Стивен Кинг – Талiсман (страница 33)

— Джеку, якщо ти бігом не викотиш це барило, боюся, він захоче випробувати тебе на витривалість.

— Ясно, — відказав Джек. — Скажи йому, що я зараз буду.

Шкіра на руках у нього взялася сиротами, і зовсім не через вологий холод комірчини. Зі Смоукі Апдайком краще не жартувати. Смоукі — у паперовому кухарському ковпаку на вузькій голові; Смоукі — з пластмасовими вставними щелепами, замовленими по пошті, у довершеній рівності яких було щось жаске та навіть поховальне; Смоукі — з жорстокими карими очима на тлі підстаркуватих жовто-брудних білків. Смоукі Апдайк, якому дивним, незрозумілим — а від того ще страшнішим — чином удалося перетворити хлопчика на в’язня.

Ненадовго музичний автомат змовк, але гучне ревіння натовпу тільки посилилося як компенсація тиші. Якийсь ковбой з озера Онтаріо завів гучним п’яним голосом: «Єеееее-ХОУ!». Жінка скрикнула. Келих розбився. А тоді музичний автомат завівся знову, і звучав він, наче ракета, яка розганялася до потрібної швидкості, аби подолати земне тяжіння і полетіти на Сатурн.

Така місцина, де їдять те, що зіб’ють на дорозі.

Сирим.

Джек нахилився над одним з алюмінієвих барил і зсунув його десь на три фути. Рот скривився у гримасі болю; чоло спітніло попри пронизливий холод; спина не згиналася. Діжка зі скреготом і вищанням котилася по голому цементу. Важко дихаючи, Джек зупинився. У вухах дзвеніло.

Хлопчик підкотив до барила з «Бушем» візок, поставив його сторчма, а тоді знову підійшов до пива. Йому вдалося підняти його за дужки та пронести вперед — до візка. Та коли Джек спробував поставити вантаж, то втратив контроль: велике пивне барило важило лише на кілька фунтів менше за нього самого. Воно тяжко приземлилося на платформу візка, застелену рештками килима для пом’якшення таких приземлень. Джек одночасно намагався прилаштувати барило і вчасно забрати руки від нього. Але це робив надто повільно. Барило защемило пальці у задній частині візка. Пролунав гучний удар, та Джекові пощастило витягти звідти розпухлі й пульсуючі пальці лівої руки. Він поклав їх у рот і почав смоктати, мимовільно на очах з’явилися сльози.

Але було дещо значно гірше за прищемлені пальці: Джек почув тихе шипіння газу, що проходив крізь дренажний клапан барила. Якщо Смоукі під’єднає барило до апарата, а звідти піде піна… або, що навіть гірше, він зніме корок і пиво потужним фонтаном пирсне йому в обличчя…

Краще навіть не думати про це.

Минулої ночі, в четвер, коли він намагався притягнути Смоукі барило, воно завалилося просто на бік. Дренажний клапан вискочив і перелетів через кімнату. Білясто-золота пивна піна потекла по підлозі комірчини до дренажної труби. Джек закляк на місці, переляканий і застиглий, байдужий до волання Смоукі. Це був не «Буш», а «Кінґсленд». Не пиво, а ель королеви.

Саме тоді Смоукі вперше вдарив його — швидкий потужний удар, який відкинув хлопчика на облуплену стіну комірчини.

— Ось твоя зарплата за сьогодні, — сказав Смоукі. — І раджу тобі ніколи більше так не робити, Джеку.

Проте найбільше у фразі «Раджу тобі ніколи більше так не робити» Джека налякав подвійний зміст: тобто в нього буде ще не одна нагода зробити таке; ніби Смоукі Апдайк упевнений, що Джек залишиться тут надовго.

— Джеку, хутчіше!

— Вже йду, — видихнув Джек. Він потягнув візок до дверей комірчини, спиною відчув ручку, повернув її та прочинив двері. Ударився об щось велике, м’яке та пружне.

— Господи, обережніше!

— Упс, вибачте, — сказав Джек.

— Я покажу тобі «упс», гівнюче! — відповів голос.

Джек дочекався, доки важкі кроки біля комірчини не стихли, а тоді знову спробував відчинити двері.

Вузький коридор пофарбовано жовтаво-зеленою фарбою. У ньому смерділо лайном, сцяками та «Тайді Боулом»[85]. То тут, то там виднілися дірки в штукатурці; нерівні графіті розповзалися стінами. Їх намалювали знуджені п’яниці в очікуванні можливості скористатися «ПОЙНТЕРАМИ» чи «СЕТТЕРАМИ»[86]. Найбільший напис на зеленій стіні було нанесено чорним фломастером і, здавалося, він відображав усю нудьгу й безцільну злобу Оутлі: «ВІДПРАВТЕ ВСІХ АМЕРИКАНСЬКИХ НІГЕРІВ І ЖИДІВ ДО ІРАНУ».

Гамір з бару чувся навіть у комірчині; тут він скидався на величезну звукову хвилю, якій не було кінця-краю. Джек ще раз окинув місце над барилом на візку, щоб переконатися, чи не видно його наплічника.

Йому треба було тікати. Треба було. Мертвий телефон нарешті заговорив, закувавши його в капсулу з чорною кригою… це погано. А ще гіршим був Рендольф Скотт[87]. Тобто насправді той кадр не був Рендольфом Скоттом, але виглядав саме, як цей актор із фільмів п’ятдесятих. Смокі Апдайк, певно, ще гірший… хоча Джек уже не був у цьому певен. Особливо відтоді як побачив, що очі схожого на Рендольфа Скотта чоловіка змінювали колір.

Та найгірший — сам Оутлі… Щодо цього Джек був певен.

Оутлі, штат Нью-Йорк, у самому серці округу Дженесі, видавався тепер жахливою пасткою, розставленою для нього… така собі муніципальна «жовта мухоловка». «Мухоловка» — одне з природних див. Легко в неї потрапити. І майже неможливо вирватися.

Перед ним стояв високий чоловік із гігантським пузом, який чекав, доки звільниться вбиральня. Він перекочував з одного кутика рота до іншого пластмасову зубочистку. Джеку спало на думку, що то, певно, він ударив дверима чоловікове черево.

— Гівнюк, — повторив товстун, а тоді двері туалету різко відчинилися. Звідти вийшов чоловік. І на одну бентежну мить його очі зустрілися з Джековими. Цей чоловік скидався на Рендольфа Скотта. От тільки кінозіркою він не був: звичайнісінький різноробочий з Оутлі, що пропивав свою тижневу платню. Потім він поїде звідти на напівоплаченому «мустангу» з розхитаними дверцятама чи, може, на виплаченому на три чверті мотоциклі — великому старому «гарлеї» з наліпкою «КУПУЙ АМЕРИКАНСЬКЕ».

Його очі стали жовтими.

Ні, це твоя уява, Джеку, просто твоя уява. Він лише…

…лише різноробочий, що придивляється до тебе, бо ти новачок. Певно, він ходив до старшої школи в цьому ж містечку, грав у футбол, надув живота католичці-чірлідерці й одружився з нею, а та погладшала на шоколадках і заморожених вечерях «Стауферз»; просто один з оутлійських бовдурів, просто…

Але його очі стали жовтими.

Годі вже! Не стали!

От тільки було в ньому щось таке, що змусило Джека пригадати подію, яка трапилася, щойно він прийшов до міста… яка трапилася в темряві.

Товстун, що обізвав Джека гівнюком, відсахнувся від сухореброго чоловіка в «лівайсах» і чистій білій футболці. Рендольф Скотт рушив до Джека. Його великі жилаві руки хиталися з боків.

Його очі виблискували крижаною блакиттю… а тоді почали мінітися, вкриватися плямами, світлішати.

— Малий, — мовив той, і Джек з незграбним поспіхом кинувся навтьоки, прочиняючи дупою двостулкові двері. Тепер йому було абсолютно байдуже, кого він там збивав.

Гамір оглушив його. Кенні Роджерс[88] жваво горлав віншувальну пісню якомусь типу на ім’я Рубен Джеймс. «Ти був з тих, хто другу щоку підставля — й удару ЖДЕ, — заявляв Кенні залі похмурих п’яниць, які ледь стояли на ногах, — і казав, що для смиренних кращий світ ГРЯДЕ!» Серед усіх присутніх Джек не бачив нікого особливо смиренного. «Пацани з долини Дженні» поверталися на сцену й знову бралися за інструменти. Усі вони, крім стіл-гітариста, виглядали п’яними та збентеженими… можливо, навіть не розуміли, де перебувають. А від стіл-гітариста віяло тільки нудьгою.

Ліворуч від Джека якась жінка жваво теревенила по телефону-автомату: Джек нізащо у світі не торкався би його, якби міг, навіть за тисячу доларів. Доки вона тріскотіла, п’яний супутник мацав її та запхав руки в напіврозстібнуту ковбойку[89]. На великому танцмайданчику човгали та вовтузилися близько сімдесяти пар, які, не надто зважаючи на бадьорий темп співаної пісні, просто тулилися одне до одного та обіймалися: руки мацали сідниці, губи зливалися воєдино, піт стікав щоками і лишав великі кола під пахвами.

— Ну слава тобі Госпаді, — сказала Лорі й відчинила для нього дверцята збоку від бару.

Смоукі вже був на півдорозі до них, ставлячи на візок Ґлорії джин-тонік, горілку-сауер[90] та коктейль «Чорний росіянин», єдиний конкурент пива на звання «Напій міста Оутлі».

Джек побачив, як Рендольф Скотт вийшов крізь двостулкові двері. Він зиркнув на Джека, і його блакитні очі вкотре перехопили погляд хлопчика. Він ледь кивнув, ніби хотів сказати: «Ми ще поговоримо. Таксссс серрр. Може, ми поговоримо про те, що могло чи не могло трапитися в тунелі Оутлі. Або про батоги з телячої шкіри. Чи про хворих матерів. Може, ми поговоримо про те, що ти сидітимеш в окрузі Дженесі ще довго-довго… може, аж доки ти сам не перетворишся на стариганя, що плаче над магазинним візком. Як гадаєш, Джекі?»

Джек здригнувся.

Рендольф Скотт посміхнувся, ніби він міг бачити те тремтіння… або відчути його. А тоді він пішов геть від натовпу й задушливого повітря.

Уже за мить тонкі, але сильні пальці Смоукі вчепилися Джекові в плече: вони шукали найболючіше місце і, як завжди, знайшли його. Ті пальці були дуже вправні в пошуку болючих точок.

— Джеку, ти маєш рухатися жвавіше, — сказав Смоукі. У його голосі майже вчувалося співчуття, от тільки пальці й далі рухалися, мацали та вгризалися в плече. Його подих пахнув рожевими «Канада Мінтс», які він постійно смоктав. Його фальшиві зуби, замовлені поштою, клацали й тріскотіли. Час від часу чулося огидне сьорбання, неначе ті зуби трохи сповзли, а він засмоктував їх назад, на місце. — Ти маєш рухатися хутчіше, а то мені доведеться підганяти тебе. Розумієш, про що я?