Стивен Кинг – Талiсман (страница 34)

— Т-так, — вичавив Джек, намагаючись не стогнати.

— Гаразд. Чудово.

На пекельно болючу мить його пальці залізли ще глибше, ще старанніше мацаючи маленький вузлик нервових закінчень. Джек таки застогнав. Це задовольнило Смоукі. Тоді він припинив.

— Допоможи мені поставити це барило, Джеку. І зробімо це швидко. Вечір п’ятниці, і люди мають пити.

— Ніч на суботу, — тупо сказав Джек.

— І тоді також. Уперед.

Джекові якось удалося допомогти Смоукі підняти барило до квадратного відділення під баром. Худі, жилаві м’язи Смоукі надималися під футболкою з логотипом «Пивниця Оутлі». Паперовий кухарський ковпак непорушно тримався на його вузькій і слизькій голові, торкаючись краєм лівої брови, неначе наперекір гравітації. Затамувавши подих, Джек дивився, як Смоукі легким ударом скинув дренажний клапан з барильця. Барило шипіло сильніше, ніж мало б… але не пінилося. Джек мовчки, рвучко видихнув.

Смоукі котив до нього порожнє барильце.

— Віднеси його назад у комірчину. А тоді прибери в туалетах. І не забувай, що я казав тобі сьогодні вдень.

Джек усе пам’ятав. О третій по обіді пролунав свист, схожий на повітряну сирену, і Джек мало не вискочив зі своїх штанів. Лорі засміялася і сказала: «Глянь на Джека, Смоукі: гадаю, він обпісяв свої “тафскінз”»[91]. Смоукі кинув на неї короткий, похмурий погляд, а тоді жестом покликав Джека. Розповів хлопчику, що то був свисток, який сповіщав про видачу зарплатні на підприємстві «Текстиль Оутлі». Розповів, що такий самий свисток повідомляє про початок виплат на «Гумовій фабриці Доґтауна», компанії, що виготовляє пляжні іграшки, надувні гумові ляльки і презервативи під назвою «Ребра екстазу». І скоро, казав він, «Пивниця Оутлі» почне заповнюватися.

— І тоді ти, я, Лорі та Ґлорія маємо рухатися швидко, як блискавки, — сказав Смоукі, — бо коли в п’ятницю в них заведуться грошенята, ми маємо відбити все, що недоотримали в неділю, понеділок, вівторок, середу та четвер. І коли я кажу тобі, що треба витягти барило, ти маєш виконати наказ швидше, ніж я закінчу кричати. І щопівгодини ти маєш мити чоловічий туалет. У п’ятницю ввечері хлопи блюють кожні п’ятнадцять хвилин.

— У жіночих прибираю я, — сказала Лорі, наближаючись. Її волосся скидалося на тонке хвилясте золото, а шкіра була білою, як у вампірів із книжечок коміксів. Вона чи то застудилася, чи то сиділа на кокаїні, бо постійно шморгала носом. Джек подумав, що то все ж таки застуда. Він дуже сумнівався, що в Оутлі хтось міг собі дозволити розважатися кокаїном. — Жінки не такі брудні, як чоловіки. Схожі, але все ж не зовсім.

— Заткни пельку, Лорі!

— Сам заткни, — сказала вона, і рука Смоукі здійнялася швидко, наче блискавка. Раптом почувся удар, і на блідій щоці Лорі з’явився червоний відбиток долоні Смоукі, схожий на дитяче тату. Вона захлипала… але Джек із жахом і здивуванням побачив у її очах вираз абсолютного щастя. То був погляд жінки, яка вважала таке ставлення втіленням любові та турботи.

— Не гальмуй — і в нас не буде проблем, — сказав Смоукі. — Просто не забувай мити щопівгодини та відчищати блювотиння.

Саме тоді він знову сказав Смоукі про те, що хотів би звільнитися, а Смоукі ще раз дав свою брехливу обіцянку про недільне пообіддя… та навіщо думати про це все?

Крики стали гучнішими, вибухи сміху — різкішими. З тріском зламався стілець і пролунав тремтливий крик болю. На танцмайданчику почалася бійка — вже третя за ніч. Смоукі вилаявся і проштовхався повз Джека.

— Позбудься цього барила, — кинув він.

Джек поставив порожнє барило на візок і повіз до двостулкових дверей, налякано видивляючись Рендольфа Скотта. Розгледівши його в натовпі цікавих, що спостерігають за бійкою, він трішки заспокоївся.

У комірчині він поставив порожнє барило до решти на платформу: за вечір у «Пивниці Апдайка в Оутлі» видудлили вже шість барилець пива. Зробивши це, він знову перевірив, чи на місці наплічник. Якоїсь панічної миті хлопчику здалося, що він зник, і серце гучно загупало в грудях: там був і магічний сік, і монетка з Територій, що перетворювалася у цьому світі на срібний долар. Джек рушив праворуч — чоло його вкрилося потом — і понишпорив між двома іншими барилами. Ось де він був — Джек відчував округлість пляшки Спіді крізь зелений нейлон наплічника. Серцебиття сповільнилося, але його досі трусило, а ноги були як ватні: так почуваєшся, коли дивом уник катастрофи.

Чоловічий туалет був жахливим. Ще кілька годин тому Джек міг би виблювати тут за компанію, але тепер, здавалося, він уже звик до смороду… і чомусь саме це було найгіршим з усього. Він налив гарячої води, сипнув «Комета» та взявся шурувати мильною шваброю туди-сюди по загидженій підлозі. Думками він повертався до подій останніх кількох днів, переймаючись ними, наче тварина, що потрапила в пастку.

Коли Джек уперше зайшов до «Пивниці Оутлі», бар був темним, похмурим і смертельно порожнім. Музичний, для «Космічних завойовників» та пінбольні автомати були вимкнені. Єдиним джерелом світла в залі була реклама пива «Буш» над баром: електронний годинник між двома гірськими вершинами нагадував найдивніше з найможливіших НЛО.

Ледь усміхаючись, Джек підійшов до бару. Він майже опинився на місці, коли позад нього безбарвний голос промовив:

— Це бар. Неповнолітнім не можна. Що ти за один, придурку? Забирайся звідси.

Джек мало не вискочив з власних штанів. Намацав гроші в кишені та подумав, що все відбудеться так само, як і в «Золотій ложці»: він усядеться на стілець, щось замовить, а тоді запитає про роботу. Звісно, наймати на роботу дітей на кшталт нього — незаконно — принаймні без дозволу на роботу, що підписали батьки чи опікуни, — і це означало, що йому можуть платити менше за припустимий мінімум. Значно менше. Перемовини зазвичай розпочиналися з Історії № 2 — «Джек і Лихий Вітчим». Він повернувся і побачив чоловіка, що сидів сам-один у кабінці та дивився на нього з холодною і зневажливою увагою. Чоловік був сухоребрий, однак на шиї та крізь білу майку проступали натреновані м’язи. На ньому були білі мішкуваті кухарські штани. Паперовий ковпак нависав над лівою бровою вузької, схожої на тхорячу голови. Його коротке волосся сивіло на скронях. У руках він тримав стос рахунків і калькулятор «Тексас Інструментс».

— Я бачив ваше оголошення «Потрібен помічник», — почав був Джек без великих сподівань на успіх. Цей тип не збирався його наймати, та й сам Джек не був певен, що хоче працювати на нього. Чоловік скидався на пройдисвіта.

— Отже, побачив? — перепитав чоловік у кабінці. — Певно, навчився читати в один з днів, коли не прогулював школу.

На столі лежала пачка «Філіс Черутс». Чоловік дістав одну цигарку.

— Ну я не знав, що це бар, — відказав Джек, задкуючи до дверей. Здавалося, сонячне світло просочувалося всередину крізь брудну шибку та мертво падало на підлогу, немовби «Пивниця Оутлі» розташовувалася в іншому вимірі. — Я гадав, що це… ну, знаєте, бар із грилем. Щось таке. Я піду.

— Іди сюди, — чоловікові карі очі дивилися тепер просто на нього.

— Та ні, все гаразд, — нервово сказав Джек. — Я просто…

— Іди сюди. Сідай. — Чоловік черкнув нігтем великого пальця об дерев’яний сірник і запалив сигарету. Муха, що врочисто засідала на паперовому капелюсі, відлетіла в темряву. Чоловікові очі лишилися на Джеку. — Я не покусаю тебе.

Джек повільно підійшов до кабінки, за мить зайшов усередину та сів навпроти чоловіка, охайно склавши руки. Через якихось шістдесят годин, вимиваючи туалети о пів на першу ночі, коли спітніле волосся застилало очі, Джек подумав — ні, він знав напевно, — що то його власна дурнувата довірливість дозволила пастці заклацнутися, і заклацнулася вона ще тої миті, коли Джек сів навпроти Смоукі Апдайка, хоча ще й не здогадувався про це. Венерина мухоловка закривається, коли в неї потрапляють безталанні комахи; а сарраценія, з її витонченим запахом і смертельними м’якими та гладенькими стеблами, просто чекає, доки якесь летюче гівно на кшталт жука не потрапить усередину… де зрештою потоне в дощовій воді, яка назбиралася у квітці. В Оутлі сарраценія замість дощової води повнилася пивом — ось і вся різниця.

Якби він тоді втік…

Але він не втік. І, можливо, думав Джек тоді, якщо він зустрінеться з холодними карими очима, то зрештою отримає роботу. Майнет Банберрі, власниця і керівник «Золотої ложки» в Оберні, досить привітно ставилася до Джека, навіть обняла його та поцілувала, а також дала три великих сандвічі на прощання, та його не надуриш. Привітність і навіть удавана доброта не суперечили холодній зацікавленості в прибутках чи навіть у відвертій жадібності.

Мінімальна зарплата в Нью-Йорку становила три долари сорок центів на годину: за законом, ця інформація висіла на кухні «Золотої ложки», написана на яскраво-рожевому великому плакаті. От тільки кухар швидких страв був з Гаїті та ледь-ледь розмовляв англійською. І, як гадав Джек, він точно перебував у країні нелегально. Той хлопець готував, як бог, і ніколи не допускав, щоб картопля чи молюски хоч на мить довше, ніж треба, смажились у фритюрниці. Дівчина, що допомагала місіс Банберрі в обслуговуванні клієнтів, була гарненькою, але несерйозною, та потрапила до господині за програмою для розумово відсталих із Рима. Через це про мінімальну зарплату не могло бути й мови, і шепелява неадекватна дівчина зі щирим захватом повідомила Джекові, що отримує долар і двадцять п’ять центів щогодини і всі гроші тільки її.