу, щоб Клару спіткала така сама доля.
Матіс обхоплює її руки своїми, тамуючи її гнів.
— Який сенс любити так сильно, що людина не може витримати кількох хвилин в одній кімнаті разом із тобою? Клара вже втратила батька. Вона не може втратити й матір. Продовжуй так само, і за десять років ти здивуєшся, чому ви більше не спілкуєтесь.
Еморі дивиться на Матіса так довго, як може, та врешті опускає голову.
— Я сумуватиму за тобою, — каже вона.
— Не муч себе цим надто довго, — відповідає він. — Що частіше ти озираєшся назад, то дужче сумуєш за тим, що тебе оточує. Це велика помилка твого батька.
Він витирає її сльози грубим кривим пальцем.
— До речі, де ти бачила мого безнадійного сина?
— Він у бухті, сердито лагодить човен.
— Він так і не навчився сумувати, — зітхає Матіс.
Він стискає руку онуки й повертається до воріт. На мить Еморі здається, що вона бачить там у темряві згорблену постать, але кліпає, і та зникає.
— Я піду з тобою, — каже онука, розуміючи, що це останні миті, які вони проведуть разом.
— Він єдиний, хто має почути мої слова, — похмуро каже він. — Настав час комусь із нас їх вимовити. — Він дивиться на Еморі через плече. — Твій батько завжди був надто суворим до тебе, Ем, але він любить тебе.
— Я б хотіла повірити тобі.
— Я б хотів, щоб ти не мусила.
Еморі востаннє спостерігає, як дідусь покидає село, а потім я м’яко підштовхую її рухатися.
— Залишилося шість хвилин до комендантської години, — кажу я. — Іди до своєї кімнати, інакше будеш спати тут.
Еморі стрімголов рушає з місця, її сандалі здіймають купу пилу, але раптом вона зупиняється через Німу й Гефеста, які сперечаються перед металевими сходами, що ведуть до її гуртожитку.
— Ти обіцяла мені припинити ці експерименти, — сердито кричить Гефест.
Його лють змушує Еморі обережно ступити крок назад у темряву. Гефест на півтори голови вищий і вдвічі ширший за будь-кого в селі. Він має недбало підстрижене волосся, шкіру, вкриту подряпинами, і щетину, а правим боком обличчя тягнеться глибокий поріз. Його долоні величезні. Як і руки. Ноги. Груди. Матіс якось пожартував, що єдиний спосіб виліпити статую Гефеста — це розколупати вулкан за селом.
— Це може почекати до закінчення комендантської години? — шипить Німа, поглядаючи на сина. Вона здається такою маленькою в його тіні, немов лялька, зроблена з гілочок і мотузки, із соломою замість волосся.
— Ми маємо їх захищати, — благає він.
— Від них самих, — відповідає Німа, розуміючи, що їй не вдасться уникнути розмови. — Це вимагає жертв.
— Жертва — це коли
Еморі здригається, шокована таким невимушеним звучанням цього жахливого слова, без будь-якої книжки.
— Не в тому разі, якщо це спрацює, — заперечує Німа.
— Ніколи ж раніше не спрацьовувало. Наразі це не краще за смертний вирок.
— Я знаю, що ми робили не так, Гефесте, — каже вона благально. — Я адаптувала процедуру. Цього разу все вдасться.
Зіткнувшись із непорушністю сумнівів сина, Німа підіймає його важкі руки, перевертає їх та оглядає шрами й опіки, які псують його шкіру.
— Ти знаєш, що саме через тебе я почала ці експерименти, — сумно промовляє вона. — Я ніколи не забуду того дня, коли тебе викинуло на острів. Ти був напівмертвий, закатований майже до невпізнання. Я думала, що тебе затягнуло в туман, але потім ти розповів мені про бандитів і табір, де вони тебе тримали.
Вона простягає руку й лагідно торкається шраму на його щоці.
— Я присягнулася, що вже ніколи не дозволю, щоб таке з кимось сталося. — Її голос твердне, мов застигає від гніву. — Так, ми ризикуємо невинним життям, але подумай про винагороду, якщо наш експеримент спрацює. Покоління, які народяться опісля, житимуть у мирі, без страху війни, злочинів чи насильства. Жодна людина ніколи не скривдить іншу. Ми зможемо дозволити їм вільно пересуватися островом і перестанемо турбуватися про те, що вони зроблять із цією свободою. Постав це на шальки терезів, мій любий. Подумай, скільки добра ми можемо зробити одним-єдиним вчинком.
Гефест невпевнено дивиться на неї, його кремезність тепер здається лише ілюзією світла. Він згорблений, його плечі спрямовані до неї, поголена голова низько схилена, щоб краще чути тихі слова матері. Здається, він зменшується під її тяжінням.
— Ти впевнена, що цього разу спрацює? — запитує він.
— Так, — твердо відповідає вона.
Навіть зовсім не розуміючи, про що вони говорять, Еморі знає, що Німа не така впевнена в собі, як вдає. Вона надто самоусвідомлена, надто яскрава й тендітна, щоб стверджувати, що зроблена зі сталі.
Гефест оглядає свої руки, укриті шрамами й опіками, які погано загоюються, — кожен із них нагадує про його втечу крізь цивілізацію, що руйнується.
— Коли ти хочеш, щоб це сталося? — врешті запитує він.
— Сьогодні ввечері.
— Мені потрібно щонайменше двадцять чотири години, — не погоджується він. — І ти це знаєш.
— Це терміново, Гефесте. Якщо ти пропустиш сканування…
— Ні, — суворо уриває її він. — Так є ризик пропустити приховану хворобу, яка може їх убити під час процедури. Якщо тобі потрібна моя допомога, то тут не буде жодних скорочень. Мені знадобиться доба, щоб обрати піддослідного з найбільшими шансами на виживання. Тобі доведеться зачекати до завтрашнього вечора.
Німа намагається приховати роздратування, надувши щоки, а потім усміхається до сина так, ніби його заперечення — це дитячі витівки.
Еморі вперше бачить Німу такою. Усе життя вона була веселою літньою жінкою, сповненою сміху та співчуття, яка закликала мешканців села бути кращими версіями самих себе. Еморі ніколи б не здогадалася, що вона може так маніпулювати або так бездушно ставитися до життя. Вона поводиться так, як поводилася б Тея.
— Як хочеш, — каже Німа, розводячи руками. — Я однаково маю ще одне доручення, яке мушу виконати сьогодні ввечері.
Гефест бурчить, але приймає цю маленьку перемогу, а потім без жодного слова йде геть, ледь не збиваючи з ніг Еморі, яка підглядала за суперечкою. Їх розділяла чимала дистанція, але вона все одно ледь не задихається від його смороду. Від нього несе потом, гниллю й землею, наче він ховає мертву лисицю в одній зі своїх брудних кишень.
Гефест перехоплює її здивований погляд із нищівним презирством, а потім озирається через плече.
— Нас підслуховувала одна з твоїх симулів, — вигукує він.