Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 3)

Її очі підозріло звужуються.

— І які саме мої якості змушують тебе так думати?

Відповідь Німи звучить миттєво й має чіткий відтінок завченої репліки.

— Ти розумна, допитлива і вмієш ладнати з людьми.

— Так, і вони вважають мене злегка дратівливою, — відповідає Еморі. — Ти що, розмовляла з моїм батьком?

Німа затинається, у її тоні вчувається вагання.

— Можливо, він згадував, що ти знову берешся то за одну роботу, то за іншу, — відповідає вона. — Але я б не запропонувала, якби…

— Скажи татові, що я пишу п’єсу!

Німа скоса кидає на неї погляд.

— Ти вже рік пишеш цю п’єсу.

— Я не хочу поспішати.

— Здається, тобі це точно не загрожує, — пробурмотіла Німа, відсуваючи вбік протерте простирадло, що слугує дверима до її кімнати в гуртожитку.

Це простирадло завжди було її дивацтвом. Ніхто з мешканців села не вбачає проблеми в порожніх проходах замість дверей, адже приватність — поняття малозначне, коли народжуєшся з голосом у голові, який чує твої думки.

Протягом багатьох років селяни робили все можливе, щоб відремонтувати гуртожитки, але з такою старою будівлею мало що можна зробити. Бетонні стіни вкриті тріщинами та дірками, сіра плитка на підлозі давно розбита, а балки, що підтримують дах, прогнили. Повітря просякнуте запахом плісняви.

Такий занепад навіює смуток, тож селяни протистоять йому за допомогою кольору й життя. Німа розстелила великий килим, а на підвіконня поставила вазу зі свіжозрізаними квітами. Стіни завішані картинами всіх художників, які коли-небудь працювали в селі. Здебільшого вони не дуже гарні, і Еморі мимохіть замислилася, чому старійшина вирішила їх зберегти. У багатьох випадках голий бетон був би кращим варіантом.

Її віконниці зачинені, щоб комахи не потрапляли всередину, тож Німа запалює маленьку свічку на хиткому письмовому столі. Мерехтливе сяйво падає на недописаний лист, який вона поспіхом ховає в шухляду.

— Скільки п’єси ти вже написала? — запитує вона, затуляючи полум’я свічки, поки переносить її на заставлену книжкову полицю біля металевого ліжка.

— Чотири сторінки, — зізнається Еморі.

— Вони чогось варті?

— Ні, — стривожено каже Еморі. — Виявляється, я пишу п’єси не краще, ніж справляюся з виготовленням взуття, роботою з деревом чи моделюванням повітряних зміїв. Здається, мої єдині корисні навички — помічати речі, які інші люди не бачать, і ставити запитання, відповіді на які вони не хочуть знати.

— О, я б через це не хвилювалася, — відповідає Німа, проводячи пальцем по корінцях книжок у пошуку потрібної. — Деякі люди народжуються зі знанням, для чого вони призначені, а іншим потрібно трохи більше часу, щоб віднайти себе. Мені сто сімдесят три роки, але я почала викладати у вісімдесят, а далі вже ніколи не хотіла займатися чимось іншим. Те саме може статися і з тобою, але якщо ти даси собі шанс.

Еморі обожнює Німу, але вона відгукується про свій вік так зневажливо, що це часто ображає. Ніхто з мешканців села ніколи не проживе й половини її життя, і часті натяки Німи на своє довголіття можуть здаватися жорстокими. А особливо боляче сьогодні, коли її дідусь так близько до смерті.

— Ага! — вигукує Німа, беручи із середньої полиці стару пошарпану книжку в м’якій палітурці. — Ця називається «Семюель Піппс і Верескливий Шпиль». Гефест знайшов її в покинутому вагоні поїзда кілька тижнів тому.

Вона дає її Еморі й помічає розчарування на її обличчі.

— Я знаю, що ти віддаєш перевагу Голмсу, — каже Німа, постукуючи пальцями по надміру яскравій обкладинці. — Але дай їй шанс. Тобі сподобається. Там ідеться про три вбивства!

Її голос перейшов у шепіт. Вона знає, що я не люблю, коли люди в селі говорять про вбивства, або навіть відкрито вживають це слово.

Останнє сталося понад дев’яносто років тому, якраз перед кінцем світу. Двоє друзів у Найробі посварилися на сходовому майданчику через підвищення. У ревнивій люті один штовхнув іншого, той упав зі сходів і зламав шию. Убивця встиг лише подумати, чи вдасться йому вийти сухим із води, як одразу з-під землі з’явився туман. За коротку мить він помер разом з усіма, кого знав, та здебільшого із незнайомими йому людьми. Відтоді не траплялося жодного вбивства. Я подбала про це.

Нікому в селі не дозволено читати такі книги, але Німа зробила виняток для Еморі, бо їхні головоломки — єдине, що може на якийсь час втамувати її нестримну допитливість.

— Пам’ятай, не показуй її нікому, — каже Німа, коли вони виходять із кімнати на балкон, — це тільки налякає їх.

Еморі міцно притискає незаконну книгу до живота.

— Дякую, Німо.

— Віддячиш мені завтра, коли прийдеш до школи.

Побачивши заперечення, що формується на губах Еморі, вона поспішно додає:

— Не тому, що цього хоче твій батько. Це послуга для мене. Якщо тобі не сподобається, зможеш повернутися до неписання своєї п’єси.

Погляд Німи ковзнув повз Еморі, що змусило її озирнутися через плече. Син Німи, Гефест, крокує крізь ворота. Його поголена голова низько нахилена, спина згорблена, наче на його плечі тисне небо.

Гефест з’являється лише тоді, коли потрібно щось полагодити чи побудувати. Переважно він живе на самоті в пустелі, і ця думка така чужа Еморі, що навіть згадка про це наповнює її тривогою.

— Чому він тут? — запитує вголос жінка.

— Він шукає мене, — відсторонено відказує Німа.

Погляд Еморі повертається до обличчя Німи. Їй здається, що вона впізнає всі настрої своєї вчительки, але на її обличчі грає щось таке, чого раніше ніколи не було. Чи то невпевненість, чи то страх.

— З тобою все гаразд? — запитує Еморі.

Німа поглядає на жінку, але зрозуміло, що її думки досі із сином.

— Завтра ввечері я збираюся провести експеримент, який щоразу закінчувався невдачею, — каже вона, відчуваючи кожне слово. — Але якщо цього разу нічого не вийде… — Вона замовкає, нервово торкаючись руками живота.

— Якщо не вийде… — підштовхує Еморі.

— Мені доведеться зробити щось непростиме, — промовляє старійшина й дивиться, як Гефест зникає за дверима кухні. — І наразі я зовсім не впевнена, що маю на це сили.

Розділ 4

Спостерігаючи в бінокль за розмовою Еморі й Німи, що стоять на балконі біля казарм, Аділ відчуває калатання свого серця.

Він уже подолав пів шляху вгору східним схилом вулкана крізь лавові тунелі, що пронизують цю частину гори. Земля вкрита попелом, а скелі чорні, з гострими, як бритва, краями. Аділу здається, що думки випромінюються з нього, випалюючи землю.

Він за п’ятдесят кілометрів від села, але вибрав цю точку для спостереження, бо з неї добре видно стіни.

Він бачить, як Еморі втішає Німу, притуливши тендітну долоню до її руки. Кожна секунда обпікає, а в його венах протікає отрута.

Я не закликаю його до доброти. Це не має сенсу. Останні п’ять років Аділ не думав ні про що, окрім помсти. Мені доводиться спонукати його їсти, і він робить це нетерпляче, вириваючи овочі із землі або зриваючи оберемки фруктів з дерев.

Йому п’ятдесят вісім, але на вигляд із десяток більше. Плоть натягнута на хрящі й кістки, обличчя змарніле, чорне волосся посивіло, а карі очі втратили блиск. Шкіра в плямах і має хворобливий вигляд, а в грудях хрипить, коли він кашляє, що натякає на внутрішню хворобу. За звичайних обставин я б наказала відправити його назад у село, щоб там про нього подбали або щоб він мав компанію принаймні в останні дні життя.

На жаль, це неможливо. Він єдиний злочинець на острові, і його покарання — вигнання.

— Вона думає, що Німа — її подруга, — бурмоче він, як звик з моменту вигнання. — Вона й гадки не має, що Німа в неї забрала.

Коли Еморі поспішає геть, стискаючи в руках свою книгу, Німа дивиться на вулкан. Вона не бачить Аділа з такої відстані, але знає, що він там. Я доповідаю їй про його пересування щогодини. Він один із кількох небезпечних людей на острові, тому їй завжди потрібно знати, де він.

Його тіло тремтить у спробі вдихнути повітря. Аділ дивиться на свій ніж, уявляючи, як устромляє його в її живіт. Він хоче бачити, як її очі закочуються, коли їх покидає життя. Він жадає цього дужче за будь-що інше.

— А яка тобі користь від помсти? — запитую я. — Ти про це думав? Ти думав про те, яким буде твоє життя після того, як уб’єш когось? Як ти почуватимешся?

— Я відчуватиму, що роботу зроблено наполовину, — відповідає він. — Німа — найгірша з них, але я не зупинюся, поки Тея й Гефест не опиняться в печі. Допоки вони живі, ми завжди будемо в неволі.

— Ти верзеш дурниці, — кажу я. — Хай що ти задумав, я їх попереджу. Ти ніколи до них не наблизишся.

«Ти не можеш стежити за мною вічно», — думає він.

Він помиляється. Я була в його думках, коли він народився, і буду в його думках, коли він помре. Я наглядала за його предками й наглядатиму за його нащадками. Людей залишилося так мало, їх треба захищати, і село відіграє в цьому вирішальну роль. Тому його потрібно вберегти за будь-яку ціну.

Розділ 5

Сутінки. Молодий місяць — мов діра в темно-синьому небі.

Село осяяне вогниками свічок і наповнене відлунням світла й музики. Грає оркестр, і більшість людей разом із Німою танцюють перед сценою. Похорон Матіса добігає кінця. Уже немає потреби сумувати. Принаймні зараз.

На столах досі залишки вечірньої трапези, на які падає мерехтливе світло свічок і траурних ліхтарів, що висять над головою. Вони зроблені з кольорового рисового паперу й нанизані на мотузки між двома частинами барака. Кожен житель села має такий ліхтар, і в кожному з них є клаптик паперу з написом про те, що доброго зробив для них Матіс.