Стюарт Тёртон – Останнє вбивство на краю світу (страница 2)
Вона записує це в кутку, поруч із датою, ніби закріплює шпилькою історію, яка майорить і шурхотить по сторінці.
Здмухнувши вугільний пил, вона встає і прямує до села. Раніше це була військово-морська база, і з цього ракурсу вона здається набагато грізнішою, ніж є насправді. Будівлі всередині захищені високим муром, вкритим стародавніми малюнками, а з довгих тріщин проростають бур’яни. Угорі визирають склепінчасті дахи, їхні ринви звисають, а сонячні батареї під яскравим сонячним світлом перетворюються на блискучі дзеркала.
Маґдалина йде асфальтованою дорогою крізь іржаві залізні ворота, рослинність укрила сторожові вежі, і ті стали схожими на живопліт.
Перед нею вимальовується чотириповерховий
Хиткі сходи та іржаві балкони ведуть до внутрішніх гуртожитків, у жодному з яких немає ні дверей, ні вікон у рамах. Кілька селян розвішують випрану білизну на поруччях або сидять на сходах, намагаючись зловити хоч якийсь вітерець, що наважиться проникнути крізь стіну. Друзі весело гукають Маґдалину, але вона надто схвильована, щоб якось відповісти.
— Де Еморі? — запитує вона, роздратовано оглядаючи обличчя перед собою.
— Біля кухні, разом із дідусем.
Маґдалина прямує у пошуках найкращої подруги до простору між двома частинами казарми. Колись це був тренувальний майданчик для військових, але три покоління сільських мешканців потроху перетворили його на парк.
На довгих клумбах уздовж стін висадили квіти, а стару прогнилу супутникову тарілку залатали й перетворили на купальню для птахів. Чотири поіржавілі джипи слугують садочками для трав, а лимон та апельсинові дерева ростуть з оболонок снарядів. Тут є крита сцена для музичних виступів і відкрита кухня із шістьма довгими столами для спільних трапез. Щовечора всі їдять разом.
У селі живе 122 людини, і здебільшого — у цьому дворі. Тут грають в ігри, практикуються в музикуванні та пишуть вірші. На сцені репетирують вистави. Селяни готують їжу та часто пробують нові страви.
Тут лунає багато сміху.
На секунду ця радість послаблює тривогу Маґдалини. Вона оглядає місцевість, шукаючи Еморі, яку не важко знайти. Більшість мешканців села приземкуваті й широкоплечі, але її подруга стрункіша й нижча за інших, з мигдалюватими очима й величезною копицею кучерявого каштанового волосся. Якось вона сказала, що дуже схожа на якийсь дивний вид кульбаби.
— Не ворушись, — вимагає Матіс, що оглядає статую Еморі, яку ліпить. — Я майже закінчив.
Матісу майже шістдесят, і він найстарший чоловік у селі. Він має товсті руки, сиві вуса й густі брови.
— У мене всюди свербить, — скаржиться Еморі, намагаючись дотягнутися до місця між лопатками.
— Я дав тобі змогу перепочити пів години тому.
— Лише п’ятнадцять хвилин! — вигукує жінка. — А я стою тут із цим дурнуватим яблуком уже шість годин.
— Мистецтво завжди має ціну, — каже він піднесено.
Еморі показує язика, а потім повертається в позу та підіймає блискуче яблуко в повітря.
Бурмочучи собі під ніс, Матіс знову береться до роботи та вправним рухом зішкрібає шматочок із підборіддя скульптури. Він так близько до неї, що його ніс майже торкається глини. Його зір і далі слабшає протягом останнього десятиліття, але ми нічого не можемо вдіяти. Навіть якби могли, то не було б сенсу. Адже завтра він помре.
Розділ 3
Еморі бачить Маґдалину, що прямує до неї з одним зі своїх альбомів для малювання під пахвою. Жінка рухається незграбно, скута тривогою.
Еморі не потрібно питати, що сталося. Маґдалина одержима страхом за сина. Вона бачить змій у кожному клаптику трави, а під кожним спокійним плесом води — сильні течії. Кожна скалка може загрожувати сепсисом, будь-яка хвороба — стати смертельною. На думку Маґдалини, цей острів має тисячі пазуристих рук, і всі вони тягнуться до її сина.
Еморі вмить припинила позувати та обійняла подругу.
— Не хвилюйся, Меґс, із Шерко все буде добре, — заспокоює вона.
Обличчя Маґдалини притулене до плеча Еморі, її голос приглушений.
— Одна хвиля і…
— У них є якорі, — промовляє подруга. — Німа возила дітей на край світу ще до нашого народження. Ніхто ніколи ще не постраждав.
— Немає гарантії, що це не станеться саме сьогодні.
Очі Еморі нишпорять блакитним небом. Сонце сховалося за вулканом, що височіє за селом, а місяць уже набуває форми. За годину їх поглине тінь.
— Вони скоро будуть вдома, — доброзичливо каже Еморі. — Ходімо, допоможемо накрити столи для похорону, це відірве тебе від переживань.
Вона зиркає на Матіса з почуттям провини. Вона мала б провести ці останні години зі своїм дідусем, але він мовчки проганяє її.
За сорок хвилин шестеро школярів забігають у ворота на радість усьому селу. Маґдалина міцно притискає до себе Шерко, і він сміється, а решта дітей, розпатлані й щасливі, обіймають і цілують кожного дорослого, переходячи від одного до іншого, поки врешті не опиняються біля своїх батьків.
Натовп тепло гомонить і поважно розступається, щоб пропустити Німу. У селі є три старійшини, і всіх їх шанують, але так люблять лише її. Селяни доторкаються до її рук, коли та проходить повз, а їхні обличчя сяють від захоплення.
Німа по черзі дарує усмішку кожному з них, міцно стискаючи їхні руки. Двоє інших старійшин, Гефест і Тея, тримаються осторонь від мешканців, проте Німа щовечора вечеряє із селянами. Вона танцює під музику гурту та співає на все горло під час кожного приспіву.
Німа кладе руку Маґдалині на плече, а потім кінчиком пальця підіймає її підборіддя. Старійшина на голову вища за більшість мешканців села, тому Маґдалині доводиться витягувати шию, щоб спіймати її погляд.
— Я розумію твоє хвилювання, але я ніколи й нікого з цих дітей не наражатиму на небезпеку, — каже вона, і її голос звучить низько, як тихий хрип. — Нас залишилося доволі мало. Ми мусимо зробити все, щоб убезпечити кожного з них.
На очах Маґдалини бринять сльози, її обличчя сповнене захопленням і вдячністю. На відміну від Еморі, вона не вловила зміни в голосі старійшини, якогось слабкого відтінку сумніву.
Та Німа вгамовує свої почуття та прокладає собі шлях далі крізь натовп, водночас граційно взявши Еморі за руки на шляху до казарм.
— Це має стримати її на кілька днів, — каже Німа, коли вони опиняються поодаль від небажаних вух. — Приходь по мене наступного разу, коли Маґдалина почне так бентежитись. Я боялася, що вона взагалі попливе за човном.
— Я цілу годину намагалася її заспокоїти, — каже Еморі, дивлячись на блаженний вираз обличчя Маґдалини. — Як тобі це вдалося?
— Я просто стара, — жваво відповідає Німа. — Зморшки неначе символ мудрості для молодих. — Вона змовницьки переходить на шепіт, постукуючи по руці Еморі. — Ходімо, у мене є ще одна книга для тебе.
Серце Еморі майже вистрибує з грудей від хвилювання.
Узявшись за руки, вони ступають у затишну тишу, крізь вологе повітря, яке з настанням сутінок наповнюється світлячками. Еморі особливо подобається ця частина доби. Небо рожево-фіолетове, кам’яні стіни червоніють. Несамовита спека поступилася приємному теплу, і всі повернулися до села. Радість селян розливається в порожнечі.
— Як просувається теслярство? — запитує Німа.
Селяни закінчують школу в п’ятнадцять років і вільні вибирати будь-який фах, що корисний громаді. Але Еморі вже десять років перебирає професії, намагаючись досягти прогресу хоча б в одній із них.
— Я все кинула, — зізнається вона.
— Чому?
— Йоганнес благав мене, — сором’язливо відповідає Еморі. — Виявилося, що я не дуже добре вмію пиляти деревину, стругати балки чи робити з’єднання, а він вважав, що хитка шафа не варта втрати пальців.
Німа сміється.
— А як щодо приготування їжі? Що з цим сталося?
— Катя сказала мені, що нарізання цибулі кубиками має бути початком моїх кулінарних навичок, а не кінцем, — пригнічено каже Еморі. — Доти Деніел запевняв, що не має значення, якою рукою я тримаю гітару, бо вона звучатиме однаково. Меґс позичила мені свої фарби на пів дня, а потім тиждень не переставала сміятися. Виявляється, я в усьому безнадійна.
— Ти дуже спостережлива, — лагідно зауважує Німа.
— Яка з цього користь, коли Ебі бачить усе, що ми робимо? — розгублено питає Еморі. — Я хочу бути корисною для села, але не знаю, як саме.
— Власне, я хотіла запитати, чи не попрацюєш ти зі мною в школі, — невпевнено питає Німа. — Мені потрібен хтось на заміну, і я думаю, що ти чудово з цим упораєшся.
На мить Еморі насупилася. Впродовж усіх років існування села Німа була єдиною вчителькою.
— Ти відмовляєшся від цієї роботи? — здивовано запитує Еморі. — Чому?
— Вік, — відповідає Німа, піднімаючись скрипучими сходами до свого гуртожитку. — Викладання — це чудово для душі, але мука для моєї бідолашної спини. Я прожила довге життя, Еморі, та мої найщасливіші спогади пов’язані з класом. Бачити захоплення на обличчі дитини, коли вона нарешті розуміє складне поняття, — це дивовижне відчуття. — Вона зупиняється, озираючись через плече. — Я справді думаю, що тобі все вдасться.
Еморі чудово вміє розпізнавати брехню, а зміна тембру голосу Німи допомагає виявити цей обман особливо легко.