Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 5)

Важкі роки наставали й минали, зменшуючи кількість біженців. Майже щомісяця когось розчавлювало цеглою, що падала, або спалювало випадковою пожежею. Вони дряпалися іржавими цвяхами та вмирали, волаючи в калюжах поту. Люди плутали отруйні гриби з їстівними та плавали в морі, споглядаючи сяйво місяця, коли воно кишіло медузами й акулами.

Вижити було важко, а померти — надто легко, і багато хто за власним бажанням відмовлявся від боротьби за життя. На щастя для людства, вони залишили після себе дітей, і саме з цього генофонду походять мешканці села.

Троє старійшин — це всі, хто залишився зі ста сімнадцяти вчених з Блекгелзу, коли туман з’явився уперше, і їхня кров досі містить вакцини, технології та модифікації, поширені перед кінцем світу. Вони повільно старіють, ніколи не хворіють, і всі ставляться до них з інстинктивною пошаною, яку, за словами Еморі, заслужила лише Німа.

— Чому ти маєш бути… — Сет притискається чолом до грубої деревини корпусу човна, занадто добрий, щоб сказати, що думає насправді, але недостатньо добрий, щоб перестати на це натякати.

— Інакшою? — наважується донька.

Він розчаровано махає рукою на сміх і музику, що линуть крізь ворота.

— Усі інші щасливі, Еморі. Вони просто щасливі. Це не складно. Вони знають, що ми маємо, і вдячні за це. Чому ти все береш під сумнів?

— А що ми маємо, тату? — запитує донька тихим голосом. — Село в руїнах. Острів, який ми не можемо досліджувати без дозволу.

— Це надто небезпечно! — автоматично втручається він.

— Тоді чому в школі не вчать виживання? Я люблю Німу, але чи можеш ти чесно сказати мені, що вважаєш, ніби Тея чи Гефест роблять достатньо для села, щоб бути звільненими від правил, яких змушені дотримуватися решта з нас? Хіба справедливо, що вони не помирають у шістдесят, як ми? Чому вони не вирощують їжу на фермі, не чергують на кухні, не допомагають прибирати…

— Вони дають знання!

Еморі відступає від спалаху його гніву, мов темрява від краю полум’я свічки. Ця суперечка надто безглузда, і вона це знає. Її батько ніколи не засумнівається в діях старійшин і не зрозуміє, чому вона це робить. Що більше вона сперечається, то більше він її недолюблює, і ця відмітка вже доволі високо.

— Я повертаюся на похорон, — переможено каже вона. — Хочеш, щоб я щось передала Матісу?

— Ми говорили з ним сьогодні вранці, — відповідає він і нахиляється підняти молоток.

Розділ 6

Сутеніє, в усьому селі лунає дзвін, повідомляючи про настання комендантської години, і селяни мають п’ятнадцять хвилин, щоб лягти спати. Здебільшого вони вже в казармах, чистять зуби й запалюють лимонник, щоб відганяти комарів. У вікнах радісно горять свічки, розливаючи світло в сутінку вечора.

Кожна кімната гуртожитку може вмістити до восьми осіб. Селяни сплять на тих самих залізних ліжках, що й солдати, які колись тут служили. Матраци набиті соломою, а подушки — пір’ям. Простирадла їм не потрібні. Навіть узимку тут надто спекотно.

На подвір’ї перебувають тільки ті мешканці, яких призначено на чергування. Шилпа гасить свічки на столах, тоді як Ребекка, Аббас, Йоганнес і Йовел закінчують розставляти останні вимиті тарілки на полиці літньої кухні.

Маґдалина та ще кілька батьків кличуть дітей, які ховаються під столом. Вони гасають від тіні до тіні протягом останніх двадцяти хвилин.

Бешкетних утікачів виказує хихотіння.

Коли дітей, які звиваються від сміху, несе в ліжко той, хто встиг їх упіймати, у ворота заходить Еморі. У кожної дитини є батьки, але це більше емоційний титул, ніж практичний. Адже їх виховує село. Лише так вони зможуть досягти успіху.

— Я досі не впевнений, хто з вас кумедніший, — промовляє голос у темряві.

Еморі озирається й бачить у тіні Матіса, який сидить на лавці та вмочує шматок фокаччі в тарілку з підсоленою оливковою олією. На його шиї на шнурку висить гарний зелений камінь.

Якщо селяни не помирають раптово, кожен із них перед смертю передає мені свої спогади. На їхньому останньому подиху я записую всі їхні переживання, навіть ті, яких вони не пам’ятають, і зберігаю їх на невизначений час в одному з цих каменів, даючи змогу іншим переживати ці моменти знову і знову, коли ті забажають. На жаль, вони надівають камені пам’яті лише на час похорону, що надає їм дещо похмурого вигляду.

Німа лагідно тримає Матіса за руку. Її блакитні очі почервоніли від пролитих сліз.

— Як і завжди, ти почав із середини думки, — відповідає Еморі, досі роздратована після суперечки з батьком.

— Будь трохи добрішою до мене, я ж помираю, — каже він та закидає до рота шматок хліба.

Еморі шукає на його обличчі хоч якийсь натяк на страх, який він, імовірно, відчуває, але Матіс просто жує, веселий, як і завжди. Вона думає, що це так несправедливо, так егоїстично. Він здоровий і сильний. Якби він був старійшиною, то прокинувся б завтра, як і всі інші.

Вона потребує більше часу.

Еморі хоче, щоб дідусь залишився в центрі її життя, де він завжди був, де він завше мав бути. Вона хоче снідати з ним і дивитися, як він товстими пальцями незграбно витягає кісточки з ківі. Вона хоче чути його сміх, що лунає з іншого боку подвір’я. Вона хоче знати, чому така хороша людина, сповнена енергії й таланту, має віддати своє життя, щоб дотримуватися правила, запровадженого задовго до його народження.

— Я залишу вас наодинці, щоб ви поговорили, — каже Німа, підводячись на ноги, і кладе ніжну руку на плече Матіса.

Вона дивиться на нього, потім нахиляється та щось шепоче йому на вухо, цілує в щоку й іде.

— Що вона сказала? — запитує Еморі.

— П’ять-п’ять, — відповідає Матіс, пережовуючи фокаччу.

— Що це означає?

— Без поняття. — Він знизує плечима. — Вона казала це мені роками, коли я був засмучений або трохи пригнічений. Одного разу я запитав її, що це означає, і вона відповіла, що то мапа в майбутнє, але так нічого нормально й не пояснила.

— Хіба тобі не цікаво? — роздратовано запитує Еморі.

— Звісно, цікаво, але якби вона хотіла мені розповісти, то вже б давно це зробила.

Матіс витер руки від оливкової олії та хлібних крихт, потім важко підвівся і взяв Еморі попід руку.

— Як минула сварка з твоїм батьком? — запитує він, спробувавши змінити тему. — Це відвернуло тебе від смутку? Припускаю, саме для цього ти туди пішла.

Еморі кидає погляд назад, у бік плями світла від ліхтарів у затоці, злегка всміхається, адже знає, що немає сенсу заперечувати.

— Так, я почуваюся трохи краще, — зізнається вона.

— Твій батько, мабуть, так само. Ти така ж, як і він. Ти біжиш до того, що тебе лякає, і тікаєш від того, що любиш. — Матіс здається спантеличеним. — Ходімо, я закінчив свою скульптуру. Хочу, щоб ти її побачила.

Вони йдуть на подвір’я, туди, де Матіс працював увесь тиждень. Він показує статую онуки, яка стоїть навшпиньки, тримаючи кам’яне яблуко так, неначе щойно зірвала його з гілок справжньої яблуні.

— Тобі подобається? — запитує дідусь, коли Еморі кладе підборіддя йому на плече.

— Ні, — зізнається вона.

— Чому ні?

Йому цікаво, проте він не ображається. Мистецтво не є священним у селі. Це непристойна, галаслива спільна діяльність. Люди критикують вірші навіть під час декламування, а гурти змінюють музикантів посеред пісні, якщо ті втрачають ритм. Якщо актор не справляється з роллю, натовп вигукує його репліки або вигадує нові. Іноді глядачі повністю переймають роль на себе. Еморі бачила, як комітет переписував цілі акти посеред вистави.

— Бо вона нічого не бачить і не ставить запитань, загалом здається цілком щасливою від життя тут, — каже вона. — Єдина людина в селі, на яку вона не схожа, — це я.

Матіс фиркає та ляскає себе по нозі.

— Жодна інша людина не дала б мені такої відповіді, — каже він із насолодою.

Еморі дивиться на освітлені свічками вікна казарм, зачаровано спостерігаючи за силуетами людей, що рухаються всередині, розчісуючи волосся й готуючись до сну.

— Я люблю село, справді люблю, — тихо каже вона. — Просто… є речі, які не мають для мене жодного сенсу, а всі поводяться так, ніби це важливо.

Думки Еморі повертаються до дитинства, до тої миті, коли вона вперше дізналася, що старійшини можуть не спати після настання комендантської години. Ще в дитинстві вона знала, що це несправедливо, але нікому, здавалося, не було до цього діла.

Я пояснила їй, що селяни потребують більше відпочинку, ніж старійшини, але ця відповідь не задовольнила дитя, особливо після того, як Еморі прокинулася зі скалкою в п’яті, якої не було, коли вона лягала спати. А за кілька тижнів дівчина виявила свіжу подряпину на стегні, а потім синці на руці. Вона так і не зрозуміла, як вони там з’явилися.

Я намагалася переконати її, що вона помиляється, але Еморі була надто спостережливою, щоб повірити в таку очевидну брехню. Вона запитала батька, що стається з ними після того, як вони засинають, але він сприйняв саме питання як богохульство. Вона запитала матір, а та заявила, що надто зайнята, щоб відповісти. Потім онука запитала Матіса, який розсміявся і скуйовдив їй волосся. Нарешті, вона підняла руку в класі й запитала Німу, і та затримала її після уроків.

— Іноді ми будимо вас після комендантської години, — зізналася вона юній Еморі, похваливши її за сміливість поставити це запитання.

— Навіщо?

— Щоб ви допомогли нам із деякими завданнями.