Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 4)

Так селяни вшановують померлих. Вони пам’ятають про те, що дали світові й що потрібно зробити іншим, щоб заповнити порожнечу. Тут немає молитов, жодних думок про потойбічне життя. Нагорода за хороше життя — можливість його прожити.

Матіс сидить у центрі довгого столу в оточенні своїх найстаріших друзів. Вони сміються і згадують добрі часи, знаючи, що їхні дні теж добігають кінця. Усі помирають у день шістдесятиріччя, незалежно від стану здоров’я. Вони насолоджуються своїм похороном, а потім лягають спати, як зазвичай. У якийсь момент вночі їхні серця просто перестають битися. Після життя, сповненого служіння, безболісна смерть у своїх ліжках — це найменше, що я можу їм дати.

Еморі виходить крізь металеві ворота у високій стіні, що оточує село, на бетонний пірс, залишаючи позаду гамір святкування.

Сльози котяться її щоками, але вона не хоче, щоб хтось побачив її егоїстичність. На відміну від багатьох представників свого покоління, її дідусь дожив до шістдесяти. Кожен день свого буття він допомагав селянам, тому піде з життя без жалю.

Завдяки знанню дня своєї смерті Матіс розкошував довгим прощанням. За останній тиждень він побачився з усіма, з ким хотів. Усі, хто йому дорогий, знають, що той відчуває до них, а старий зі свого боку сповнений їхньої любові. Не лишилось нічого несказаного.

Еморі може лише сподіватися, що помре, проживши повне життя, але горе тисне їй на груди, жорстоко розриваючи серце.

Мати Еморі померла від лихоманки, коли доньці було дванадцять, а батько відтоді віддалився, ніби відійшовши разом із нею. Бабусі давно немає серед живих, тож саме Матіс читав онуці на ніч казки, а вдень давав їй роботу; безглузді вигадані завдання, щоб відвернути її від болю за втраченою родиною.

Навіть зараз звук його долота, що б’є по каменю, утішає її, і думка про те, що вона більше ніколи не почує цього звуку, нестерпна.

З галькової бухти ліворуч від неї долинає ритмічний стукіт молотка. Надто темно, щоб розгледіти джерело шуму, але в неї з’являється доволі непогана ідея.

Еморі обережно просувається повз чотири пришвартовані суденця й там знаходить Сета, який при світлі маленького ліхтарика ремонтує корпус Широкодонного Човна. Почався приплив, і хвилі грайливо лоскочуть його п’яти. Він чує хрускіт камінців і кидає на жінку швидкий роздратований погляд.

Його густі брови нависають над кривим носом, а квадратна щелепа клацає щоразу, коли він їсть. У Сета широкі плечі й товсті руки, укриті завитками темного волосся і плямами жиру. Колись вони були могутніми, але м’язи розм’якли, ненаповнена шкіра обвисла.

На відміну від інших селян, у зовнішності Сета вбачається перша спроба створення людини, наче природа встромила в глину пару очей, а потім відкинула його вбік, невдоволена результатом.

— Ти працюєш? — здивовано запитує Еморі.

Вона прийшла сюди з очікуванням побачити його, скутого тим самим горем, що й вона, але тепер розуміє, що це було безглуздо. Життя кожного селянина — це акт служіння. Вони дбають одне про одного понад усе, і її батько відданий цьому ідеалу. Він не заплаче, поки не залатає кожнісіньку вибоїну, не полагодить кожен дах, не збере увесь врожай і не розігріє піч для кремації свого батька. На його думку, смуток — це просто егоїзм, за який радше співчувають, ніж засуджують.

— У корпусі човна діра, — каже він та продовжує бити молотком.

— Ти не хочеш побачити Матіса?

— Ми розмовляли вранці, — грубо відповідає він.

— Він твій батько.

— Тому ми й говорили ще зранку, — повторює він, забиваючи черговий цвях.

Еморі кусає губу в спробі перемогти звичну виснаженість. Кожна розмова з батьком така. Він неначе валун, який треба котити під гору.

— Сьогодні Німа запропонувала мені роботу.

— Мені відомо, — відповідає він та забиває цвях у дерево. — Тобі треба погодитись. Це велика честь, і ти вже все перепробувала. Настав час знайти спосіб належно служити селу.

Еморі мовчки вислуховує докір, споглядаючи, як піниста вода б’ється об гальку. О цій порі море непроглядно темне, наче смола, а бухта зникає в темряві. Її наполовину спокушає думка піти поплавати, але скоро настане комендантська година. Тому вона задовольняється лише кількома кроками до прибою, і вода омиває її ноги. До кінця дня вони завжди покриваються брудом.

— Щось засмучує Німу, — каже вона в спробі змінити тему. — Тобі відомо, що саме? Вона сказала мені, що їй потрібно провести експеримент, але я змогла з неї витягти лише це. І це здається доволі важливим.

— Без поняття, — відповідає Сет і забиває черговий цвях. — Я помітив, що Німа доволі заклопотана, але вона нічого мені не сказала.

— Ти питав її про це?

— Це не моє діло.

— Я б хотіла, щоб вона дозволила нам допомогти їй.

— Це все одно, що бажати нести на собі тягар сонця цілий день. — Черговий цвях забито в дерево. — Турботи Німи засліплюють нас. Якщо їй знадобиться допомога, вона попросить когось зі старійшин. Ми ж маємо зосередитися на речах, які можемо контролювати.

Він робить багатозначну паузу, щоб перейти до теми, яка його дійсно турбує.

— Як там Клара?

Доньку Еморі нещодавно обрали однією з учениць Теї, і в межах свого навчання вона досліджує острів протягом останніх трьох тижнів. Це величезна честь, адже Клара була однією з двох людей, які пройшли через випробування. Зараз вона здобуває поглиблену освіту з математики, інженерії, біології та хімії, вивчає речі, які далеко за межами розуміння більшості мешканців села.

— Я надіслала кілька повідомлень через Ебі, але вона не відповіла на жодне з них, — каже Еморі, зачарована темним океаном. — Думаю, вона й досі сердиться.

Молоток Сета здіймається в повітря, а потім із глухим стуком вдаряється об цвях. Він напружений, жили на його шиї помітно випинаються.

— Ти міг би звільнитися від цього тягаря, — суворо каже Еморі, розпізнавши його настрій.

— Я в нормі, — бурчить він.

— Просто скажи це, тату, — наполягає вона. — Тобі покращає, коли ти трохи покричиш.

— Це мрія кожної дитини — стати однією з учениць Теї, — цідить він крізь зуби. — Хіба ти не можеш порадіти за Клару? Постарайся хоча б прикинутися? Ти навіть не підійшла до неї під час прощальної вечері.

— Я не можу радіти тому, чого ніколи для неї не бажала, — промовляє Еморі, витираючи краплі морської води зі свого передпліччя.

Після того, як нові учні пройдуть повну підготовку, Тея візьме їх на роботу, щоб ті проводили експерименти у своїй лабораторії та шукали на острові перспективні технології для порятунку. Це довічна посада, але здебільшого її учні не проживають і десятиліття. Це небезпечна робота, й Еморі вже втратила через неї чоловіка та матір. Вона зробила все можливе, щоб утримати доньку від подання заявки, і це здійняло в Сетові велику огиду.

— Та вечеря була найщасливішою порою в житті Клари, — каже він, коли піч починає розігріватись. — Я не бачив її такою усміхненою відтоді, як помер її батько. Вона хотіла, щоб її мати була там, святкувала разом із нею, а ти пішла та ще й образилась.

— Я не образилась.

— Тоді що це було? Ти єдина людина, яка відмовилася від можливості стати ученицею. Ти ж не могла очікувати, що Клара зробить так само.

— Я не відмовилася, — каже Еморі, повертаючись до давно знайомої суперечки. — Я спробувала, і мені не сподобалось. Ти знаєш, що це за життя: блукання островом, обстеження руїн, порання зі старими машинами, у яких ми ледве розбираємося. Скільки учнів Теї поранилися? Скільки з них досі живі?

— То це було боягузтво? — гірко спльовує він.

— Це був здоровий глузд, — різко відповідає вона. — Я помітила, що Тея ніколи не стоїть біля машин, коли вони вибухають.

— Ти говориш про старійшину, — кричить він та сердито жбурляє молоток на каміння. — Вияви трохи поваги.

Еморі витріщається на нього, занадто розлючена, щоб говорити.

— Старійшини — наш останній зв’язок зі старим світом, — продовжує Сет у спробі опанувати себе. — Вони володіють знаннями, на відновлення яких нам знадобляться сотні років. Без них нам довелося б починати все з нуля. Ти справді віриш, що хоч одне з наших життів дорівнює їхньому?

Еморі чула цю історію так часто, що могла б переказати її, точно витримуючи всі інтонації свого батька. Дев’яносто років тому на всіх континентах з’явилися величезні западини, які поглинули цілі міста. З них вирвався дивний чорний туман, наповнений сяйнистими комахами, які шматували все, до чого допадалися. Попри наполегливі спроби різних країн допомогти туман ширився.

Знадобився лише рік, щоб він повністю вкрив землю, а самі суспільства розпалися через внутрішні чвари та варварство задовго до повної їхньої руйнації. Єдиним променем надії був радіосигнал від Німи, яка закликала всіх, хто вижив, зібратися на маленькому грецькому острові.

Вона була головною науковицею величезної лабораторії під назвою Інститут Блекгелз, де зуміли побудувати бар’єр, здатний стримувати туман. Німа пообіцяла безпеку кожному, хто зможе здійснити цю подорож.

Зрештою, лише кілька сотень виснажених людей змогли це зробити, але прибуття на острів виявилося лише початком їхніх випробувань. Біженці виросли у світі, де їжу можна було знайти на полицях, ліки — купити в магазинах, а виживання залежало від фінансів, а не від навичок. Будь-яку потрібну інформацію вони черпали з екрана, не маючи жодних знань, на які можна було б покладатися, коли ці екрани зникли. Люди й гадки не мали, як займатися сільським господарством, виготовляти їжу, ремонтувати занедбані будівлі, які мали слугувати для них притулком.